Николай Рябчук – Від Малоросії до України (страница 10)
Подальша асиміляція української шляхти відбувалася на шляху її максимальної кооптації в імперські структури, надання всій верхівці дворянського статусу, державних посад і щонайширших кар'єрних можливостей у масштабах імперії. Мовна, культурна та, особливо, релігійна спорідненість двох народів теж сприяла асиміляції. Найфатальнішою, однак, виявилась офіційна концепція двох гілок одного «руського» народу, розділеного підступними польськими впливами і возз'єднаного тепер під скіпетром мудрого самодержця. Погляд на Україну як інтегральну частину Російської унітарної держави зробив, за слушним зауваженням З. Когута, «будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді». А проте «малоросійський» партикуляризм так і не був до кінця викорінений. 1824 року генерал Олександр Михайловський, відвідавши Україну, писав:
Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: «он всем хорош, да москаль», то-есть русский и следовательно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная.
Цей місцевий патріотизм, що мав радше археографічне, ніж політичне забарвлення, і спрямовувався радше в минуле, ніж у майбутнє, став, однак, поважною базою для розвитку модерної української національної свідомості. Втративши традиційну еліту, яка звичайно бере на себе політичне лідерство, українці, за спостереженням проф. Когута, «мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінґвістичних підставах». «Таким чином, - підсумовує вчений, - саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією». Цікаво, однак, що ще перед Шевченком, котрий геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу гоголівському міфові відгаслої Малоросії), заїжджий німець Йоганн Ґеорґ Коль помітив те, в що, здається, й сьогодні не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів:
Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються в скринях… Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу.
Це писалося в 1841 році, за півтора століття до того, як «колосальна Російська імперія» пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії світу, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська українська Атлантида XVIII століття.
МІЖ ГОГОЛЕМ І ШЕВЧЕНКОМ: становлення нової ідентичності
Книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» має дещо оманливу назву, оскільки передбачає наявність певного, більш-менш значного хронологічного проміжку між обома письменниками, заповненого тими чи тими історичними подіями й персонажами. Насправді ж, як знаємо, Шевченко народився лише на п'ять, помер на дев'ять років пізніше за Гоголя; його «Кобзар» з'явився через дев'ять років після першої збірки Гоголевих «малоросійських» повістей, але за два роки до його вершинних «Мертвих душ»; з формального погляду вони були, по суті, сучасниками.
Що ж до персонажів «між» ними, то більшість із них виявляється взагалі не «між», а «перед»: формально дослідження Луцького починається 1798 роком, коли з'явився перший великий твір розмовною українською мовою, «Енеїда» Котляревського. А неформально воно сягає ще глибше - в останні десятиліття XVIII ст., коли український «протонаціоналізм» виростає раптом із суто практичних, утилітарних потреб місцевої знаті: нащадки козацької старшини починають жваво цікавитися історією і всіляко ту свою історію героїзувати з вельми конкретною метою - легітимізувати свій статус, себто утвердити свою рівність із російським дворянством, компенсуючи брак родовитості визначними історичними заслугами.
Слово «між» у заголовку набуває таким чином ключового, інтелектуально-провокативного значення: воно розмежовує не тільки й не стільки певні періоди й персоналії, скільки універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності. Фактично, книжка Ю. Луцького присвячена зародженню українського націоналізму, і в цьому розумінні сполучник «між» окреслює велетенський, майже міжгалактичний простір між двома світоглядами - традиційно-ієрархічним і модерно-демократичним, імперсько-регіональним і національним, «малоросійським» і власне українським, - простір, що його український етнос почав був долати у першій половині XIX століття і, властиво, долає ще й досі.
Під цим оглядом праця Юрія Луцького належить не тільки й, може, навіть не стільки до царини літературознавства, скільки до історії й політології. На Заході така ділянка наукових досліджень окреслюється чітким терміном «історія ідей»; в Україні, беручи до уваги традиційну політизованість усіх наук, її можна зарахувати й до літературознавства: головний сюжет даної книги хоч і з'ясовує суто соціологічну проблему - формування національної ідентичності, - побудований усе-таки переважно на літературному матеріалі.
Українському читачеві варто нагадати, що книга Луцького писалася в 60-х роках і побачила світ по-англійськи у 1971, себто задовго до того, як з'явилися такі вже класичні на сьогодні праці з проблем формування національної ідентичності, як, наприклад, «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона (1983), «Соціальні передумови національного відродження у Європі» Мирослава Гроха (1985) чи «Національна ідентичність» Ентоні Сміта (1991, український переклад 1994). Цікаво, однак, що ні у своїх засновках, ні у висновках, ні в термінології та аналітичному апараті ця книга не є архаїчною. Навпаки, у багатьох випадках вона мовби випереджує відкриття й гіпотези пізніших учених - досить хоч би зіставити андерсонівське означення нації з концепцією «духовної спільноти» (community of spirit), що її з'яву Ю. Луцький досить ретельно простежує у Шевченкових творах:
Шевченко був перший, хто підніс народ (селянство) до рівня нації, членами якої у XVIII столітті вважалася лише шляхта, духовенство й аристократія. Його твори з однаковим ентузіазмом читали усі три групи, долаючи таким чином прірву, яка розділяла їх [на окремі стани], і витворюючи
Не менш проникливе розглядає вчений основні етапи становлення новочасної національної ідентичності, поділені згодом М.Грохом на три фази: (а) «період наукового інтересу»; (б) «період патріотичної агітації»; і (в) «зростання масового національного руху». Тобто йдеться про загальноприйняту нині схему еволюції локального станового протонаціоналізму бездержавних націй у «загальнонародний» етнокультурний націоналізм: від «академічного» етапу до «культурно-просвітницького» і далі - до «політичного», на якому врешті й формулюються вимоги автономії або й незалежності.
Юрій Луцький переконливо показує, як під впливом обставин (те, що вчений називає «сприятливим Zeitgeist'oм» - «духом часу») малоросійська еліта вступає в період «наукового інтересу» - спершу до своєї історії, згодом, під впливом Гердера, до фольклору, звичаїв, мови, а тоді йде ще далі - укладає словники і граматики тої мови, починає, нібито для забави, складати нею вірші й оповідання і навіть пропонує запровадити викладання місцевого «діалекту» у початкових школах (у Російській імперії, щоправда, цю вимогу вдалося реалізувати допіру через сто років). Словом, локальна еліта вступає в період «патріотичної агітації», здебільшого навіть не підозрюючи, що наслідком цих безневинних культурно-освітніх захоплень і сентиментів стає перетворення цілком лояльного щодо імперії регіонального патріотизму в принципово антиімперський політичний націоналізм, а відтак і в «масовий національний рух».
Один із уважних читачів Юрія Луцького Дейвід Сондерс досить влучно окреслив цей парадокс українського протонаціоналізму у своїй праці «Український вплив на російську культуру, 1750-1850» (Едмонтон, 1985). Чимало людей, писав він,
навіть не будучи українськими націоналістами… виражали свою українську ідентичність і викликали відповідну реакцію… Втративши автономію, вони плекали пам'ять про неї. Їхні погляди були консервативні, але саме вони давали матеріал для натхнення пізнішим українським націоналістам.
Молодший колега Ю. Луцького і, судячи з відповідних фрагментів, його послідовник Орест Субтельний дав блискучу характеристику цього переходу від «малоросійства» до українства (від Гоголя до Шевченка!) у своїй «Історії України» (Торонто, 1988):