Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 41)
Розділ 1
Про моїх товаришів, які загинули в морі
22 лютого нас повідомили, що ми повертаємося до Колумбії. Вісім місяців ми стояли в Мобілі, штат Алабама, де провадився ремонт електронного обладнання та бойового спорядження нашого корабля “Кальдас”. Поки тривали ремонтні роботи, команда проходила спеціальну підготовку. На дозвіллі ми робили те, що звичайно роблять усі моряки, опинившись на суходолі: ходили з подружками до кінотеатру, а потім збиралися у “Джо Пелуки” — в портовій таверні, де жлуктили віскі та час від часу зчиняли бійки.
Мою подружку звали Мері Едресс, мене познайомила з нею подружка іншого моряка через два місяці після нашого прибуття до Мобіля. Хоча іспанська мова давалася їй надзвичайно легко, гадаю, що Мері Едресс так ніколи й не здогадалася, чому мої товариші називали її Марія Дірексьйон.[10] Маючи звільнення, я звичайно запрошував її до кінотеатру, хоч вона й віддавала перевагу морозиву. Ми розмовляли наполовину англійською, наполовину іспанською, але завжди розуміли одне одного — і в кінотеатрі, і коли ласували морозивом.
Лише одного разу я пішов до кінотеатру без Мері: того вечора показували “Бунт Каїна”. Кільком моїм товаришам сказали, що то цікава стрічка про долю тральщика. Проте найцікавішим у фільмі був не тральщик, а шторм. Усі ми зголосилися на тому, що під час шторму слід було змінити курс корабля, як це й зробили бунтівники. Та ні я, ні жоден з моїх товаришів ніколи не попадали в такий шторм, отож він і справив на нас найбільше враження. Коли поверталися на ночівлю, Дієго Веласкес, якого фільм надзвичайно вразив, згадавши, що за кілька днів ми будемо у відкритому морі, промовив: “А що коли з нами трапиться щось подібне?”
Щиро кажучи, я тоді теж був приголомшений. За вісім місяців я відвик од моря. Проте не відчував страху, бо інструктор навчав нас, як поводитися під час корабельної аварії. Але того вечора після перегляду “Бунту Каїна” мене охопило дивне занепокоєння.
Я не збираюся стверджувати, що передчував катастрофу. Та як направду, мене ніколи так не жахало близьке відплиття. Коли я ще хлопчиком у Боготі роздивлявся книжкові ілюстрації, мені й на думку не спадало, що в морі можна загинути. Навпаки, я ставився до нього з великою довірою. І, ставши моряком, жодного разу не відчув найменшої тривоги під час рейсів.
Та я не соромлюся признатися, що, подивившись “Бунт Каїна”, спізнав щось схоже на страх. Лежачи горілиць на койці, що височіла над іншими, я думав про своїх рідних і про подорож, яку ми повинні здійснити, перш ніж дістанемося до Картахени. Я не міг заснути. Підклавши руки під голову, слухав, як хвилі стиха хлюпочуть об набережну, слухав рівне дихання сорока матросів, що спали в одному кубрику. Під моєю койкою хропів, наче тромбон, матрос першого класу Луїс Ренхіфо. Не знаю, що йому снилося, але певен, він не спав би так спокійно, якби знав, що через вісім днів морська глибінь назавжди поглине його.
Протягом тижня занепокоєння не залишало мене. День відплиття ближчав із загрозливою швидкістю, і я намагався віднайти впевненість у розмовах з товаришами. “Кальдас” був готовий до рейсу. В ті дні ми невтомно говорили про своїх рідних, про Колумбію і про плани після повернення. Корабель потроху завантажувався подарунками, що їх ми везли додому: здебільшого це були радіоприймачі, холодильники, пральні машини та електроплити. Я віз радіоприймач.
Оскільки день відплиття ближчав, а позбутися тривоги несила, я постановив собі негайно залишити службу на флоті після прибуття до Картахени. Я більше не ризикуватиму життям у морі. Ввечері напередодні відплиття я пішов попрощатися з Мері, маючи намір розповісти їй про свої побоювання і свої плани. А проте не зробив цього, бо пообіцяв вернутися, та вона й не повірила б, якби я прохопився, нібито вирішив ніколи не виходити в море. Єдиним, кому я розказав про свій намір, був мій найближчий друг, матрос другого класу Рамон Еррера, котрий признався, що й сам вирішив залишити флот одразу після прибуття до Картахени. Потому Рамон Еррера і я разом із Дієго Веласкесом пішли до “Джо Пелуки” вихилити прощальну пляшку віскі.
Ми намірялися випити одну пляшку віскі, а видудлили п’ять. Подружки, з якими проводили майже кожен вечір, дізналися про наше відплиття й вирішили попрощатися з нами, напитися й поплакати, аби виявити в такий спосіб свою вдячність. Диригент оркестру, серйозний чоловік в окулярах, що робили його не схожим на музиканта, виконав на нашу честь програму із кількох мамбо й танго, певний, що це колумбійська музика. Наші подружки плакали й пили віскі, пляшка якого коштувала півтора долара.
Оскільки за останній тиждень ми тричі одержували платню, тож і вирішили сипати грішми. Я через те, що був занепокоєний і хотів набратися. Рамон Еррера був, як завжди, в доброму гуморі, бо походив із Архони і вмів грати на барабані, а ще надзвичайно точно імітував модних співаків.
Ми вже збиралися йти, коли якийсь моряк-янкі наблизився до нашого столу і попросив у Рамона Еррери дозволу потанцювати з його супутницею, дебелою блондинкою, котра менше за всіх пила і найбільше плакала — причому щиро! Американець попросив дозволу по-англійському, а Рамон Еррера відштовхнув його, промовивши по-іспанськи: “Не розумію, хай йому чорт!”
То була одна з кращих бійок у Мобілі — з розтрощеними об голову стільцями, радіопатрулем та поліцією. Рамон Еррера встиг дати американцю два важких потиличника й повертався на корабель о першій годині ночі, імітуючи Даніеля Сантоса. Він присягався, що це його останній рейс. Так воно й сталося насправді.
О третій годині ночі 24 лютого “Кальдас” вийшов із порту Мобіль, взявши курс на Картахену. Всі ми раділи, що повертаємося додому. Всі везли подарунки. Старший матрос першого класу, артилерист Мігель Ортега, здавалося, радів більше за інших. Гадаю, жоден моряк ніколи не був таким розсудливим, як старший матрос Мігель Ортега. За вісім місяців у Мобілі він не розтринькав жодного долара. На всю одержану платню накупив подарунків дружині, що чекала його в Картахені. Вранці того дня, коли ми мали відчалювати, старший матрос Мігель Ортега, стоячи на палубі, саме розповідав про свою дружину і дітей, — воно й не дивно, бо він ніколи не говорив про щось інше. Він віз холодильник, автоматичну пральну машину, радіоприймач та електроплитку. Через дванадцять годин старший матрос Мігель Ортега лежатиме крижем на койці, страждаючи від морської хвороби. А через вісімдесят дві години він лежатиме на морському дні.
Обранці смерті
Коли корабель знімається з якоря, лунає команда: “Особовий склад — по місцях”. Кожен перебуває на своєму місці, поки корабель виходить з порту. Я мовчки стояв на посту біля торпедної установки, спостерігаючи, як зникають у тумані вогні Мобіля, але не згадував Мері. Я думав про море. Знав, що наступного дня ми будемо в Мексіканській затоці, небезпечній для плавання цієї пори року. На світанку я не бачив старшого лейтенанта Хайме Мартінеса Діаго, старшого помічника командира з оперативних питань, — єдиного офіцера, який загинув у цій катастрофі. Мені взагалі рідко доводилося бачити його-високого, кремезного й мовчазного. Знав тільки, що він прекрасна людина, родом з Толіми.[11]
Зате я побачив старшину другої статті Хуліо Амадора Карабальйо; твердою ходою той пройшов повз мене, подивився якусь мить на даленіючі вогні Мобіля і попрямував на свій пост. Здається, я востаннє тоді бачив його на кораблі.
Ніхто з команди “Кальдаса” не радів так щиро поверненню, як унтер-офіцер Еліас Сабогаль, начальник машинного відділення. Це був справжній морський вовк. Невисокий на зріст, з дубленою шкірою, кремезний та балакучий, йому було років сорок, і, гадаю, більшість із них він пробалакав.
Унтер-офіцер Сабогаль мав підстави радіти більше за інших. У Картахені на нього чекала дружина і шестеро дітей. Але знав він лише п’ятьох: найменший народився, коли ми стояли в Мобілі.
До схід сонця море було абсолютно спокійне. За якусь годину я знову призвичаївся до плавання. Вогні Мобіля губилися вдалині у легкому серпанку, на сході займався ранок. Тепер мене змагала не тривога, а втома. Не спав ніч. Хотілося пити. Давалося взнаки випите напередодні віскі.
О шостій годині ранку ми вийшли з акваторії порту. Пролунала команда: “Особовому складу — відпочивати. Вахтові — по місцях”. Почувши наказ, я, не гаючи ні хвилини, подався до кубрика. Під моєю койкою сидів Луїс Ренхіфо; він тер очі, щоб остаточно прокинутися.
— Де ми зараз? — запитав мене.
Я пояснив, що ми щойно проминули порт. Потім заліз на свою койку і спробував заснути.
Луїс Ренхіфо був справжнім моряком. Він народився в Чоко, далеко від моря, але море вирувало в його крові. Коли “Кальдас” пришвартувався для ремонту в Мобілі, Луїса Ренхіфо не було з нами. Він був у Вашінгтоні, де проходив підготовку з матеріальної частини. Серйозний і старанний, він володів англійською не гірше, ніж іспанською.
15 березня одержав у Вашінгтоні диплом інженера. Там же в 1952 році одружився, його дружина була родом із Домініканської Республіки. Коли есмінець “Кальдас” відремонтували, Луїс Ренхіфо прибув з Вашінгтона, і його зарахували до особового складу. За кілька днів до виходу з Мобіля він казав мені, що, прибувши до Колумбії, передусім клопотатиметься, аби дружина якнайшвидше могла переїхати до Картахени.