Николай Трублаини – Глибинний шлях (страница 39)

— Навпаки… Це такий шибайголова…

— І прекрасно…

Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:

— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.

Томазян подав мені маленький блокнотик.

Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.

Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.

Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.

Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.

Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.

Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.

Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.

По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.

16. ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ

Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:

— Інженер Макаренко? Я здивувався.

— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?

— А хто раніш вилетів з Іркутська?

— Вони.

— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.

— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.

В районі «дев’ятсот двадцять п’ятої» повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка:

«Що ж могло трапитися з літаком Макаренка і Кротова?»

Я теж став вдивлятися в небо.

— Летять, — показав кудись рукою Атабаєв.

Спочатку я нічого не бачив. Але от показалась чорна крапка. Вона швидко наближалась, і незабаром над нашими головами літак, викресливши півколо, пішов на посадку.

На обличчях інженерів позначалася втома після важкої подорожі, а в очах замиготіло здивування, коли вони побачили мене.

— Ви відкіля? — спитав Кротов.

— Кореспондент «Зорі» мусить бути тут, — відповів я і, показавши на Атабаєва та на його літак, пояснив: — Ми вас обігнали.

Інженери, не гаючись, сіли в автомобіль, що чекав на них. Я, звичайно, попросив, щоб вони взяли і мене.

В цей час до аеродрому під’їхав один помічник Кротова. Він був мокрий і брудний. Кротов попросив його пересісти в наш автомобіль і розповісти Піро події на шахті.

— Катастрофа сталася вчора ввечері, приблизно за двадцять хвилин до десятої, — відразу ж почав той. — Вода прорвала шлюзи, і ріка з підземного озера спочатку ринула в річище, яке ми готували для неї, а потім почала швидко розливатися по шахті. Групі гірників та техніків, що працювали там, вдалося закріпити один шлюз цілком, а другий частково, але вода прибувала. Тепер у приміщеннях підземного вокзалу рівень її досягає ста двадцяти, а в тунелі — дев’яноста п’ятії сантиметрів. Зараз вода прибуває не більше як на чотири-п’ять міліметрів на годину.

— Як роботи в тунелі?

— Припинено. Літостати стали, бо конвейєри не можуть працювати.

— Є жертви?

— Кілька чоловік дістали значні поранення під час паніки, а двоє загинули, коли намагалися закрити шлюз.

— Була паніка? — звів брови Кротов.

— Була, — глухо відповів його помічник.

— Ще що?

— Затопило підступи до Північної штольні. Там виїмка шість метрів глибини, і вона одрізує штольню від тунелю.

— Людей відтіля вивели?

— Ні, не встигли. Там зараз понад двісті чоловік. З ними підтримують телефонний зв’язок.

— Хто там?

— Група літостатників, робітники пайрекс-алюмінійового заводу та група професора Довгалюка.

— А де Ліда Шелемеха, професор і Тарас Чуть? — спитав я.

— Там… Але поки що смертельної небезпеки нема. Зараз ми робимо човни, щоб туди переправитися. Вони відсиджуються на вагонетках, які ще не затопило.

Ми під’їхали до шахти. Навколо стояли машини рятувальних команд, метушилось багато людей, що тут же, на місці, майстрували човни.

Макаренко і Кротов зайшли до кабінету і викликали туди інженерів та техніків. Нарада тривала не більше десяти хвилин. Потім Макаренко сказав Кротову:

— Вам треба зараз же спуститися в шахту. Керуйте там, а я поки що залишусь на поверхні. Повідомте всіх, що оголошується аварійний стан, а це в наших умовах відповідає воєнному становищу. За годину я приєднаюся до вас. Викличте радіостанцію, щоб зв’язала мене з Іркутськом.

Макаренко залишився в кабінеті біля телефону. До нього заходили один за одним інженери та техніки, яким він віддавав накази. Я поспішив за Кротовим, щоб спуститися під землю і глянути на наслідки несподіваної поводі.

Ліфт ішов з максимальною швидкістю, і лише метрів за двісті донизу Кротов повернув важіль пневматичного гальма, що почало уповільнювати спуск. Нарешті ліфт зупинився, і ми вийшли з нього. Перше, що звертало на себе увагу, була вода, яка захлюпала під ногами. Вона доходила до кісточок, бо тут уже встигли зробити високий поміст, і ліфт зупинився метрів за півтора вище, ніж звичайно.

Навколо стояло кілька людей, на обличчях яких відбивалося напруження і разом з тим збентеження.

Я помітив, що майже скрізь світилися синенькі лампочки, де-не-де зелені, а вдалині яскравочервоні. Мені пояснили, що сині сповіщають про тривогу, зелені вказують шляхи, якими можна рухатися по шахті, а червоні означають велику небезпеку і забороняють наближатися до них. Навколо панувала тиша: не чулося ні скреготу машин, ні вибухів літостатів.

Один із техніків розповів, що, як тільки сталася катастрофа, по всій шахті було дано тривожні дзвінки. Не знаючи, що трапилось, більшість людей кинулась бігти до підіймальних механізмів. Коли дорогою натрапили на воду, паніка посилилась. Люди, поспішаючи, натикалися на каміння, на механізми, штовхали один одного, падали, навіть калічились. В цей момент раптом погасла електрика, і в підземеллі запанувала абсолютна темрява. Ще страшнішим став гуркіт води, яка ринула бурхливим потоком в тунель. На щастя, хвилин через дві світло з’явилося. Звичайно, що грунтовиймальні роботи були припинені. Робітники майже всіх дільниць, крім Північної штольні та однієї групи, яка працювала в районі шлюзів, швидко дісталися до виходу, і їх негайно підняли на поверхню. Північну штольню вода відрізала від тунелю, і вийти відтіля не було змоги. А одна бригада, що залишилася біля шлюзів, запалена відвагою свого бригадира, спробувала закрити шлюзи. До деякої міри це їм вдалося. Проте двоє з них загинуло. Вони врятували життя частині робітників, які не встигли вийти з дальніх забоїв.

— Дозвольте, як же це їм вдалося? — спитав я. — Хіба вода не прорвала шлюзів?

— Я не зна’ю, — відповів технік. — В мене таке враження, ніби шлюзи самі відкрилися. Але поки що ніхто точно не знає про причини катастрофи.

Далі він розказав, що через двадцять п’ять хвилин після того, як з’явилася вода, у шахту спустилася перша рятувальна команда. Але рятувальники, добре підготовлені до боротьби з газами, з підземними пожежами та обвалами, не мали ні досвіду, ні спеціального обладнання для боротьби з повіддю. Правда, у них були насоси, але вони не могли подолати таку силу води. Не мали вони також човнів, щоб вирушити в розвідку по шахті, яка перетворилася чи то в ріку, чи то в озеро. Протягом кількох годин, що минули відтоді, вода в шахті піднялася.