Николай Трублаини – Оповідання про Далеку Північ (страница 19)
Спали довго.
Перший прокинувся Данило. Він лежав на брезенті крайній від виходу з печери. Йому було холодно. Коли розтулив вії, то побачив, що вогнище зовсім загасло. В теплому попелі ледве жевріли маленькі вуглики. Матрос поклав кілька сухих полін і став роздмухувати вогонь. Від натуги кров прилила до голови, лице почервоніло, і коли він підіймався, то йому здалося, що все кругом закрутилося. Над полінами спалахнуло полум'я, а Данило, похитуючись, вийшов з печери подихати холодним повітрям.
Позіхаючи, він сперся на край невисокої скелі, що стирчала з землі. В повітрі була абсолютна тиша. Навіть згадка зникла про шторм. Над островом літало кілька білокрилих чайок. Вони кричали, доганяючи одна одну, і пролітали так низько над Данилом, що, здавалося, хотіли вдарити міцним дзьобом в його тім'я. Матрос підвів очі, озираючись на чайок, а потім глянув на море. За білим пасмом крижин, що притулилися до берега, виднів пароплав. Коротка труба, бочка на щоглі, бугшприт на носі — о, це, безперечно, був «Сміливий звіробій»!
Данило забув про сон та холод і одним стрибком ускочив до печери.
— Підіймайсь! — загукав він і затермосив Арсенька. — «Сміливий звіробій» крейсує біля берегів нашого острова!
Арсенько скочив на ноги. З хутряного мішка визирнув Калатало.
Хвилювання охопило всіх трьох моряків.
Матроси залишили Калатала в печері, а самі вибігли дивитись на своє судно.
Треба було дати знати, де вони. Але чи бачать їх з судна?
Вони вернулися в печеру, взяли брезент і, захопивши весла від човна, почимчикували на ближчий горбок.
На весла підняли брезент замість прапора. Але чи помітять їх? «Сміливий звіробій» ішов повільно вздовж крижаної кромки, але не заходив у кригу і не наближався до берега. Данило кілька разів стрельнув. Пароплав сунув далі.
Коли це над пароплавом, майже над трубою, показався білий стовпчик.
— Помітили! — крикнув Арсенько і замахав прапором. І відразу ж після того долетів довгий гудок. Один. Другий. Третій.
— Зупинились! — крикнув Данило.
Матроси опустили прапор і побігли вниз до моря.
ЧЕРЕЗ КРИГИ
— До човна! — командував Арсенько. Обидва зрозуміли, що не можна гаяти жодної хвилини.
— Капітан гарячку, мабуть, поре, — зауважив Данило.
— А ти думаєш! Крига — справа малоприємна та й небезпечна. Раніш ніж відтіля прийде човен, ми мусимо спустити свій човен на воду і відплисти.
Човен хоч і був легкий, але лежав далеко від води і тягти його по піску було важко. Матроси добре впріли, поки підтягли ного до води. Та раніш ніж перештовхнути його через ближчу крижину, що частково була на березі, а частково на воді, пішли до печери. Принесли на берег Калатала. На цей раз замість носилок скористалися спальним мішком, що в ньому лежав машиніст. Забрали ведмежу шкуру і почали спихати човен у воду. За крижиною, що впиралась у берег, простяглось невеличке пасмо чистої води. Цією водою і хотіли скористатися, щоб наблизитись до пароплава.
А звідти вже пробирався гурт моряків на допомогу трьом товаришам. Ті, що йшли на допомогу, залишили човен і тепер пішки пробиралися по крижинах.
Плисти човном поміж кригою було майже неможливо. Доводилося перетягувати човен через великі крижані галявини.
Данило і Арсенько зупинили свій човен біля великої крижини, що загородила їм шлях. Та ось вже зовсім близько допомога. Чути, як гукають до них товариші.
Не минуло й десяти хвилин, як восьмеро людей тиснули один одному руки і поволокли човен з машиністом по кризі.
Обидві групи розповідали про свої пригоди. Ті, що прийшли з пароплава, розповіли, як боровся з штормом «Сміливий звіробій», як встигли вони обпливти навколо невідомого острова так, що капітан намалював його на карті.
— Товариші, — сказав один моряк-кочегар, — знаєте, це вже острів не невідомий, а відомий, і він має назву. На спогад про вашу пригоду ми ухвалили назвати його островом Трьох Радянських Моряків.
ВОЛОДЬКА-РИБАЛКА
Ранком діти зібрались у дитячий садок. Тісним колом вони обступили виховательку Євгенію Іванівну. Вона розповідала, як на морі рибалки ловлять рибу.
— Коли б ми сіли на поїзд, що йде на північ, то третьої доби приїхали б до міста Мурманська. Там пішли б на пароплав і разом із рибалками попливли б у море. Тоді побачили б, як рибалки ловлять рибу. Є рибки маленькі, як пташки або мухи. А є здорові риби, такі, як корова або кінь. Наловили б риби, хоч би такої, як тріска, і зварили б смачну юшку.
Але задеренчав дзвінок на сніданок і перебив розмову.
— Ри-и-би хочу! Хочу ри-и-би!
Так кричав під час сніданку Володька. Прізвище він мав Велетень. А сам — був мацюпусінький. Під стільцем сховатись міг.
Володька сидів у їдальні дитячого садка. Йому дали картопляне пюре. Він пюре не хотів. Кричав, вищав тоненьким голоском, що хоче риби.
— Нема риби, — сказала Євгенія Іванівна.
— Поїду до рибалок і скажу, щоб риби більше ловили і нам прислали, — сказав Володька і зліз з стільця. Він не хотів пюре.
Після сніданку діти полягали відпочивати. Володька ліг голодний. Йому не спалося. Він думав про те, чому так мало риби ловлять.
«А якби справді поїхати до рибалок>, — спало на думку хлопчикові.
Він повернувся на другий бік. Ще трохи полежав, а тоді сам не помітив, як устав. Тихенько, навшпиньках, обминаючи Євгенію Іванівну, вийшов на вулицю.
Прийшов Володька на вокзал. Став у чергу — по квиток. Коли наблизився до каси, взяв з підлоги паличку і постукав у віконце.
— Хто там стукає? — спитав касир і просунув крізь маленьке віконце довгого носа.
— Це я, — відповів Володька. — Дайте мені квиток на поїзд. Я їду на море до рибалок. Щоб вони риби наловили для нашого дитячого садка. Я рибу дуже люблю. Допоможу їм ловити.
— А-а-а, — протягнув касир. — Дуже радий. — І сховав свого носа.
За віконцем щось стукнуло, цокнуло, грюкнуло, і вилетів квиток з написом: Харків — Мурманськ.
Володька зайшов у вагон. Знайшов свою полицю, поставив там чемодан, глянув у вікно і ліг спати.
Гу-гу! Гу-гуі — загув паровоз. Дим з димаря пішов. Закрутились колеса, поїзд рушив.
Чш-чш-чш-чччч!
Прокинувся Володька, поїзд стоїть у Москві. Потім поїзд рушив далі, і наш мандрівник знову задрімав.
Вдруге розплющив очі, коли поїзд підійшов до Ленінграда. Лише глянув Володька на величезне місто, а машиніст уже дає гудок, щоб їхати далі.
Знов засвистав Володька носом на своїй полиці.
Довго він спав.
Коли чує — будять його.
— Громадянине, вставайте, бо приїхали до Мурманська.
Володька з полиці плиг. Швиденько вмився. Почистив зуби. Взув черевики і бігцем у порт, шукати пароплава.
В порту знайшов капітана і розбалакався з ним.
— Добридень, капітане! — сказав хлопець. — Я Володька Велетень. А як ви називаєтесь?
— Моє прізвище — Крихітка, — відповів капітан. — Чим можу вам допомогти?
Засміявся Володька, почувши прізвище капітанове, бо капітан Крихітка був, як дві бочки, поставлені одна на одну.
— Я приїхав допомогти вам рибу ловити. Рибу дуже люблю, а її в нас немає.
— А-а-а, — сказав капітан. — Дуже добре. Прошу до нас на тральщик.
Почув Володька слово тральщик. «Що таке?» — думає. Пішов разом з капітаном. Привів його капітан на маленький пароплав. Посередині стирчав тоненький димар, наче обгорілий сірник.
— Це наш тральщик, — сказав капітан, показуючи Володьці пароплав, — зветься він «Нерпа».
«Ага, — подумав хлопчина, — то маленькі пароплави, що рибу ловлять, звуться тральщиками».
Капітан познайомив Володьку із своїми матросами-рибалками.
Володька кожному потис руку і сказав: