Николай Рябчук – Від Малоросії до України (страница 6)
Націоналізм як «ідеологічний рух, спрямований на здобуття чи збереження автономії, єдності й ідентичності соціальної групи, котра, як вважають, має бути нацією», [24] безумовно, здатен породжувати конфлікти з іншими націями або соціальними групами. Але водночас націоналізм є занадто широким поняттям, аби безоглядно демонізуватись як джерело всіх можливих конфліктів, такий собі сліпий вияв сліпої любові до всього «свого» і ненависті до всього «чужого». Далеко не кожен націоналізм вважає, що мета виправдовує засоби, а інтереси особи - ніщо супроти інтересів нації. [25]
Слабкість сучасного українського націоналізму, як і розмитість, несформованість новочасної української ідентичності, не є ані плюсом, ані мінусом для сьогоднішньої України. І те, й те є явищем загалом амбівалентним, залежним від багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. Міжетнічні конфлікти, як ми знаємо, почалися задовго до появи понять «націоналізм» і «національна ідентичність». [26] Повстанці Хмельницького різали впень «жидів і ляхів» зовсім не тому, що прагли політичної незалежності для такої абстрактної й важко уявлюваної на той час спільноти, як «українська нація»; власне, і їхні провідники ще не мислили у таких категоріях, хоч і прагли зміцнити свої станові привілеї в рамках Речі Посполитої (тобто їхній «автономізм» мав аж ніяк не «націоналістичне», у новочасному сенсі, підґрунтя). Так само не були «націоналістами» й повстанці Петлюри, котрі громили єврейські містечка й дворянські садиби головно з прагнення помсти й грабунку, а не задля політичної емансипації невідомої, та й не надто потрібної їм «української нації». Тут, щоправда, ситуація була вже складнішою, ніж за часів Хмельниччини, оскільки їхні провідники таки були справжніми, переконаними націоналістами, щиро відданими ідеалам ліберальної демократії, проте безсилими загнуздати «хтонічну ксенофобію простолюду». [27]
Саме ксенофобія (дослівно «боязнь чужого») є головним джерелом нетолерантності в усіх суспільствах - як новочасних, так і давніх, «донаціональних» і «донаціоналістичних». У принципі така «боязнь» і «підозріливість» щодо «чужого» є загалом природною, закономірною реакцією живого організму (чи сукупності організмів - у вигляді роду, племені, етносу) на інші «сторонні» об'єкти; по суті, це частковий прояв інстинкту самозбереження, що виявляється як на індивідуальному, так і на загальноетнічному рівні. Як і кожен інстинкт, ксенофобія має двоїстий, амбівалентний характер: з одного боку, вона дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати необхідне для подальшого існування людства багатоманіття життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних). А з іншого боку, ксенофобія залишається постійним джерелом міжособових і міжнаціональних конфліктів, і навіть, як усякий «сліпий» інстинкт, нерідко використовується у розмаїтих Ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських «проектів» - у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть до «класових ворогів»), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.
Мусимо, отже, чесно визнати, що цілковито позбутися інстинкту (як і будь-якого іншого) навряд чи можливо, та навряд чи потрібно. Але цілком можливо й навіть конче потрібно цей підсвідомий інстинкт певним чином опановувати й контролювати, максимально обмежуючи його руйнівний вплив на наше мислення й поведінку за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії). Зрозуміло, що справді толерантним може бути лише суспільство демократичне, правове, зорієнтоване передусім на людину, її політичну, ідеологічну, економічну суверенність. Успішно протистояти агресивній ксенофобії й націоналістичній автаркії може, з одного боку, усвідомлення індивідом власної самобутності, суверенності у правовому й економічно вільному суспільстві, а з іншого боку - усвідомлення глобальної єдності з усім людством, тобто колективізм вищого порядку, що теж виробляє в людині своєрідний інтелектуальний імунітет щодо ксенофобських інстинктів і вибудовуваного на їх основі націоналістичного, релігійного, «класового» чи будь-якого іншого тоталітаризму.
Плекання такої свідомості є, вочевидь, справою не одного року чи десятиліття; залежить воно, зрештою, не лише від освіти та виховання, а й від багатьох суспільних чинників, що у кінцевому підсумку можна означити розвиненістю
Ліберальна демократія ґрунтується на толерантності; ліберальний авторитаризм, який ми маємо нині в Україні, - на вимушеному (а відтак удаваному) толеруванні владою певних демократичних інституцій і процедур. Стрімка модернізація цього краю, як і подальше з нею зволікання, можуть мати однаково небезпечні наслідки для колишнього польсько-українського пограниччя, що стало за триста років пограниччям українсько-російським, проте навряд чи визбулося своєї глибинної ксенофобії і фатальної роздвоєності між двома світами, європейським і азіатським.
LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISЙMITES, або спокута метафізичних провин
Кілька років тому у благословенному місті Зальцбурзі, на одному з незліченних міжнародних семінарів під умовною назвою «Як нам облаштувати (цю бісову) Східну Європу» (слова в дужках, зрозуміло, вголос не вимовляються), мені трапився молодий ізраїльтянин, котрий першим ділом, довідавшися, що я з України, запитав:
«Ну, і як там у вас тепер? Чи й далі кругом повно антисемітів?…»
«Чому ви вважаєте, що в нас скрізь має бути повно антисемітів?»
«Ну, це всі знають, - сказав ізраїльтянин. - La terre classique des persecutions antisйmites. Погроми Хмельницького, Петлюри… Колаборація з нацистами…»
«О, - сказав я, - ви чудово обізнані. Навряд чи я зможу вашу обізнаність іще чимось збагатити».
«Але ж про це справді всі знають!» - обурено вигукнув мій співрозмовник, відчувши, що я вислизаю з його прокурорських рук.
Та я таки вислизнув, попри пекельну спокусу щось бовкнути всупереч загальноприйнятим на порядному семінарі нормам політичної коректності. Я ніколи не полемізую з тим, що «всі знають», оскільки таке знання не потребує фактів і, як правило, не рахується з жодними раціональними аргументами. Хай собі фахівці з'ясовують історичні подробиці, аналізують контекст, ставлять під сумнів шаблонні уявлення. На те, що «всі знають», це, як правило, не має жодного впливу. Українські, єврейські, польські історики можуть скільки завгодно обговорювати найскладніші проблеми і таки доходити поступово до спільних, загальноприйнятних висновків. Проте на громадську думку це мовби не має жодного впливу - масове й наукове знання існують немовби у різних вимірах, різних діапазонах звукових і світлових хвиль, невидимих і нечутних для мешканців паралельних світів.
Про так званий «антисемітизм» Петлюри (як і про низку інших, не менш складних українсько-єврейських проблем) написано чимало праць, зокрема й досить об'єктивних, зокрема й українськими та єврейськими дослідниками. Жоден факт не підтверджує поки що ані найменших антисемітських нахилів Симона Петлюри як літератора й публіциста, редактора часопису «Украинская жизнь» (1912-14); ані не вказує на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів під час громадянської війни (1918-1920), коли Петлюрі випало стати на чолі хиткої й недовговічної української держави.
Скоріш навпаки, для об'єктивного поцінування цієї драматичної постаті вистачило б зачитувати, скажімо, його відозву «Проти погромів» від 12 жовтня 1919 року, де голова Директорії патетично, у властивому йому «лівацькому» стилі, проголошував:
Старшини і козаки української армії! Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного… Провокацією, на яку вони (більшовики) витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елємент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.