Николай Головин – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 (страница 12)
І ось тепер смерть знову причаїлася в глибоких шахтах, видовбаних у згаслих вулканах.
Геть знесилений, Едвард ледве дістався до “Печери” і знеможений впав на ліжко, Сірими крижинами напливали одна на одну стіни, предмети втратили чіткі контури. Перед очима невідступно стояло червоне кружальце.
Ніхто з мешканців “Печери” не звернув на нього уваги. Частина “троглодитів” уже вилежувалася в ліжках, вмираючи від нудьги і неробства. Картярська збірна грала чергову партію. З-за перегородки лунала знайома мелодія. З другого ярусу ліжок громоподібно ревів радіоприймач: хтось із “трогів” увімкнув його на повну потужність і, очевидно, мав від цього втіху. Диктор читав в’єтнамську хроніку:
“…французьким товариством народної допомоги відправлені у В’єтнам санітарні машини”.
“…відомий американський співак Дін Рід, що перебуває зараз в Берліні, передав 4800 марок фонду допомоги В’єтнаму”.
“…Кассіус Клей відмовився одягти військову форму і вирушити у В’єтнам”.
“…Палата депутатів конгресу Мексіки прийняла заяву, яка засуджує бомбардування В’єтнаму…”
“Японські докери відмовилися вантажити військові вантажі на американські судна, що йдуть у В’єтнам…”
Дивно. Щось подібне він десь чув. Чи читав. Едвард досадливо поморщився. Підводить пам’ять! Склероз, чи що? Як він міг забути іспанський щоденник Волосожара? Перед очима спливли пожовклі від часу сторінки:
“…на Мадрідському фронті з’явилися хірургічні автомобілі (пересувні операційні) — дар руху Міжнародної солідарності з Іспанією”.
“…в Берліні на допомогу Іспанії жертвують навіть жебраки і безробітні”.
“…норвезька команда пароплава “Титаніан”, взнавши про те, що вона повинна доставити вибухові матеріали для Франко, залишила корабель”.
“…газета “Ченьбао” відзначає зростання руху солідарності з іспанським народом у Китаї. Привертає увагу той факт, що в гуртожитках бейпінських студентів хоровий спів популярної пісні “Захищайте Мадрід” став загальним явищем”.
“…під головуванням лідера Всеіндійського національного конгреса Неру в Індії створений комітет по наданню допомоги республіканській Іспанії”.
До дійсності Едварда повернув голосний вигук. Горлав Брайлі. Він лежав у своїй незмінній позі. Його ліжко було ближче за інші до вхідних дверей, і на нього звичайно скидали всю пошту.
Повернувшись до бункера, Брайлі, як завжди, завалився на паку газет і журналів. Зараз він їх читав. Читав оригінально, по-своєму: запускав під себе руку, відривав клаптик газети і голосно декламував його зміст.
Перекидаючись час від часу короткими репліками, Брайлі слухали кілька “трогів”. Одночасно вони дивилися телепередачу. На екрані якийсь діяч агітував американський народ “зрівняти з землею Ханой”. Намагаючись його перекричати і тим самим привернути до себе увагу, Брайлі горлав на весь голос:
— Пожежник Роберт Бенкс із Філадельфії добився феноменального результату в конкурсі на тривалість сну. Без допомоги лікувальних препаратів він проспав сто сім годин!
— А тебе можуть обігнати, Малюк, — завважив Саттон. — На всякий пожежний випадок запишись у пожежники.
— Заткни пельку! — ліниво обірвав його Брайлі.
“…на початку тижня міністр оборони радився з начальниками штабів армії, авіації, флоту і морської піхоти. Обговорювалося питання про можливість блокади В’єтнаму”.
— Ц-це вже п-пахне п-порохом, — прокоментував Торлоу.
— П-порохом, — передражнив його Саттон. — Атомом не хочеш?
— Не каркай! — Брайлі заплющив очі, потягнувся всім тілом. — Ех, заснути б так років на двісті-триста! Прокинувся — скрізь спокій, порядок. Ніяких сутичок. Ніяких проблем. Живи собі на втіху.
Лайнувшись, Брайлі знов засунув під себе руку в пошуках інформації. На його обличчі з’явився вираз здивування. Він навіть трохи підвівся зі свого ліжка.
— Гей, ти, наміснику Кеннана на цьому світі! — звернувся він до Едварда. — Тобі страшенно щастить. Знову лист. Від неї. Ха-ха-ха! Одержуй!
Не встиг Едвард хоч щось збагнути, як Брайлі, звісившись з ліжка, тицьнув йому в руки поштовий конверт Едвард подивився на адресу.
“Армія Сполучених Штатів.
Томасу Ф. Кеннану…”
Знову лист від Джейн. Його руки мимовільно розпечатали конверт.
“Здрастуйте, добрий незнайомцю!
На жаль, я не знаю, як вас звуть. Та я чомусь упевнена, що цей лист так само потрапить до вас, як і мій минулий лист до Томмі. Прошу вибачити мені. Ви вчинили благородно, гуманно, а я… Вам, мабуть, неважко буде зрозуміти мій стан того дня. Я люблю Томмі. Люблю так, як ніколи більше не полюблю. І він мене любив. Ми з ним уже призначили день весілля. І в мене лишилося все, що так гнітить мене і що я збережу до останніх своїх днів. Обручки. Фата нареченої. І чудове кухонне господарство — я мріяла про сімейне життя. А зараз замість фати я наділа жалобу. В своєму горі я не змогла розпитати вас про Томмі. Мені зараз багато що незрозуміло. Точніше, я нічого не розумію: чому він, такий життєрадісний, такий мрійливий, раптом заподіяв собі смерть? Чому? Зараз Ви — єдина жива нитка, що пов’язує мене з ним, і до Вас’ єдине моє прохання: напишіть мені про нього. Чи напишете Ви мені лише кілька рядків, чи все, що знаєте про нього, — все одно я буду Вам безмежно вдячна. Але тільки напишіть, прошу! З нетерпінням жду Вашого листа. Вірю — Ви напишете!
З повагою
“…життєрадісна, ексцентрична вдова, — горлав Брайлі, — сорока трьох років, ріст шість футів, міцної будови, шукає серйозного знайомства з веселим молодиком. Бажані високі брюнети, що люблять подорожувати”.
— Так це ж моя доля! — вигукнув, не відриваючись від карт, Ліндберг.
Зусебіч посипалися репліки:
— Збирай чемодан, Лінде!
— Та прихопи з собою пару “бляшанок”!
— Придадуться на кухні!
— Ха-ха! Яєчню смажити!
— Використай ядерну енергію в мирних цілях!
З динаміка гучномовного зв’язку, що висів над вхідними дверима, почулося дзвінке клацання і зловісне потріскування. В “Печері” одразу все стихло. Замовк програвач за перегородкою. Затихли бадьорі голоси. Зблідли обличчя. Застигли посмішки. Нерухомо завмерла в повітрі піднята рука з картою. Брайлі з відкритим ротом здивовано втупився в динамік. Губи його нервово посіпувались.
— Увага! Лейтенантові Макклорі негайно з’явитися на пункт управління для прийняття бойового чергування! Повторюю…
Метісон люто плюнув у напрямі динаміка. Брайлі віртуозно вилаявся. Голос Мефістофеля, який знов затягнув за перегородкою:
заглушив останні слова з динаміка і перші прокльони “трогів”.
На лівій руці Ньюмена червоніла пов’язка з написом “04” (оперативний черговий). Поруч з ним за столом сидів незадоволений Фрікер. Його повинен був замінити Едвард на посту помічника оперативного чергового.
— За запізнення даруй, Фрік. Зовсім забув про чергування. Година за мною.
— Я звик. Кеннан був таким самим розтелепою.
— Навряд чи таким. Порівняння явно не на користь Кеннана.
— До речі, ти мені зараз нагадуєш його не тільки цим.
— Чим же ще?
— Виглядом. Напередодні самогубства він мав точнісінько такий зацькований вигляд.
— Дається взнаки підземна екзотика. Незабаром акліматизуюся.
— Тільки не поріши себе раніше.
— Не турбуйся. Я ще встигну спокутувати перед тобою свою провину.
Едвард швидко продивився записи у вахтовому журналі, перевірив апаратуру, секретні документи і розписався в журналі прийому чергування. Фрікер, вручивши йому ключ від пульта, поплентався в “Печеру”. Через прочинені двері пункту управління було довго чути, як голосно відлунювали в тунелі його кроки.
Знову звична обстановка. Стерильна чистота, кондиціоноване повітря. Неонове світло, від якого обличчя Ньюмена скидається на обличчя утопленика. Пульти. Телефони. “Тривожний сейф”. Праворуч на черговій хвилі надокучливо потріскує приймач зв’язку. Едвард зрушив ручку настройки. Стрілка повільно попливла по шкалі. Париж, Монтевідео, Москва, Токіо…
Невеликий армійський приймач з написом на табличці: “Увага! Ворог підслуховує!” вмістив у себе величезний світ. Весь світ, охоплений тривогою. Ефір — розтривожений вулик. В дикій вакханалії звуків змішалися писк морзянки, шурхіт перешкод, сплески музики, схвильована мова — російська, англійська, французька… Свідомість вловлювала зміст зрозумілих будь-якою мовою слів: “напалм… президент… мітинг… В’єтнам… блокада…”
Із дзеркальної панелі пульта просто у вічі дивиться відображення. Едвард кивнув йому, але воно тільки гидливо скривилося. Воно було безбарвним, примарним, наче з того світу. Змарніле неголене обличчя, темні круги під очима, зім’ята форма. І знову знайомий голос, його, Едварда власний голос ятрить розпалений мозок:
“Отже, тепер над “і” всі крапки. Тепер тобі відома ціль. Ціль, заради якої ти служиш. Чудове, мирне місто приречене на загибель. Вона перебуває тут, ця загибель, на Лоурі, в боєголовці “Титана”. І ще в твоїх руках, Едварде. При нападі фашистів на цю країну їхні перші бомби впали на Київ. Люди підняли місто з руїн і попелу. Тобі судилося його знову зруйнувати”.
“Облиш. Хто я такий, щоб впливати на світову історію? І хто ти такий? Лейтенант Антимакклорі. Елементарна частинка. Нікчема. Шматок гарматного м’яса”.
“Помиляєшся. Я — твоя протилежність. Ти — смерть. Я — життя”.