Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 2)
Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.
Отже, сьомого липня, сьогодні — четверте. Куди заведе його доля, Бондар не відав. Його повідомили: збір у Броварах, а звідти, очевидно, перекинуть сформований підрозділ туди, де зараз важко, де виснажливі бої, де вкрай необхідно утримати стратегічно важливий район.
Сьогодні він, директор музею, втиснутий у суворі часові рамки, мусить зняти з себе відповідальність за збереження експонатів. Покинути цінні історичні пам’ятки напризволяще, віддати їх у руки фашистів — злочин, який нічим і ніколи не спокутувати.
І ця думка підхльостувала: треба діяти, негайно діяти. Зосталося всього два дні.
Ще раз, вкотре вже, зателефонував “нагору”. Як і напередодні, начальник витримував свою позицію:
— Кажу вам: до нас не надійшло ніяких вказівок.
— То, може, їх уже й не буде? Не до того. Давайте на себе візьмемо, — розпачливо благав Бондар, сподіваючись на кращий вихід. — Через два дні мені на фронт.
— Я-а-а? На себе? Ніколи! Ви, товаришу директор, зариваєтесь.
— Та ви ж…
— Що-о, що-о? — шаленів начальник. — Дотягли — розхльобуйте! На себе беріть усю вину. А мене, прошу, не втягуйте, не вийде! І як собі хочете: золото мусить бути збережене. До грама-а!
Телефонна розмова — не документ. З такою ж певністю начальник заперечить: вигадка чистої води. Більше того, звинуватить його, Бондаря, в непорядності, а то й бездіяльності. Після цих телефонних розмов від нього всього чекати можна.
Бондар нарешті усвідомив: відповідальності за музейні експонати йому з себе не зняти. Відгримить війна, вгамується лихоліття; тоді запитають у нього: “А де коштовності? Ти, Бондар, був директором і мав будь-що подбати про них, врятувати”.
“Золото, коштовності треба зібрати докупи”, — промайнула думка. Він іще не знав, чому про це подумав — план лише народжувався…
Зайшов до відділу старожитностей і почав з порога:
— Треба відправляти золото, особливо цінні експонати. У вас три кілограми.
— Такі коштовності — і на кілограми? — від несподіванки хранитель аж підвівся.
— Доводиться, — відрізав директор і тим самим відбив у хранителя бажання сперечатися. — Візьміть розписку.
У своєму кабінеті Бондар оформив документи, за якими мав право вилучити з усіх відділів експонати із золота. І щоб вагоміше звучали його аргументи, додав:
— Є вказівка згори!
Звідки згори і якого характеру та вказівка — не уточнював.
Співробітники музею читали розписки і мовчали. Вони не поспішали висловити свою думку. З одного боку, директор вимагає, з іншого — експонати із золота, коштовності, монети різних часів, зібрані в музеї, перебували на особливому обліку.
— Йдіть-но, Іване Якимовичу, до відділу, приготуйте експонати. — Бондар розгорнув рогожовий лантух, зумисне прихоплений із собою: будь-які розмови зайві — промовляв його вигляд…
У своєму кабінеті обережно висипав на стіл зібрані експонати: сайгаки, браслети, намиста, каблучки, діадеми, колти, сліпучо-яскраві вази, сотні монет. Бондарю здалося, що світло дня раптом сконденсувалось у золоті. Дивина! Знав, що в музеї багато унікальних виробів видатних ювелірів різних епох і держав — Візантії, Древнього Риму, Київської Русі. Але вперше побачив їх, зібрані тут, на столі. І видовище вражало.
Якщо це величезне багатство — в нечесні руки? І Бондар боязко оглянувся, ніби хтось нишком підкрадався, щоб заволодіти коштовностями. Для певності підійшов до дверей— вони були на замку — і на всякий випадок смикнув за ручку.
Задумавши врятувати коштовності, Бондар вирішив діяти сам. Ситуація, справді, не проста, і тому треба тримати в таємниці свій задум.
Іван Васильович глянув на годинник — за чверть десята. Щоранку о десятій з лаври від’їжджає вантажівка з двома бійцями в кузові і офіцером у кабіні. А коли попроситися до них? В обличчя його знають. Врешті можна й сказати, хто він такий. Дозволять під’їхати до центру міста.
Діставши з нижньої шухляди стола брезентову, як рукав сорочки, торбину із металевими планками вгорі (в ній до музею привозили старовинні монети), обережно поклав туди коштовності. Потім на спід рогожового лантуха насипав трохи картоплі, зумисне прихопленої з дому, і вмостив брезентову торбину. Тепер його важко вирізнити з-поміж біженців, яких у Києві в ці дні особливо завізно.
Зачиняючи за собою вхідні двері музею, про себе вдоволено відзначив: у коридорі його ніхто не бачив. Значить, уник. не небажаних розмов. Коли треба, відповість: приїхали представники влади й забрали коштовності для евакуації на схід.
До вантажівки Іван Васильович дійшов непомітно. Зенітники вже сиділи в кузові.
— До міста хочете? — білозубо усміхнувся молодий боєць.
— Вгадали, — пожвавішав Бондар, — хоч би до Кловського спуску.
— До Кловського… Давайте свою картоплю і запитайте в лейтенанта — він у нас старший.
— Ні-ні, — злякано позирив на зенітників. — Не турбуйтесь, я…
Тієї ж миті дверцята кабіни відчинились і на підніжку однією ногою став лейтенант.
— Ви там угамуйтеся! — гукнув весело. І до Бондаря: — Сідайте швидше, запізнюємось.
Від Кловського спуску до банку — кілометра півтора, але той шлях видався Іванові Васильовичу чи не найдовшим і найважчим, який йому доводилося долати в житті. Закинувши за плечі лантух, відчув: з такою ношею далеко не дійдеш. Справді-бо, тільки золотих експонатів понад півпуда!
Він розумів: то не вага тисне, а величезна відповідальність. Час зараз непевний, тривожний. Бондар намагався не оглядатися, ступав по бруківці, а йому здавалося, що тупцяє на одному місці. Ноги підломлювались, дерев’яніли. Він раз по раз витирав лівою долонею піт з чола, надсадно дихав.
Коли зайшов до порожньої зали банку, то полегшено зітхнув і обережно звалив з плеча лантух, поставив на лаву. Тут було незвично тихо, навіть чути, як у шибку б’ється муха. Аж дивно: до війни в банку весь день вирував людський потік. Нічого, прикинув, це добре, що сьогодні безлюддя. Дістався без пригод, тепер здам коштовності — і квит. Радісна усмішка осяяла його обличчя.
Сторожко, ніби боявся сполохати тишу, підступив до віконця з написом угорі: “Керуючий”. Легенько постукав у шибочку, запнуту червоною фіранкою. Ніхто не відповів, і Бондар постукав ще раз. Почулося човгання по підлозі, і за кілька секунд віконце прочинилося. Іван Васильович упізнав знайомого працівника байку — кругловидого, з темними кругами під очима, очевидно, від безсоння, дідка у форменому кашкеті з жовтою облямівкою.
— Іване Васильовичу? Скільки ж то вас не бачив? Гай-гай… Чим можу зарадити?
Лагідний, приємний тон додав Бондарю духу:
— Та-а не вгадаєте, з чим до вас завітав.
— Звісно, не вгадаю. Скажете.
І хоч у залі — жодної душі, Іван Васильович для певності оглянувся.
— Золото приніс, — прошепотів до керуючого.
— Що? Що таке? Яке золото?..
— Не лякайтесь, не лякайтесь, — скоромовкою випалив Бондар. — З музею золото, експонати, коштовності. Хочу здати до банку. Це ж така цінність — страх бере.
— Куди здати? — не міг уторопати керуючий. Коли збагнув, скрушно похитав головою: — Спізнились. Де ви були раніше, три дні тому…
— Пізно?.. А нас усе стримували, чекайте, чекайте, немає ніяких вказівок, не згортайте експозиції. От і маєш… Що ж тепер?
— Не знаю, що вам порадити. Радий допомогти, але все банківське золото позавчора відправлено спеціальним поїздом.
— Відправлено… — Бондар онімів, гаряча хвиля вдарила в скроні. Трохи оговтавшись, ледве вимовив: — Своє відправили, а наше візьміть. Прошу вас. Видайте мені на руки документ.
— Іване Васильовичу, опам’ятайтесь, про що ви говорите, — керуючий здивовано дивився на директора музею. — Порадьте, як це зробити? Хочете загубити мене й себе? З банку навіть охорону зняли. Одного мене лишили, так, для форми, для годиться, державна ж установа.
Тільки тепер Бондар почав усвідомлювати, що з ним не жартують і умовляти керуючого не треба, зайва робота. Знято охорону, значить, усе, старий не має права прийняти коштовності. Холодний дріж пробіг по спині, він аж здригнувся.
— Невже? — невідь-чому сказав. — А що ж мені робити? Півпуда таких експонатів. Півпуда золота… Розумієте?..
— Розумію, Іване Васильовичу. — Керуючий теж розгубився, важко сів на стілець, потупив погляд. — Чим же вам?.. Зачекайте, не все втрачено, — і радісно вигукнув: — Пригадав! На Подолі експонатами інститутів Академії наук завантажується баржа. — Він пальцем таємниче поманив Бондаря до дверей: — йдіть-но сюди, через чорний хід, непомітно! І дворами — до дніпровської пристані. Може, пощастить.
“Може, пощастить, може, пощастить”, — билася тривожна думка. До майдану 3-го Інтернаціоналу (нині площа Ленінського комсомолу) Бондар дійшов швидко. Колишнім Олександрівським узвозом спустився на Поділ. Вся дніпровська пристань вирувала: на причалах людей — не протовпитися. Поранені бійці, жінки з дітьми юрмилися на пристані, чекаючи на евакуацію.
Бондар нарешті проштовхався-таки до спецпричалу, де стояла баржа, призначена для вивезення матеріальної бази Академії наук. Вантажники знімали з полуторки громіздкі ящики і, згинаючись від ваги, заносили їх на судно.
Серед тих, хто керував завантаженням, Бондар безпомильно розпізнав старшого — худорлявого чоловіка в шкірянці з польовою сумкою через плече. Вантажники назвали його прізвище — Черняк.