Николай Панов – Боцман з «Тумана» (страница 5)
Він витяг з папки рапорт Медведєва.
— Відпочиньте днів зо два, самі будете мені вдячні. Ідіть відпочивайте.
Медведєв встав із стільця.
— Рапорт можете взяти з собою. Хочете — порвіть, хочете — збережіть на пам'ять. Ну, беріть!
Медведєв стояв нерухомо, струнко.
— Я дуже вдячний вам за хороші слова… за дружбу… Але, — голос його зміцнів, — я прошу, не затримуючи, передати командуючому мій рапорт!
Настала довга мовчанка.
— Гаразд! — різко сказав капітан першого рангу. — Я доповім командуючому. Ідіть.
Отак і вийшло, ще вже другий день Медведєв був не при справах, чекаючи результатів свого рапорту.
Біля підніжжя гранітної сопки, у глибині звивистого фіорду, була пришвартована плавуча база торпедних катерів — широкопалубний пасажирський теплохід «Вихор».
Ніколи Медведєв не думав, що в розпорядженні людини може бути так багато зайвих хвилин і годин.
Уранці він лежав довше за всіх, намагався спати, витягнувшись на шкіряній пружинистій койці — не рівня вузенькому диванчику в каюті катера.
Майже останнім виходив в облицьовану карельською березою, заставлену м'якими меблям кают-компанію бази.
Тут стояли столи під цупкими, накрохмаленими скатертями. Вістові в білосніжному спецодягу нечутно ходили, розносячи чай в гранованих склянках, затиснених надраєними до блиску підстаканниками з металевими узорами.
В круглі ілюмінатори лилося ранкове світло. Десь заводили мотори, і зовні, мов револьверні постріли, долинав їх стукіт. Який-небудь друг-офіцер у похідному костюмі дожовував бутерброд, квапливо допивав чай, щоб збігти до свого катера по широкому пароплавному трапу, засланому м'яким килимом.
— Знову пішли на велике полювання, Андрюшо! — кидав офіцер Медведєву через плече. — Кажуть, біля Кільдіна наші льотчики підводного човна запеленгували. Побажай щасливого полювання!
— Попутного вітру і п'ять футів чистої води дід кіль! — посилав услід йому Медведєв звичайне напутнє побажання північних моряків. А офіцер вже зник за дверима кают-компанії, на ходу застебнувши ґудзики реглана.
Медведєв повільно допивав чай. Сідав до чорної брили рояля в кутку кают-компанії.
Шершавими від морської води і океанських вітрів пальцями недбало пробігав по гладеньких клавішах і, зітхнувши, закривав кришку рояля.
Вістові вже знімали скатерті, замінювали їх зеленим сукном, розставляли на столах попільниці.
Медведєв підходив до ілюмінатора, відгвинчував бічний болт, відсовував товсте мутнувате скло. Солоний вітер вривався зовні. Навколо «Вихра» ширяли неквапливі білогруді чайки, курсом на вест пливли катери, курсом на вест — високо в небі — проносилися наші винищувачі і торпедоносці…
Взявши в каюті кашкета, старший лейтенант виходив на верхню палубу. Підходив до перекинутих на берег сходень.
Виструнчувався вартовий-червонофлотець з гвинтівкою, який стояв біля сходень.
Тут берег круто здіймався вгору. Внизу, біля корабельного трапа, сопка темніла ребрами оголеного граніту. Вище, на схилі, зеленіли низькі зарості повзучих заполярних берізок.
«Наш парк культури і відпочинку», називали це місце моряки плавучої бази.
Повільно, звивистою стежкою, Медведєв сходив нагору. Все вище вела стежка, її перетинали гірські струмочки, вода ртутно блищала з-під намоклого жорсткого моху. Ноги ковзали по мокрому граніту.
Старший лейтенант піднімався все вище.
«Вихор» стояв унизу, щільно притиснувшись до берегових скель. Зверху його прикривала сіра маскувальна сітка. Вона огортала скелі і щогли корабля, з повітря весь теплохід здавався плоским виступом кам'яного берега.
Напівприховані маскувальною сіткою, на свинцевих брижах фіорду тулилися до борту теплохода маленькі торпедні катери.
Звідти долинав гуркіт моторів. То один, то другий катер відпливав до гирла фіорду, залишаючи на воді пляшковоголубий слід…
Чим ближче до вершини, тим дужче дув в обличчя міцний морський вітер. Старший лейтенант входив у чіпкі зарості берізок, в розлив чорничного листя. За поворотом виднівся складений з каміння дзот, блищали з-під листяних укриттів довгі стволи зеніток берегової батареї.
Трохи нижче, на відкритому місці, темнів свіжий горбок маленької братської могили. На ньому лежали широкі вінки рожевих гірських квітів. Тут поховали Сьомушкіна й Ільїна, полеглих в морському бою.
Медведєв повільно підходив до обриву.
Закурював, захистившись од вітру. Дивився у величезний простір, що відкривався з весту.
За зубчастою стіною сопок видно було сизу смугу Баренцового моря. Далі — широке димчасте покривало норвезьких гірських хребтів. Там залягли фашистські єгерські частини. Медведєв подовгу невідривно дивився в той бік, жував мундштук, і все більше укріплювалася і цілком оволодівала ним така дивна, на перший погляд, думка…
Він сходив униз і йшов до місця ремонту свого корабля.
Катер, витягнутий на берег, стояв на високих дерев'яних підпірках. Високо здіймався над землею зігнутий вузький кіль. Ще видно було на рубці старанно намальовану цифру «3» — кількість потоплених ворожих кораблів. Але червонофлотці вже роздягали катер, зчищали з підводної частини черепашки, що в'їлися в дерево, і стару облуплену фарбу.
Як різко виступали тепер усі рани, що їх дістав корабель в останньому бою! Пластир було знято, величезна пробоїна чорніла біля самої ватерлінії. Крізь неї видно було мотористів, які розбирали пошкоджений мотор.
Похмуро здіймалася над палубою пробита осколками і кулями рубка. Сиротливо височіла щогла без прапора і антени. Медведєв почував себе тут, наче в операційній у присутності тяжкохворого друга. Одного разу він почув розмову червонофлотців. Підійшов непомічений, зупинився під кілем біля широкого плавника руля.
Медведєв відразу розпізнав голоси. Говорив радист Кульбін звичайним своїм, неначе трохи сонним голосом.
— Чого це ти кислий такий? Закачало, чи що, на суші?
І, звичайно, відповів Фролов. Медведєв знав, яка дружба єднає цих таких не схожих один на одного матросів.
Фролов, жвавий, легковажний хлопець, корабельний дотепник і задирака, зараз здавався пригніченим і роздратованим.
— Черства ти, Васю, душа. Третій день по землі ходжу як сам не свій. Дивись, як покорчило мотор.
Помовчали. Працювали на палубі, перетягуючи якісь речі. Знову заговорив Фролов.
— А який катер! Швидкий, мов чайка. Три кораблі потопили, літак пустили на дно. А тепер що? На чужі кораблі розійдемося?
— А йому все одно вже на ремонт час, — тихо сказав Кульбін. — Ти чого його, Дімо, неначе ховаєш? Ми йому вогню більше дамо, нову рацію поставимо. Ще й як повоює…
— А хлопці? Ті, що загинули? Як у могилу їх опускали, мені сонце чорним здалося. Щоб не заплакати, щиро кажу, Васю, я собі губу прокусив. Золоті хлопці.
— Війна! — прозвучав схвильований голос радиста. — Сльозами, друже, справі не допоможеш. У матроса сльози — все одно що кров…
— Я б зараз на сухопуття пішов, — сказав Фролов пристрасно. — Віч-на-віч з німцями зчепитися. Кажуть, командир рапорт подав — у морську піхоту. От би з ним, поки тут корабель лікують. Пішов би ти, Васю, теж?
— Не знаю, — роздумливо відповів Кульбін. — 3 корабля підеш — назад можуть не повернути. Я моряком вмерти хочу, якщо вже вмирати доведеться…
Медведєв стояв, обіпершись на сталеве перо руля. Так, золоті хлопці! Як здружився він з ними за короткий воєнний час… Може, взяти назад рапорт, залишити все, як було, покластися на волю випадку?
Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.
Багато днів і тижнів не бачив він цього міста в сопках, — міста, позбавленого дітей і дерев, збудованого на голих гранітних скелях, відшліфованих постійними шаленими вітрами, що віяли з усіх тридцяти двох румбів.
Уже рейсовий катер пройшов лінію протичовнових бон, огинав пологий, де-не-де рябіючий дерев'яними будинками Катерининський острів.
Несподіваний сніговий заряд закрутився в повітрі, жорсткою крупою осів на сірих чохлах і на ворсі шинелей. Миттю насунулася і промчала зима, і знову засяяло сонце, заблищали вікна будинків бази, всіма кольорами райдуги заграла вода затоки.
Темнішали пологі гранітні горби, світлішали на них вузькі місточки-трапи, які перетворювали все місто на величезний кам'яний корабель. Уже з причалу було видно центральний міський стадіон, важкий, схожий на форпост рицарського замка будинок штабу на схилі сопки.
Біля трапа старшина перевіряв документи тих, що сходили на берег. Затримав погляд на Медведєві. Якийсь капітан, довгоносий, у круглих окулярах, ходив по пірсу, ліниво милуючись райдужним забарвленням затоки.
Медведєв пройшов уздовж низького борту есмінця, що стояв біля причалу.
Довгі, напівприховані водою корпуси підводних човнів, мов сплячі алігатори, погойдувалися вдалині. На рейді стояв білий англійський корвет, біла шлюпка пливла від його борту до берега.
Група англійців, голосно розмовляючи, йшла з боку стадіону. Прислухавшись до швидкої шелестячої мови, старший лейтенант розібрав: розмова йшла про щойно закінчений футбольний матч. Англійці зрівнялися з Медведєвим. Чорні клейончаті плащі, безкозирки з дуже високими денцями і куцими полями, у офіцера — високий кашкет. Офіцер пройшов, не козиряючи; матроси посторонилися, доторкуючись до безкозирок, дивлячись на Медведєва водянистоголубими очима, які блищали спортивним азартом і здивуванням.