Николай Рябчук – Від Малоросії до України (страница 13)

Утім, ці статистичні нюанси не заперечують головного Вілсонового висновку: хоча українське суспільство є двомовним і двоетнічним, воно не є біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються - за рахунок високого ступеня русифікації серед українців. Саме ця, проміжна, група українців-русофонів є найаморфнішою, політичне й культурно не визначеною частиною населення - з дуже широким спектром різноманітних, часто мішаних ідентичностей: російської, української, «малоросійської», совєтської, «тутешньої». Якщо наявність великої російської меншини суттєво ускладнює політичну мобілізацію суспільства на основі етнонаціоналізму, то наявність великої українсько-російсько-мовної групи робить таку мобілізацію взагалі неможливою.

Вельми цінним є зауваження Вілсона про те, що українські націоналісти, з одного боку, нарікають на високу зрусифікованість свого суспільства, а з іншого - ігнорують реальні наслідки цієї зрусифікованості, зокрема факт своєї власної меншинностпі й, відповідно, політичної та культурної марґінальності. Це, додамо, заважає виробити гнучку тактику і стратегію, пристосовану до різних місцевих умов; прагматична поведінка підміняється переважно істеричною риторикою, котра лише відчужує русофонів і дає підстави говорити про загрозу «примусової українізації», тимчасом як реально триває русифікація та дальша культурна, економічна й соціальна марґіналізація українофонів.

Великою мірою ретроспективним є й четвертий розділ книжки, присвячений українському націонал-комунізмові. Ендрю Вілсон цілком слушно характеризує його як «ерзац» або «сублімовану форму» націоналізму, зазначаючи, що в тоталітарно-комуністичній державі націоналізм міг офіційно проявлятися лише в такій, лояльній щодо панівної ідеології, формі. На Заході основоположником націонал-комунізму вважають Йосифа Броз Тіто, проте Вілсон заперечує цю думку, виводячи феномен націонал-комунізму з України 1920-х років. При цьому не вважає згадане явище виявом якихось потаємних поглядів і глибоко прихованих переконань, заснованих на певній етнічній лояльності: радше наслідком фундаментальних внутрішніх суперечностей, притаманних імперсько-федеративній системі, - суперечностей, які спонукали навіть ортодоксальних місцевих лідерів ставати «контекстуальними націоналістами» - не так у думках, як у фактичних діях.

Характерним зразком такого «контекстуального націоналіста» був Петро Шелест, «націоналізм» якого був переважно економічним, - що, однак, не завадило міфологізувати його в пізніші часи як ледь не поборника «другої українізації». Втім, не були справжніми «націоналістами», на думку Вілсона, й українські партійні лідери 1920-х років. І Шумський, і Скрипник, пише Вілсон, «були радше прихильниками австро-марксизму, вважаючи, що комуністичні цілі можна осягнути лише в національному контексті і що комуністична ідеологія може мати вплив на місцеве населення, лише промовляючи до нього його власною мовою».

Український націонал-комунізм безпосередньо залежав від політичної кон'юнктури: оживав за кожної відносної лібералізації та децентралізації імперії й майже безслідно зникав після чергового «закручування гайок». Найщасливішою для нього виявилася остання «відлига» кінця 1980-х років: коли керівна роль КПСС ослабла, а натомість посилився вплив традиційно декоративних Рад, один з ідеологів КПУ, виявивши політичний талант, зумів перетворити Верховний Совєт республіки на інструмент емансипації від московського Центру та, водночас, нейтралізації місцевих комуністичних ортодоксів. Маневруючи між імпер-комуністами й націонал-демократами, Леонід Кравчук зумів переконати одних і других, а головне - суспільство, що саме він (і його угруповання) є «меншим злом». Наслідком цього суспільного компромісу стало здобуття Україною незалежності і водночас збереження старого номенклатурного режиму з Кравчуком-президентом на чолі.

Ендрю Вілсон загалом скептично ставиться до спроб пояснити самостійницькі метаморфози Кравчука його «західноукраїнським» походженням чи, скажімо, тривалими контактами з національною творчою інтелігенцією під час його «ідеологічної» служби в ЦК КПУ. Схоже, автор схиляється (і, мабуть, слушно) до образу Кравчука як іще одного «контекстуального націоналіста», хоч і зазначає, що з'ясувати його справжні спонуки навряд чи можливо через «ретроспективну міфотворчість», до якої схильний, зокрема, й сам Кравчук у своїх численних інтерв'ю, заявах та спогадах:

Безумовно динаміка розпаду СССР породила б урешті-решт подібну фігуру, навіть якби Кравчука не було. Проте його особистий вплив на події був величезним, спричинивши відродження повнокровного націонал-комунізму значно швидше, ніж це могло би статися без нього.

Попри все це, - робить слушний висновок Ендрю Вілсон, - націонал-комунізм ніколи не був і так і не став переважною силою в КПУ - як у Литві, скажімо, чи Грузії. «Ортодоксальні інтернаціоналісти» завжди були тут сильнішими, а вплив націоналістичних ідей - обмеженим, як і в усьому українському суспільстві. Навіть разом із націонал-демократами, яких підтримує 25-30% населення, націонал-комуністи не змогли забезпечити Кравчукові перемогу на президентських виборах 1994 року. Набравши в сумі лише 45% голосів, він поступився «російськомовному» кандидатові Кучмі, який спирався на «антинаціоналістичні» сили, разом із комуністами.

Всі ці висновки Ендрю Вілсона є загалом об'єктивними й переконливими, хоч, може, й не зовсім приємними для прихильників українського етнонаціоналізму. Справжні курйози й непорозуміння починаються в «новочасних» розділах книжки, присвячених 1990-м рокам - українському націоналізмові в добу незалежності. А це, власне, і є головною темою книжки.

Канали націоналістичного дискурсу

До певної міри непослідовність автора виявляється уже в третьому розділі, де розглядаються «канали націоналістичного дискурсу» - політичні партії, релігійні об'єднання та інші інституції громадянського суспільства, що є провідниками певної націоналістичної ідеології. Ендрю Вілсон доволі ретельно висвітлює становлення цих інституцій під час перестройки, об'єктивно визнаючи, що більшість із них від самого початку тяжіла до демократичного й навіть ліберального (Рух) націоналізму, послідовно відмежовуючись від радикалів. Він слушно пише, що ні до, ні після незалежності націонал-демократи не змогли розширити своєї соціальної бази за межі 25-30% населення (переважно в Західній Україні та серед східноукраїнської інтелігенції), і справедливо пояснює це не лише загальною недорозвиненістю громадянського суспільства, характерною для всіх пост-тоталітарних країн, а й - іще більшою мірою - переважанням «антинаціоналістичних» настроїв серед більшої частини населення.

Він має рацію і тоді, коли пише про двоїстий характер українського демократичного націоналізму, який від самої своєї появи (чи, власне, відродження) в 1960-ті роки розвивався і як загальнодемократичний, антитоталітарний, громадянський рух, і як рух власне націоналістичний, спрямований на захист специфічних прав українського етносу. Неправомірною, однак, є спроба відокремити й, навіть, протиставити ці дві тенденції в українській націонал-демократи - адже певний політичний та ідеологічний синкретизм характерний для всіх національно-визвольних рухів: і французький Рух Опору, і Індійський національний конгрес, і польська «Солідарність» були «парасольковими» організаціями, які об'єднували найрізноманітніші сили; поляки, вочевидь, були «націоналістами», бо боролися проти московської геґемонії й совєтизації свого краю, але вони ж таки були й демократами, бо боролися за людські права в тоталітарній державі. Протиставлення прав людини та прав етносу - характерна методологічна похибка не лише Ендрю Вілсона, а й багатьох російськомовних лібералів в Україні. Це протиставлення є доречним лише тією мірою, якою спрямоване проти підпорядкування індивідуальних прав колективним у тоталітарному, «інтегральному» націоналізмі, котрий проголошує націю найвищою цінністю («Україна понад усе», «Україна для українців» тощо). Але воно є глибоко помилковим, коли ігнорує той очевидний факт, що чимало суто індивідуальних прав може здійснюватися лише колективно - і що саме такої можливості здійснення своїх індивідуальних прав мільйони україномовних українців досі не мають (можливості отримати рідною мовою вищу й навіть шкільну освіту, дошкільне виховання, користуватися нею в позашкільних (спортивних тощо) групових заняттях, у проходженні військової служби, спілкуванні з офіційними особами всіх рівнів, отримувати належний обсяг й асортимент культурної та іншої інформації українською мовою тощо).

Навіть якщо українофони в Україні є меншістю, як це стверджує Вілсон, вони, на відміну від американських чи австралійських аборигенів, залишаються все ще досить значною кількісно групою (майже половина населення, за тим-таки Вілсоном!), аби претендувати не лише на рівні з русофонами громадянські права, а й на можливість рівного здійснення цих прав у всіх сферах життя, зокрема й тих прав, що їх етнокультурна група може здійснювати лише колективно.

Досвідчений політолог Ендрю Вілсон вочевидь добре знає різницю між формальним, декларативним правом і правом реальним, опертим на ефективні механізми його повсякденного здійснення. Він знає також (це видно з ретроспективних розділів його книжки), що українська мова та культура зазнавали жорстоких утисків і в царській, і в совєтській імперіях, а формальне здобуття «незалежності» й проголошення української мови «державною» становище українофонів у більшості міст практично не змінило: і в Криму, і в Донбасі, і в Харкові, і в Одесі вони й далі лишаються висміюваною й принижуваною меншиною, упослідженою соціально, марґіналізованою економічно й дискримінованою культурно. Україномовний світ фактично залишається аналогом «третього світу» в межах одної країни - світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низькокваліфікованих робітників у містах (двірників, сміттярів та інших чорноробів-«лімітників»); тимчасом як російськомовний світ є «першим світом» міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів (трибунна «україномовність» деяких державних достойників є здебільшого ритуальною, на зразок одягання смокінгів чи шотландських спідничок «колті»; ця ритуальність по-своєму ефективно містифікує загалом очевидний факт домінування російськомовних еліт в усіх ключових сферах життя; дивно, однак, що цю містифікацію приймають за чисту монету не лише рядові обивателі, а й освічені ліберали).