Николай Рябчук – Від Малоросії до України (страница 25)

Втім, росіяни й далі здебільшого негативно сприймають національні символи нової держави, вважаючи їх «націоналістичними», як і нові історичні постаті національного пантеону. Ця «антинаціоналістична» міфологія не чужа, зрештою, й авторам рецензованої тут книги, котрі, наприклад, на повному серйозі повторюють сумнівної вартості пропагандистське кліше про необхідність «послабити вплив домінуючих у політиці представників західних областей» або - не менш серйозно - нарікають на погіршення «статусу, прав і можливостей російської мови у політичному й суспільному житті» та, як завжди, на примусову «українізацію», котра, на їхню думку, мало чим відрізняється від русифікації попередніх десятиліть. Хоч загалом автори чесно визнають, що «процес асиміляції росіян», який «певною мірою» вже розпочався в Україні, «охоплює поки що незначну частину російського етносу» і триватиме, скоріш за все, «роками і десятиліттями».

Найслабшим розділом книги є третій, заключний, під назвою «Нова Україна в новому світоустрої». Фактично весь розділ присвячено обґрунтуванню невибагливої тези про те, що «американці зацікавлені в тому, щоб Росія зникла з географічної карти, як свого часу зник Радянський Союз. Наявність держави-гіганта на Євразійському континенті, - переконані автори, - це завжди і за всіх умов альтернатива американській монополії». Відповідно, підступний Захід, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, всіляко поглиблює українсько-російські антагонізми та підтримує українських націонал-лібералів, інтереси яких «найбільш адекватні інтересам атлантичного Заходу з причини явних прозахідних настроїв націонал-лібералів та їхньої прихильності до моделей «націонал-ізоляціонізму" (sic!)». Виявляється, цьому сприяє навіть «розгалужена мережа гуманітарних інституцій, фінансованих США», насамперед фондів «Відродження», «Євразія», а також аналітичних підрозділів МВФ, МБРР та ін. «Основна мета діяльності цих організацій - створення умов для жорсткої ідеологічної орієнтації політичного істеблішменту України в бік суто прозахідного напряму зовнішньої та економічної політики, створення "власних" геоекономічних та геополітичних моделей, які заперечують можливості інтеграції в постсоюзному просторі».

Від цих аргументів відгонить добре знайомим нам із російської пропаганди душком «всесвітньої змови» («жидо-масонської», «євроатлантичної», «марсіанської») - полемізувати з подібними аргументами досить важко, оскільки ґрунтуються вони на міфічних уявленнях про чиїсь потаємні, добре скоординовані зловорожі наміри, яких неможливо ані спростувати, ані підтвердити. Втім, українські автори, схоже, цілком щиро вірять у Росію як «одного із світових гігантів», котрий комусь-там на Заході справді заважає. Тим часом, з економічного погляду, Росія є не більшим «гігантом», ніж Індонезія, Мексика чи Бразилія, і єдина її перевага над цими та іншими «гігантами» третього світу полягає лише в застарілих глобальних амбіціях, підкріплених, щоправда, ядерною зброєю. Проте й під цим оглядом значно більшою світовою потугою є Китай, що, однак, не заважає прагматичному Заходові об'єктивно сприяти його зростанню, а не міфічному «зникненню з географічної карти».

Власне, всі ці сумнівні «докази» потрібні Д. Видріну й Д. Табачнику лише для того, щоб обґрунтувати для України «переваги євразійської орієнтації» (так, зокрема, називається один із підрозділів їхньої книжки). При цьому вони вибудовують цілком фальшиву альтернативу: або слабка Україна як неоколонія Заходу - або сильна Україна як рівноправний партнер Росії (чи навіть лідер) у «євразійському» просторі. Тим часом реальна альтернатива є значно простішою: або Україна буде сильною, розвиненою державою, з якою рахуватимуться і в «Євразії», і в Європі, або ж вона буде слабкою банановою республікою, з якою не рахуватимуться ні там, ні там. У першому випадку інтеграція України у євроатлантичний світ буде кроком цілком природним і самоочевидним (подібно до Польщі, Угорщини, Чехії), у другому випадку - роль західної неоколопії для України теж виглядає дещо привабливішою, ніж роль неоколонії російської.

Постсовєтський «прагматизм»

Дмитро Видрін, Дмитро Табачник і Володимир Гриньов репрезентують погляди російськомовних ліберальних еліт, які, зрозуміло, не є поглядами масовими хоч би тому, що в Україні немає розвиненого середнього класу і, відповідно, «горожанського» суспільства - живильного середовища для будь-якого лібералізму. Певні аспекти цих поглядів збіглися в 1994 році з настроями широких люмпенізованих мас півдня й сходу України, зумовивши успіх Л. Кучми на президентських виборах. Проте назагал для цих мас значно зрозумілішою і прийнятнішою є ідеологія проросійських комуністів, ніж проросійських лібералів.

Прагматичний Л. Кучма досить швидко відчув, що бути одночасно антикомуністом і антинаціоналістом в українських умовах - неприпустима розкіш, забавляння з якою може легко його позбавити двох найпотужніших важелів соціальної мобілізації. Відтак він помітно відступив від тої ідеології, яка принесла йому перемогу на виборах-94, а зрештою, відмовився і від послуг декотрих ідеологів.

Так, уже через рік він заявив - усупереч тезам Гриньова, - що ніколи не заперечував необхідності національної ідеї:

Я вважав і вважаю лише, що ця ідея не працюватиме, якщо буде наповнена самим тільки етнічним змістом. Але усвідомлюю, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній українській державі.

Неприйнятною виявилася й ідея федералізації України, обстоювана Гриньовим, як і його ж концепція України як країни двох «корінних» народів, українського і російського, а відтак симбіозу двох державних мов, двох культур, двох історичних традицій тощо. Зрештою, навіть у ліберальному таборі деякі погляди В. Гриньова не отримали схвалення - як, скажімо, його ідеалізація царського врядування на Україні чи заперечення двохсотлітньої русифікації краю.

Трьохрічний період не виявив суттєвих відмінностей між зовнішньополітичними орієнтаціями Л. Кравчука та Л. Кучми, зокрема щодо СНД, де Україна підтримує економічні ініціативи, проте уникає військової й політичної інтеграції, яка може скласти загрозу її суверенітетові. Життя, схоже, саме дало відповідь на ілюзії лібералів щодо легкої «нормалізації» відносин із Росією, показавши, що все залежить тут зовсім не від «націоналіста» Кравчука та його міфічного «західноукраїнського» оточення (і не від «інтернаціоналіста» Кучми та його дорадників-«євразійців»), а головним чином від самої Росії, її бажання чи, власне, небажання сприймати Україну як рівноправну державу, а не такий собі прикрий історичний казус.

Не збулися ілюзії лібералів і щодо швидких та ефективних економічних реформ, - життя теж показало тут, як мало воно залежить від «добрих намірів» Президента та його дорадників-«реформаторів» і як багато - від мафізованих номенклатурних кланів, котрі, власне, і є справжніми господарями країни. Як з'ясувалося, ця олігархія потребує «радикальних реформ» іще менше, ніж «інтеграції з Росією». Одна річ - ідеологічна риторика, інша - практична політика.

Підсумовуючи, можемо сказати, що «ідеологія кучмізму», артикульована його апаратом, виявилася ще ефемернішим явищем, ніж «ідеологія кравчукізму», артикульована націонал-демократичною, переважно гуманітарною інтелігенцією. Розбіжність між «ідеологією» та реальним життям обернулася для націонал-демократів глибоким розчаруванням та політичною розгубленістю, а для апаратників - кар'єрними пертурбаціями (Д. Видрін подав у відставку з президентської адміністрації в 1995 р., Д. Табачника вигнали звідти в 1996-му, а В. Гриньов просто утримується в останні роки від «ідеологізування»). Знаменно, до речі, що обидві згадані тут книжки зникли з книгарень швидше, ніж там з'явилися. Причина такого курйозу загалом очевидна: «ідеологія кучмізму», озвучена згаданими авторами, була актуальною, себто мала пропагандистський сенс у 1994 p., напередодні виборів, але вже через рік, коли книги нарешті вийшли з друку, ця ідеологія, та ще й із вуст найближчих співробітників Президента, не була, м'яко кажучи, «політично коректною» і доречною.

Кардинальна невідповідність між офіційними ідеологіями та реальним життям мала й має, крім безлічі негативних, принаймні один позитивний наслідок: зміна режиму, а отже, й «ідеології» практично ніяк не позначається на практичній політиці жодного нового уряду, а отже, й на довколишньому житті. Україна, таким чином, втішається зі стабільності, яку злі язики, щоправда, називають застоєм і загниванням.

Чи буде написана врешті книга про ту справжню ідеологію, яку сповідує сьогоднішня (і вчорашня, і позавчорашня, зрештою) українська олігархія? Сама олігархія, зрозуміло, в такому озвученні не зацікавлена - їй куди вигідніше використовувати для тимчасових потреб (як таку собі димову завісу) ідеологію кравчукізму, кучмізму, марксизму-ленінізму - яку завгодно, аби не справжню. Бо справжня виглядає надто вже вбого й бридко - як з погляду етики, так і з погляду звичайного кримінального кодексу.

КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА І СОВЄТСЬКА СПАДКОВІСТЬ: парадокси десовєтизації