Николай Гоголь – Огненний змій (страница 43)
І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хватлюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів зі страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться; а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до одного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів.
Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожую — брень! — виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу— самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста.
Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.
— Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.
Ожеж видите, мої куми, рана, котру осягалисте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець?
— Гм! Нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…
— Загнало би тя під огонь батерій французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.
Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.
Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.
Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.
— Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі?
— Ой, ой, ой, та встеньтено, пане реєнтій, але хутко!
— А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.
— Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!
— Свят Господь! — стрілило мною на рівні ноги. — Та перед годиною ще такий здоров!..
Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.
Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліпщений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крови, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. В хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей, Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене до середини, бо Гарасим мав щось мені сказати.
Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крови.
— Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі сказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте!
— Заспокойтеся — хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: — То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.
— Як то? Га! — скрикнув Гарасим. — Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…
Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крови.
Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.
Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.
______________________________________________________________________________________________
Яр —
Почитав’єм —
Сметана села —
Ожеж —
Френологія —
Пікуй, Зелемінь —
Заданя —
Фуяра —
Мандришула —
Мерва —
Спенцирок —
Олекса Стороженко
Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.
Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться — намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь — усе пилипони з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..
Тут зараз починається отой великий бір, що висоні сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, дй батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий мідний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги ґуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках — мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. «Хліб та сіль, люди добрі!» скажеш. «Спасибі, — одкажуть і просять: — Сідайте, не погребуйте хлібом божим!» Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: «Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь!» Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілує на прощання. «Се, — каже, — щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!» Сміху такого наробить вража молодиця — так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці — нехай їм легенько ікнеться!