Николай Гоголь – Огненний змій (страница 17)
А він не став мене жаліти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усім розголосив, начебто я сам і втопив Докію…
Хома заплакав. Та й у товаришів його навернулися сльози.
— Що ж мені робити було, люди добрі, — зітхнув він, — з тою бідою своєю, з батьківським прокляттям?.. Хотів, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як і Бог прокляне мене, що тоді станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скільки сил було, та й подався в січі кривавії зі шведами. В бою згинути не гріх, думав я, але кулі тільки дзижчали круг мене. Був я під Пропойськом, і під Батурином, коли Меншиков спустошив його і вирізав до ноги, але смерті ніде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесної, а Докія чекає мене на тім світі.
Він замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срібний промінь місяця перетворив цю сльозу в алмазну й таку чисту, яких рідко коли пролито було з часів гріхопадіння. Раптом щось зашелестіло в ліску і з’явилися вороги. Наші зготовилися до діла. Хома витязем літав на коні перед молодцями, підбадьорюючи їх та ведучи до ворожого стану. І почалася січа нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперників? Зопалу не роздивилися, скільки того ворога, а його сотні за сотнями із хащів вискакують. Крик, вереск, дзенькіт шабель, стрілянина розривають повітря і вже повно трупів розметано по полю. Шведи, очевидячи, тріумфують, але й наші не ослабли духом і не ганьблять іще родової слави українців. Раптом, наче відтручені чародійною рукою, вони відступають: Хома думає вже, що він з товаришами збожеволів, та й дивиться вперед… А там якась жінка в білому як сніг покривалі бистріш блискавиці біжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звіра і знову оббігла ворога, а то знов стала жінкою і ще раз зробила те саме. Ніхто не міг її добре роздивитися. Остовпівши од жаху, наші гляділи на диво і не вірили очам своїм. Дивна жінка підбігла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом і сказала йому знайомим голосом:
— Я тебе вирятую! — та й щезла.
Миттю серед ворогів піднявся галас, крик, шум. Вони всі очамріли: кинулися одне на одного, ріжуться, стріляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю — гармати, рушниці, шаблі, запорпують золото й інші дорогоцінності, насипають над ними велетенську могилу і, проказавши закляття, щоб ніхто не міг скористатися тим багатством, піддаються козакам, що налетіли на них вихором.
Хому і в цій січі пощадили мечі та кулі, а далі і з-під Полтави, хоч і вкритий ранами, але живим повернувся на батьківщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив і прийняв відважного сина.
Минуло століття, іде друге. Війна зі шведами одійшла в історію, але простий народ біля Новгорода-Сіверського не тільки вночі, але і вдень не сміє наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Діди з роду в рід переказують про неї цю оповідь, а в околах села Вороб’ївки досі живуть чутки, що кожної півночі підводяться з могил своїх загиблі шведи і жорстоко січуться одне з одним, а біля самої гори чутно пронизливі крики й стогони вмираючих, іржання коней, бряжчання зброї, і яскраві вогні зблискують у лісовій хащі, де було шведське становище.
______________________________________________________________________________________________
Таячка —
Хто не бував у селі К…, той і дива не бачив! — «А що ж то за село?» — спитаєте ви, панове чтеці. Що за превелике, дак і кат його бери: душ набереться, приміром сказать, мабуть, що не до цілої тисячі. Да тут не до ліків, скільки у ньому суть душ, а от що я вам скажу: у сьому селі стільки відьом, що мені здається, більш чим на всьому білому світі; а скільки пакостів вони роблять бідним людям, котрі тутечка живуть!.. Мені як розказували люди сього села, дак у мене аж волосся дибом стало. От, коли вам завгодно, панове, дак я вам розкажу, що чув від людей сього села. Слухайте! Да тільки просим покорно не гніваться, що буває я не до ладу буду говорить.
У сьому селі недалеко від церкви колись-то стояла хата церковного старости Охріма Прокопенка, чоловіка дуже заможненького. Да як йому і не бути багатому: вже недаром був старостою. Худоби у нього було, що й зрахувати тяжко: коней мав, мабуть, мало що не з двадцять п’ятеро, три пари волів, ціле стадо овечок, були у нього й кури, гуси, були й індики; а що поля, поля було — дак і хто його зна скільки! Ось як весною, дак до нього люди у хату все рип та рип, і все ж то з просьбою: «Дядечку, голубчику! Чи не можна мені дати скільки небудь польця? А ми вже вас будемо послухати у всякім ділі. От настане літо, прийдемо чи жать, чи косить: ваше за нами не пропаде». Охрім, було, нікому не одказує і усякому, хто не попросить, дає поле з половини. А за сюю свою добрість він у таку славу увійшов, що всі люди на нього казали «ви», а не «ти», і вже шапку зніма кожний, як зустрінеться з ним. Було коли і засідатель прийде у село, дак у його зараз на квартирі й зостановиться, і, коли, бува, чай сідає пити, то й Охріма к собі позове і його напоїть. А він вже за се йому дякує: коли на празники засідатель приїде в село, то Охрім йому й суне в руку замість гостинця рублів сотню. Ну, що ж нашому Охрімові сотня! Зате він розговорує з засідателем, мов зо своїм братом, да ще, буває, і сидить з ним на одній лавці.
Була в Охріма жінка Вівця і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуяя та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.
Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!
Як вони спершу злюбилися — сього я не знаю, а що чув, те і вам, панове, розкажу, як зумію. У суботу, що перед клечальною неділею, Іван і Оксеня зговорилися, щоб ніччю зійтися їм у саду Оксениного батька, щоб на самоті поговорить між собою. Як сказали, так і зробили. Іван, повечерявши дома, надів білу свитку, підперезався красним поясом, на голову насунув шапку і пішов. Приходить у сад на те місце, на котрім, сказала Оксеня, вони будуть бачитися, сів під деревом і дожида Оксені. Невзабаром прийшла і Оксеня і як уздріла Івана, так і кинулася йому на шию і ну його цілувать:
— Здрастуй, мій сизий голубчику, мій соколику!
— Здорова, моя птешечко, моя Оксене! — обняв її Іван. — Коли б скорій діждатись нам осені, тоді б і весілля відбули і для нас би було спокійніш, а то щось мені на серці так тяжко і сни сняться престрашенні. Сьогодні мені снилось таке, що аж страшно казати: здається мені, що нас з тобою розлучають, і хто ж би ти думала, моя голубко?.. — тут Іван перехрестився. — Снилося, що ми були з тобою в лісі, і так над вечір верталися додому, і зійшли на велику дорогу, що в город. Ідем, здається, обнявшись, коли ж де не возьмись моя тітка Степанида, що за Редькою. Підбігла, ухватила тебе на руки і провалилася крізь землю. Тутечки я проснувся.