Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 66)

Оксана зрозуміла, що зволікати не можна, і її дії повинні бути швидкими й рішучими. Необхідно чимось приголомшити Хауссера. Вона припускала: радника попереджено, що його «помічниця» не. знає і не повинна знати змісту зашифрованих телеграм. Це ускладнювало її завдання. Але Хауссер боягузливий, він чекає не дочекається тієї хвилини, коли Єва розпрощається з ним. На цьому Оксана й вирішила зіграти.

Перш за все, радник не одержить повного тексту останньої радіограми. Дівчина ретельно переписала на новому аркуші паперу декілька початкових цифр шифровки і вклала цей листок до конверта, а зашифровану телеграму заховала глибоко в кишеню. Все, можна йти на штурм.

Хауссер був у себе. Напевно, щойно прийшов. На столі лежав напханий портфель. «Продовольство», — здогадалась Оксана.

— Ви чимось занепокоєні? — запитав радник, помітніші похмурий вигляд дівчини.

— Невеличка неприємність…

— Що саме? — насторожився Хауссер.

— Це вас не стосується, — поспішила заспокоїти його Оксана. — Це мої неприємності. Гадаю, нема нічого серйозного, все владнається. Просто мені доведеться пробути тут довше, ніж я думала.

— Але ж розмова відбулась, ми про все домовилися… Сподіваюсь, мою останню відповідь передано?

— Ще вчора, — дівчина закусила губи.

— В чому ж справа? Щось трапилось?

— Та ні, пане раднику, — Оксана вдала, що розсердилась, — хай це вас не хвилює. Ніякої небезпеки, я впевнена…

Вона домоглася свого — Хауссер був переляканий її неясними визнаннями про якусь небезпеку, яка загрожує їй, а, отже, — і йому. Тепер треба сміливо атакувати. Дівчина труснула головою, немовби відганяючи неприємні думки, й приступила до справи.

— Пане раднику, я одержала розпорядження, — це, звичайно, не означає, що вам не довіряють, — але мені доручено перевірити, як практично виконуються вказівки. Так би мовити, ваші перші кроки. Сподіваюсь, це не забере в нас багато часу?

Хауссер, стиснувши губи, довго дивився на дівчину. Лінзи приховували його очі, але Оксані, здавалося, що вона добре бачить їх — недовірливі, насмішкувато ворожі.

— Ви вважаєте це складним? — промовила вона з розчаруванням, — У вас ще нічого не готове? Погано. Мені доведеться стовбичити тут… Розумієте, вони вимагають переконливих доказів.

— Єво, вам відомий зміст шифровок? — тихо записав радник, не зводячи очей з дівчини.

«Попереджений. Злякався, не вірить. Треба стояти на своєму твердо. Ті, хто послав Гелену, могли наплутати, передумати, нарешті, в останню хвилину», — вирішила дівчина.

— Ні, я не знаю змісту шифровок, — ніби дивуючись з запитання радника, призналась Оксана. — Мова йде про наслідки. Їм потрібні від мене докази.

— В такому випадку, я повинен запитати про ваші повноваження. Ви можете терміново відіслати мою шифровану телеграму?

Оксана насупилась, з прикрістю цмокнула губами.

— Саме в цьому вся складність, пане раднику. Зв’язок на декілька днів буде перерваний. Ви не повинні надавати значення… Просто задля обережності. Я не хочу піддавати себе, а отже, й вас, найменшій небезпеці. Було б безглуздо, коли б наприкінці…

Здається, допомогло. Як і того вечора, при врученні марки, зблідле обличчя експерта в східних питаннях почало вкриватися червоними плямами. Оксана не мала сумніву — в цю хвилину радник ненавидів свою «помічницю».

— Все ж таки, що трапилось? — хрипло запитав він і почав розстібати гаплика біля коміра.

— Кажу вам, що нічого особливого, — підлила масла до вогню Оксана. — Виникла підозра, що нашу рацію засікли. Запеленгували… Довелося припинити прийом адресованої вам шифровки і негайно перенести рацію в інше місце.

— Ви впевнені, що рація була запеленгована, чи це тільки припущення?

— Навіщо вам ці подробиці, пане раднику? Тільки зайві хвилювання.

— Я хочу знати! — пискляво викрикнув Хауссер і стиснув кулаки. — Я повинен знати, що у вас там відбувається, який ступінь небезпеки!

— Заспокойтеся, — сказала Оксана. — Вам ніщо не загрожує. На квартирі був обшук, але там нічого й нікого не знайшли. Зараз рація в іншому, безпечному місці. Що з вами? Може, води?

Хауссер заперечливо закрутив головою й, тримаючи руку біля серця, почав ходити по кімнаті.

— Боже, — стривожилася Оксана. — Я ж казала вам — зверніться до лікаря. Якісь таблетки, порошки…

— Найкращими таблетками буде для мене, коли ви якнайшвидше заберетесь зі своєю ідіотською рацією звідси, визвірився радник. — Здається, все ясно, я все зрозумів з усім погодився, так ні — продовжують свої передачі..

— Не кричіть, будьте ласкаві. Гадаєте, мені весело? У мене теж нерви… Я думаю, що після перевірки ми негайно виїдемо звідси, й моє повідомлення про наслідки буде передано з іншого місця. Адже нашим це зовсім байдуже.

— От і передавайте з іншого місця! — зарепетував Хауссер. — Я забороняю, так, забороняю вам робити це тут. Досить з мене!

— Заспокойтеся… В українців є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють.

— З мене досить! — розгнівано рубонув рукою радник, — більше жодних передач звідси. Нехай забираються!

Ось коли його взяло по-справжньому, й усі страхи, що накопичилися за цей час, прорвалися назовні.

— Але, пане раднику… — ніби трохи розгубившись перед таким спалахом гніву, сказала Оксана. — Ми ж повинні передати ваше запитання й прийняти відповідь. Все решта — я маю на увазі моє повідомлення про наслідки — буде передано з іншого місця. Можете мені повірити.

Хауссер опам’ятався. Витер хустинкою голову, ображено надув губи.

— Коли ви думаєте відновити зв’язок? — запитав він, важко дихаючи.

— Я не можу сказати точно. Все буде залежати від фактора безпеки. Можливо, днів через десять-п’ятнадцять.

Радник незадоволено гмукнув, замислився. Оксана дала йому час для роздуму й раптом ніби схаменулася.

— Почекайте… Як я не додумалась! Я маю початок зашифрованої телеграми. Можливо, там говориться про повноваження? В такому випадку я зразу ж відправлю моїх радистів, а сама після перевірки виїду слідом за ними. Ваші пеленгатори працюють відмінно… Просто-таки снайперська, точна наводка.

Оксана поспішно дістала конверта, і Хауссер майже вирвав його з рук дівчини, спершу з радістю, потім з розчаруванням подивився на куций стовпчик цифр і буркнув:

— Чекайте мене в себе.

Вирядивши з кімнати свою «помічницю», радник відразу ж замкнувся на ключ. Почувши, як позаду клацнула пружина замка, Оксана подумала, що, можливо, ключ від таємниці експерта в східних питаннях уже лежить у неї в кишені. Треба тільки постійно тримати радника в стані панічного страху перед можливим провалом міфічних радистів. Через двадцять хвилин він зайшов до Оксани, як і раніше, схвильований, і занепокоєний.

— Що-небудь є? — запитала дівчина, маючи на увазі вказівки щодо її повноважень для перевірки виконання радником одержаних розпоряджень.

— Ні, вони дякують мені. На цьому шифровка уривається. Я не знаю, що мені робити…

— Доведеться чекати, коли можна буде налагодити зв’язок, — зітхнула дівчина. — Нічого страшного, пане раднику. Ви тільки не хвилюйтеся. Мине днів десять-п’ятнадцять, і ваші пеленгатори заспокояться.

— Я не розумію… — розвів руками Хауссер. — Мене попередили, щоб. я не говорив вам жодного слова про зміст шифрованих телеграм. Хіба вам не довіряють цілком?

Це запитання викликало в Оксани веселу, поблажливу посмішку.

— Справа не в довір’ї, а в розробленій системі безпеки. Звичайно в мої функції не входить перевірка. Для перевірки до вас повинна була прибути ще одна людина.

— Ще одна? Вони збожеволіли!

— Така система, — знизала плечима Оксана. — Вважається, що так безпечніше. Але, певне, виникли якісь ускладнення з посилкою нового агента, й перевірку доручили мені. Це виняток з правила. Я не повинна цим займатись, але ж ви самі розумієте… наказ є наказ.

— Ви що-небудь знаєте про моє завдання?

Дівчина засміялася.

— Пам’ятаєте, пане раднику, ми ще з самого початку домовились, що на деякі ваші запитання я відповідати не буду.

— На це запитання можете відповісти. Як же ви будете займатися перевіркою, якщо ви не знаєте, що я повинен зробити?

— Я маю вказівку перевірити тільки те, що вже зроблено.

— Ну, а коли я ще не встиг що-небудь зробити?

— Он як! — здивовано промовила Оксана й засмутилася, — Це дуже погано, пане раднику, де може зіпсувати наші стосунки. Я змушена буду повідомити, що ви ще не приступили до виконання завдання. Що буде далі, залежатиме від нових вказівок. Боюся, що мені доведеться сидіти тут бозна-скільки й чекати наслідків. Почнуться запитання, нагінки, а кожний сеанс зв’язку може накликати небезпеку. Ви не потішили мене, пане раднику, ні, зовсім не потішили.

Радник роздумував декілька секунд і сказав рішуче:

— Відсилайте вашу рацію. Якнайшвидше!

— Як це зрозуміти?

— Я вам дам переконливі докази, що завдання успішно виконується.

«Нарешті… Не показувати тільки, що я зраділа. І, звичайно, не треба поспішати з «відсилкою» радистів. Міфічні радисти можуть ще стати в пригоді…» Оксана відповіла заклопотано: