Николай Гоголь – Огненний змій (страница 12)

Пізнав Хома своїх людей, став ще дужче гукати і на усі заводи кричати… аж ось парубоцтво почуло, що чоловік кричить, та не знають хто; та вже ж хто не є, а треба рятовати. От моторніші кинулись до греблі, відчепили мірошників човен, налагодили його, справили усе та й поїхали визволяти, хто там кричить. Повилазивши з човна, поки-то ще на ту кручу зідралися, а Хома усе пробі реве. Як вже підійшли до нього, тогді тільки пізнали, що то є Масляк; а відкіля він узявся, так усі дивувалися, бо чули, що він сидить ув острозі та не знали певно, чи за корчемство, чи за яку другу біду; і коли він відтіля вислобонився, нічого не чули. Стали його розпитовати, чого він сюди зайшов, чого кричить, чого аж прикипів до кущів? Так він вже нічого і не тямить, тільки знай кричить: «Юдуне, Юдуне! батечку рідненький, давай гроші, озьми з мене душу!..» — і усе такеє… Возилися з ним хлопці, возилися… морока, та й годі!.. Далі нічого робити, зв’язали любенько йому руки, щоб не пручався, та й утеребили у човен і приїхали на той бік. Тут усі позбігалися дивитися, кого хлопці привезли? Зараз усі і пізнали, що то єсть іменно Хома Масляк. До нього з розпитками, так він знай своє співа усе: «Юдун та Юдун, дай, таточку, грошей». А що воно є і до чого се він каже, ніхто його і у товк не озьме!

Аж ось прибігла і жінка його: стала розпитовати, і просить, і лаєть, вже і голосить над ним, а він усе своє товче… Відвели його додому, положили, зараз послали за знахурками; вже вони його і злизовали, і соняшниці заварювали, і як то вже не шептали і по зорям, і середу дня, і у саму глуху ніч, так нічого і не зробили. Та три тижня недужав; та що-то, як його узяли з кущів, так і рісочки у рот не брав: так-то налопався чортячої страви! От, як недужав, і усе йому що дальш, усе було трудніш, думала жінка та таки і знахурки, що от-от-от помре, і уночі вже і свічку над ним світили, і сиділи над ним, і дожидали… а він разом: луп! та й заговорив: «А пошліть мені старого дядька Кирика Жабокрюка та брата у третіх Пилипа Шикалку та Талемона Нечосу; я щось їм скажу». Жінка зрадовалася, що от, мабуть, одужа, пильно послала по тих людей, а сама — до нього, та аж припада, та пита, чи не хоче чого з’їсти: «Може, буханця, або печеного яєчка, або мочених кисличок?..» — «Ні, каже, нічого не хочу; я вже добре наївся, буде з мене… нехай швидше люди прийдуть».

Як же позіходилися люди, та прийшли деякі і лишні, прийшов і пан Симейон, дяк таки з того села, так от їм сердешний Масляк і став розказовати про своє привиденіє, що в нього було з проклятим Юдуном, і як він у нього обідав, яку страву їв, які напиточки пив, як танцював і як Юдун йому розказовав, що які порядки є у пеклі… та як розказав усе, протягсь, хропяув тричі та тут при людях і вмер…

Кирик Жабокрюка, стар чоловік, довго стояв на ним, поки його вбирали, думав-думав щось довго, далі зднхнув та й сказав: «А що, Хомо! От тобі і скарб!»

Оттак-то свою повість розказовав мені пан Симейон, джигунівський дяк. Вже не знаю, чи правда сьому була, чи півправди; чи так-то Юдун про пекло розказовав Маслякові, чи, може, дечого пан дяк і поприбріховав, я не знаю; а тільки нігде правди діти, як почув яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв. Та вже ж, що бабі, то і громаді. Коли товариство перестане писати, не буду і я; а то, далебі, що не втерплю.

______________________________________________________________________________________________

Бібки — тут: лавровий лист.

Хамло — ломаччя.

Берлин — карета.

Ребронт — сукня з дорогої матерії.

Шатай-моргай, шатай-нахвіст, реєвеє, барбське, шальпанське і порчене пиво — все це перекручені назви вин і пива: шато-марго, шато-лафіт, ренн-вейн, бордоське, шампанське, портер.

Скраклі — кеглі.

Водолазькі винокури — винокури з містечка Водолази на Харківщині.

Липина — тріски.

Орест Сомів

Народився у містечку Вовчанську Харківської губернії. Дебютував у харківських журналах «Харьковский Демократ», «Украинский вестник», виступаючи як поет і прозаїк. Переїхавши 1817 року до Петербурга не пориває з цими журналами і публікує в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Його літературній долі сприяли українські літератори М. Цертелів і В. Туманський.

Творчість Сомова тісно пов’язана з Україною. Разом з іншими українськими діячами він підтримує Василя Каразіна, який заснував у Петербурзі «Вільне товариство прихильників російського письменства», стає членом товариству, і співпрацює в його журналі «Соревнователь», де зокрема друкує «Песнь о Богдане Хмельницком — освободителе Малороссии». Згодом з’являються його історичні повісті й оповідання про Україну, більшість з яких підписано було псевдонімом Порфирій Байський. Відомий лише один випадок, коли Сомів звернувся до рідної мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшави» (1831), хоч і написана добірною українською мовою в традиції бурлеску, але наскрізь реакційна. Сомів прославив розгром польського визвольного повстання і вітав російські війська, що захопили Варшаву.

Сомів одним з перших звернувся до української історії. Цікаво, що і він, і його колега Василь Наріжний сливе водночас звернулися до образу легендарного розбійника Семена Гаркуші. Повість «Гайдамака» започаткувала цілу серію творів, які, в свою чергу, надихнули й Гоголя на українську тематику. Дослідники вважають, що фантастичні оповіді Рудого Панька великою мірою завдячують своїм настроєм саме Порфирію Байському. Але незабаром і сам Сомів зазнав непереборного впливу Гоголя. З цікавих фантастичних оповідань можна виділити такі: «Вовкулака», «Русалка», «Київські відьми», «Казка про скарби», «Наказ з того світу», «Блудний вогник», «Лихе око».

КИЇВСЬКІ ВІДЬМИ[2]

Молодий козак Київського полку Федір Блискавка повернувся на батьківщину з походу проти пригноблювачів України, ляхів. Хоробрий гетьман війська українського Тарас Трясило після славнозвісної Тарасової ночі, коли він розбив пихатого Конецпольського, вигнав ляха із багатьох місцевостей України, очистив їх і від лукавих підніжків, жидів-зрадників, багацько яких полягло від руки розлючених козаків, котрі, добиваючи їх, наспівували такі самісінько прокльони, якими ще вчора жиди ображали православних. Все пригадалося: і обмови жидівські, і їхня послужливість полякам, і утримування на оренді церков божих, і продаж за ціну непомірну святих пасок на світле христове воскресіння. Звичайна річ, і майно цих легкодухих іновірців щадилося так само мало, як і їхнє життя. Козаки повернулися додому обтяжені багатою здобиччю, яку вважали цілком законною і яку літописець України виправдовує у душі своїй, розміркувавши, наскільки неправедним було здирство приблуд юдейських. Це було справедливою помстою за утиски; і в цьому випадку козаки, так би мовити, забирали назад свою власність.

Ті, що знали Федора Блискавку як бравого козарлюгу, здогадувалися, що вернувся він не з порожніми руками. Бо й справді, при кожнім розрахунку з шинкаркою чи з бандуристами він виймав з кишені цілу пригорщу дукатів, а польськими золотими тільки що не шпурляв по вулицях. Дивлячись на його золото, палали очима шинкарі й крамарі, а, дивлячись на нього самого, палали щоками дівчата й молодиці. Та й було чого: високий зріст, молодецька постава, чорні вуса, які він гордо покручував, його молодість, врода й завзятість хоч би й кому могли голову закрутити. Чи ж дивина, що молоді киянки позирали на нього з привітною усмішкою і що кожна з них тішилася, коли він перекидався з нею слівцем.

Перекупки на Печерську й на Подолі знали його всі, від першої до останньої, із задоволеним виглядом переморгувались між собою, коли, бувало, їде він базаром. Чекали вони цього, як вороння крові, бо Федір Блискавка через своє козацьке молодецтво перекидав у них ятки з книшами, соложениками або сливами і ганяв на всі сторони кавуни й дині, а потім платив за все утроє.

— А де ж то наш завзятий подівся, що не видно його? — казала одна подільська перекупка до своєї сусідки. — Без нього і торг не в торг: сидиш, сидиш, а й десятої частки за цілий день не заробиш того, чим від нього за одну мить поживишся.

— Чи до того йому! — відповідала сусідка. — Він оце тепереньки біля Катрусі Ланцюгівни. Як із нею спізнався, то й базарів одцурався.

— А чим тота Ланцюгівна йому не пара? — втрутилася в розмову і третя перекупка: — Дівчина як маків цвіт; поглянеш — то хоч не хоч, а таки скажеш: красуня! Волосся як смола, чорні брови, карі очі, і зростом, і статурою взяла; одна її усмішка парубків із глузду зводить. Та й матінка її — жінка не бідна; скупа, щоправда, стара ґава! Зате грошенят у неї стільки, що хоч лопатою греби.

— Воно ніби й так, — підхопила перша, — одначе про стару Ланцюжиху лиха слава йде. Всі кажуть, — свят, свят! — начебто вона відьма.

— Чувала і я таке, кумасю, — зауважила друга. — Сусіда Панчоха колись і сам бачив, як стара Ланцюжиха вилетіла з димаря і подалася, видно, на сабаш.

— Овва, чого тільки про неї не розповідають! — перебила її перша. — Ось у Петра Дзюбенка стратила вона корову, у Юрчевських отруїла собак за те, що одна з них була ярчуком і пізнавала відьму нюхом. А з Ничипорем Проталієм, посварившися за город, зробила таке, що не доведи господи й чути.