Николай Рябчук – Від Малоросії до України (страница 3)
Ще один характерний зразок такого ентузіастичного, часом аж надто, погляду на Україну - стаття Джуліани Пілон під назвою «Москва повинна повчитись у Києва вмінню знаходити компроміси», - опублікована у популярному ілюстрованому тижневику «Інсайт» 24 квітня 1995 р. Протиставляючи мирну політику Києва у Криму - кривавим злочинам російської вояччини у Чечні, авторка радить російським політикам відмовитися від вирішення проблем з позицій брутальної сили і натомість уважніше приглянутися до досвіду свого південно-західного сусіда з надією дечому в нього повчитися. На думку авторки, українці не втратили віри в можливість вирішувати свої проблеми політичними методами - незважаючи на надзвичайно важкі умови життя і прогресуюче суспільне відчуження. Майже половина опитаних, за її даними, вірить, що суспільні проблеми можна і треба вирішувати шляхом голосування. І навіть більша половина опитаних цікавиться суспільно-політичними проблемами своєї країни.
Просто дивовижно [пише Дж. Пілон], звідки береться таке позитивне ставлення в атмосфері посткомуністичної напівосвіченості в питаннях демократії та громадянських прав. Віра цих людей у демократію походить радше з їхнього травматичного досвіду зіткнення з комунізмом, аніж з глибокого розуміння того, як працює вільне суспільство. А проте українці, схоже, готові вчитись у Заходу і воліють мирно залагоджувати внутрішні конфлікти. Хтозна, може, й росіяни, втомившись масакрами у Чечні, приглянуться нарешті до українського досвіду. [9]
Нація нізвідки
Позитивний погляд на Україну як на певну геополітичну й історико-культурну реальність поступово утверджується на Заході і, хоч не є поки що переважним, усе ж складає дедалі помітнішу конкуренцію традиційному русоцентризму та русофільству західних інтелектуалів. Років двадцять тому більшість західних фахівців, не кажучи вже про пересічну публіку, сприймала Україну виключно як частину «Росії», тобто концептуально перебувала в оптичному полі російсько-імперського та совєтсько-імперського офіціозу. Як зазначає один з провідних американських україністів, Григорій Грабович,
донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги - автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з'явилося вже кількасот. [10]
Зрозуміло, що більшість старих совєтологів, перехрестившись на «транзитологів», «постсовєтологів» і фахівців із «нових незалежних держав», не позбулася традиційного русоцент-ризму, - як не позбулись подібних реліктів їхні совєтські колеги із кафедр марксизму-ленінізму, в один день перекваліфікувавшись на фахових «політологів» та «етнодержавознавців». Колишній посол Сполучених Штатів Америки в СССР Джек Метлок опублікував нещодавно надзвичайно показову під цим оглядом статтю "The Nowhere Nation" - «Нація нізвідки» (
Вісім років української незалежності не минули для західних (пост)совєтологів цілком марно: на відміну від згаданої на початку цього нарису статті Абрагама Брумберґа, стаття Метлока в тому самому виданні вже не має такого злостиво-зневажливого характеру, ані не містить таких явних фактологічних дурниць - хоча й не позбавлена «компетентних» пасажів на кшталт:
Окрім шляхти, селян та козаків, там [в Україні] жили також євреї, важливий прошарок населення, що перебував у складних взаєминах як зі шляхтою, так і з селянами, і що став урешті об'єктом особливої ворожості з боку козаків, котрих царська влада нерідко використовувала для погромів у єврейських поселеннях. [11]
Дилетантське нерозрізнення козаків українських і царських не заважає, однак, п. Метлоку вважатися «експертом з регіону» й робити глибокодумні висновки з усіх, хоч би яких складних, питань української історії та сьогодення, включаючи економіку, українсько-російські взаємини, становлення національної ідентичності, мовно-культурну ситуацію тощо. Всі ці «висновки» за своєю проникливістю та концептуальною глибиною мало чим відрізняються від стандартних публікацій на українську тему в московських квазіліберальних газетах та їхніх «малоросійських» аналогах. Не володіючи українською мовою, ані, зрештою, матеріалом, «аналітики» типу Метлока покладаються головним чином на російськомовні джерела, поради московських та, деколи, київських «експертів» відповідної орієнтації, а також - на власні стереотипні уявлення про Україну, сформовані велетенським масивом західної русистики та совєтології.
Як наслідок - усякий об'єктивний підхід до української проблематики трактується ними як націоналістичний, натомість усякий російсько-націоналістичний погляд на Україну проголошується об'єктивним. 3-поміж п'яти книжок, які нібито оглядає Джек Метлок, його безоглядну симпатію здобуває лише одна - украй поверхова і тенденційна книжка журналістських нарисів Анатоля Лівена «Україна і Росія: братерська непримиренність» із певними претензіями на політологічні узагальнення. Метлок нібито й усвідомлює, що ця книжка «багатьом українцям видасться русоцентрнчною», проте сам дає їй щонайвищу оцінку: вона, мовляв, «сповнена вельми проникливих і врівноважених суджень» і, взагалі, це незамінна «вступна лектура для кожного, хто не може розібратися в тому, що діється у сьогоднішній Україні, або хто схильний звалювати всі її проблеми на Росію».
Натомість три інші книжки, які не мають любого авторові русоцентризму, трактуються як тенденційні, бо ж виходять із «націоналістичного» засновку, буцімто «"російський імперіалізм" є головним ворогом української незалежності і державності». Цей засадничий недолік, на думку автора, притаманний і «Постанню України» Богдана Нагайла, й «Економічній взаємозалежності в українсько-російських взаєминах» Пола д'Аньєрі, і колективній монографії «Державотворення і становлення інституцій в Україні» Роберта Кравчука, Пола д'Аньєрі й Тараса Кузя. Імпліцитно Дж. Метлок проектує на всі ці книжки загальний докір, висловлений усім своїм недостатньо «русоцентричним» (порівняно з А. Лівеном) колегам:
З цілого ряду недавніх праць про міжнародну політику України ми можемо зробити висновок, що більшість порад закордонних «експертів» Україні стосовно її «національної безпеки» здатні радше ослабити українську державу, ніж її зміцнити. Політика непримиренної ворожості до Росії (часто-густо центральна тема чужоземних порад) здатна лише поділити громадян України й суттєво ослабити її державницький потенціал. [12]
Українські «націоналісти» і їхні західні «радники», на думку Метлока, цілком безпідставно підозрюють Росію в підступних імперських амбіціях, виходячи з трьох хибних постулатів:
- що росіяни психологічно не змирилися з українською незалежністю;
- що Росія використовує економічні важелі для тиску на Україну (наприклад обмежує постачання газу);
- і що Росія висловлює нібито імперські претензії на Севастополь.
Жоден із цих постулатів, на думку п. Метлока (та його улюбленця А. Лівена), не відповідає дійсності:
Більшість росіян справді не розуміє, навіщо українцям окрема держава, а декотрі [?] не вважають також, що українці нібито мають окрему культуру. Проте навряд чи хоч хтось у Росії намагатиметься силоміць затягти Україну в союз. Поки народ України сам не захоче приєднатися до Росії, росіяни визнаватимуть цей його вибір, хоч і вважатимуть гідним жалю.
До подібної казуїстики, підміни понять та замовчування одних і перекручування інших реалій, американський автор вдається й надалі, зводячи, зокрема, всю проблему економічного тиску Росії на Україну до цілком природного небажання російських компаній постачати задаром енергоносії або ж інтерпретуючи провокаційну метушню російських політиків довкола Севастополя (і навіть офіційне рішення верховного законодавчого органу Росії з цього приводу) як такі собі безневинні витівки «з незначним, якщо взагалі з яким-небудь, впливом на реальні події».
Слушні думки про те, що безпека і стабільність України вирішальною (але не виключною) мірою залежать від внутрішніх чинників, від успіху господарчих реформ та консолідації суспільства, і про те, що Росію справді не слід надміру демонізувати (про це див. відповідно 15-й і 13-й розділи цієї книжки), дискредитуються абсолютною глухотою автора до травматичного для України досвіду її історичних взаємин з Росією, а ще більше - цілковитим ігноруванням сьогоднішньої неоімперської політики Кремля, і то не лише щодо України, а й щодо Білорусі, Прибалтики, Молдови і Грузії (пор. дії російської вояччини у Придністров'ї та Абхазії), не кажучи вже про геноцид у Чечні, «не помічений» не лише Метлоком, а й багатьма іншими західними русофілами.