Николай Гоголь – Огненний змій (страница 58)
Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями.
Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.
Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.
Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.
— Добридень, свате!
— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.
— А що купує сват? — спитав Грицько.
— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.
— Еге! — кивнув Грицько. — Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?
— Еге, — погодився Тиміш.
— А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала.
Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.
— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.
— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.
— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. — Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!
— Та чи жид не чоловік? — визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. — Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!
— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш. — Вибирай і ти собі, Грицю.
— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.
— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!
— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.
— Прощавай, добродію, — проводжав до дверей Тимка рябий жид. — Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! — ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.
— А багатий товар! — прихвалював Тиміш свою обнову.
— Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, — супився Грицько.
— Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдем з тобою та вип’єм могорич, — з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».
Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.
— Ого, кум мій уже п’яний, — сказав Тимко співчутливо. — Піду пришлю за ним його жінку.
Але, встаючи, він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» — і вихилив її одним махом.
— До-обра слив’янка, — облизався. — А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. — Грицю, Грицю! Пішли додому!
— Що таке? — промукав Грицько, не підводячи голови.
— Ходімо додому.
— Не заважай, сплю! — проказав Грицько, мружачись на вогонь.
— Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!
— Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано — сплю! Іди сам! — крізь сон бурчав Грицько.
— Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу!
Уже було дуже пізно, коли Тимко вийшов із шинку. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.
— Піду покажу жінці нову шапку, — сказав Тиміш, дещо витверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. — Оце ніч! Чорніша аніж очі в Хайки!
Він знову вийшов на гостинець, але незадовго побачив великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього очей. Тимкові враз здалося, що з очей сипляться іскри, а сам пес йому усміхається, скалячи зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на дорозі.
— Ану геть, погана псюго! — грізно крикнув Тимко, а сам подумав: — Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?
А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.
Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсебіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.
— Приїхали, — сказав пес.
Тимко глядь, — а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка.
— Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, — люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.
Тимко дивиться — каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.
— Сідай, добродію.
Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.
— Ага, злякався, добродію! — поплескав його жид по плечу. — Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.
Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.
— Оце бачиш, хто з нами крутиться, — пояснював жид, — все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…
І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.
Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.