Николай Гоголь – Огненний змій (страница 50)

— Якби не вуса — чиста тобі молодиця! — сказав, усміхаючись. — І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мовби писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!

Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» — сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз — і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.

— А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? — говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. — Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! — каже бісеня і клацає зо сміху зибами, несучи його дедалі вище й вище. Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс — все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.

— Куди це ти несеш мене, дядечку? — спитав жалібно Явтух.

— А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…

— А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?

— Ну, то туди тобі й дорога! — відказав чорт і рвонув ще скоріше.

«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» — подумав Явтух і змирився зі своєю долею.

Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.

Раптом чує Явтух — щось у повітрі голосно зашуміло і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.

— Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! — пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.

— Та це не дівка! Це парубок! — заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.

— Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!

— Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! — верещав сатана під відьминими штурханами.

— Ось я тобі! Ось я тобі! — шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати. Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і коміть головою полетів на діл…

«Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» — подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…

І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…

А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайліпше, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.

Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою І брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці — одна з них ївга Лобода, — замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували — той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…

Минуло вже чимало часу, а її хлопця не було й не було. Спочатку вона вирішила, що він зайшов до свого приятеля писаря, потім їй здалося, що він лише придурюється і що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичікуючи, коли вона не витерпить і вибіжить сама йому назустріч. Вона вже готова була встати і вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.

Так вона й залишилася сидіти, слухаючи, як хтось розповідає казку, та крутячи веретеном. Нитка в неї обірвалася і веретено випало. Найда нагнулась і раптом побачила під лавою в куточку щось худеньке, маленьке, чорненьке, воно вертіло хвостиком і блискало вузенькими очима. Найда відразу второпала, що воно за звірина, і затремтіла від страху. А чортик шмигнув уздовж стіни і зник за дверима. Окрім Найди, ніхто його й не помітив. Але тут вона відчула, що незрозуміла сила тягне її надвір. Вона добре знає, що там, за дверима, чекає на неї оте страхіття, що вона перелякається на смерть, зустрівшись із ним сам на сам, а все ж не може себе перемогти. Затерпаючи всім тілом, поклала гребінь на лаву і прочинила двері.

— Куди се ти, Найдо? — спитали подруги.

— А ось… в загороду… корові сіна підкласти.

В темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт. «Васю, Васю, Васю! — покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок. «Ще наш кіт до лісу забіжить!» — подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити й п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах. «Киш! — скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля…

Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду…

— Тьху! — крикнула Найда і сховала личко.

— За що ж ти сваришся? — спитав у неї ніжний та солодкий голос.

Найда зиркнула з-під лоба й бачить — перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися і очам своїм не повірить…

— Се ти, Явтусю?

— Я, моя кралечко!

— Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!

І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін — всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.

Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стола. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Ятух сидів у шапці, склавши руки.

— А ти чого оце паном розсівся? — буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. — Не велика птаха, сам наїсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд гиндика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст — і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх. Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» — подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

— Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! — заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. — Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!