Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 6)
Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.
Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…
Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.
— Що там? — спитав я.
— Наша розвідка. Напоролись…
— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.
Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.
Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…
Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!
Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!
Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.
— Де командир?
— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?
На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.
— Де командир?
Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.
— Я командир.
— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.
— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…
Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…
— Де ваш командир?
— Чого тобі треба? Я командир.
— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?
Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.
— В чому справа, пане фельдфебель?
— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…
— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!
— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.
— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?
— Ні.
— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?
Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.
— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.
— За чотири кілометри звідси?
— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.
— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.
Рутнер глянув на ручний годинник.
— В якому місці?
— Десь за кілометр звідси.
Німець обернувся до своїх.
— Хто бачив дорогу?
Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:
— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..
— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?
Він не відповів, знову звернувся до своїх:
— Хто бачив капличку або хрест?
— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.
Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не відаючи, прийшов мені на поміч.
— Дозвольте глянути на вашу карту, — наполягав я. — Час не жде…
— Хто знає обер-лейтенанта… як прізвище?
— Обер лейтенант Вейдман, — відповів я з викликом.
Цього разу ніхто з розвідників не прийшов мені на поміч. Ніхто з них не чув про обер-лейтенанта Вейдмана. “Невже Макс помилився? — промайнуло в моїй голові. — Ні, не міг він помилитись… А може, я сплутав прізвище? Так точно ж пам’ятаю: обер-лейтенант Вейдман. Мабуть, такий обер-лейтенант існує, але він, очевидно, піхотинець. Розвідники не можуть знати прізвищ усіх піхотних офіцерів. Це природно”.
— Вейдман? — фельдфебель скептично скривив губи.
— Ви гадаєте, то я сплутав прізвище обер-лейтенанта? — насмішкувато пирхнув я. — Це виключено.
— Я не знаю такого…
— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.
— Солдатська книжка при тобі?
Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!
— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.