Николай Гоголь – Огненний змій (страница 35)
— Єлисейович…
— Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, в селі…
— Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди — нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую — щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю — золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому — Кирик Єлисейович.
— Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.
— Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…
— Гм… молоденька… Може, Хіврю?.. Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?.. Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?.. Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…
— Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…
— У нас?.. Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися’ будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?
— Зо п’ять сотень налічив.
— Ого! І де ж воно тепер те багатство?
— А я його запорпав у другому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…
— Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини — виберете, яку схочете.
— Тоді згода, Микито Івановичу!
— Згода то й згода!
Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се — і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?.. А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!
— Сумніватися зволите, Микито Івановичу? — мовби прочитав його думки журавель. — Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…
— Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас — звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно — журавель журавлем…
— Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?.. Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.
— А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.
— Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, — сказав Микита, заходячи до себе у двір.
Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господарки десь не було, певно, пішла корову доїти.
— Таточку, таточку! — заметушилися дочки. — Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.
Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.
— Де ж це ти забарився? — спитала вона. — До млина ходив, чи що?
— Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!
Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав причепурюватися, общипуватися— зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:
— А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забавку! Та ти що — дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік — нате, мовляв, тіштеся!
— Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку справу з’ясуй, а тоді й галасуй.
— А що тут з’ясувати? Знайшов справу — з журавлем воловодитись!
— Та щоб ти знала — це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені’гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.
— Авжеж, Степанидо Ригорівно, — втрутився журавель, — я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.
Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло — пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати запровадив: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!
Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.
— А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі — хіба ж це чоловік? А бачиш таки — увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.
— Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?
— Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!
— Ой леле! — скрикнула Степанида. — Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!
— Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.
— Як же се — зятя?..
— А так. Бо Кирик Єлисейович задумали одружуватися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!
Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, — думала Степанида, — чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж — гроші, гроші… золото…»
— То яку ж це його милість сватає? — спитала вона.
— А яку захоче, — відказав Микита. — Думайте собі, Кирику Єлисейовичу — ви обох бачили. Білява — це старша, Тетяною звати. А чорнява — Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти — не батьківська справа. Самі й вибирайте.
Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.
— Старша, вочевидячки, буде мені всамраз.
— Старша то й старша, — підхопив Микита. — Чого мудрувати — зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.
— Гов! Що це з тобою, старий? — здивувалася Степанида. — Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!
— А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, — додав і своє слово Кирик. — Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.
— А закінчувати, то й закінчувати! — вдарив по столу Микита. — Тетяно!
Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.
— А що се у тебе за диво таке, Микито? — спитав він. — Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.
— Не мели дурниць! — сказав Микита. — А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
— Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
— Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
— Який наречений? — скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. — Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни — бідолаху лихоманило.
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась — то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав: