Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 56)

— Якщо вимагаєш — буде суд. — Вепр узяв у Могили сторінки протоколу, пробіг по них очима, переконався, що остання сторінка списана на третину, і передав їх Богданові. — Сядь, заспокойся, прочитай і підпиши.

Насуплений Богдан, ворушачи губами, довго читав протокол, дійшов до останньої сторінки, замислився і почав читати спочатку.

— Ну, все правильно? — запитав Вепр, побачивши, що сотенний поклав сторінки на стіл.

— Ні, неправильно, — сердито відповів Богдан. — Чому тут не написано, що німці вбили мою сестру Олю?

— А до чого тут твоя сестра? — знизав плечима Вепр.

— Як до чого? — обурився сотенний. — Адже, ж з того й почалося. Друже Могило, ви ж бачили. Скажіть!

— Ну добре, хай буде по-твоєму, — ляснув по столі долонею надрайонний. — Раз ти вимагаєш… Допиши, друже Могило: сотенний Богдан мотивує свій вчинок тим, що німці вбили його сестру. Так, Богдане?

. — Ну, а як же! — сотенний облизав пересохлі губи. — Що, я не людина? Серця в мене нема?

Могила дописав на полях фразу, продиктовану йому надрайонним.

— Тепер правильно? Адже тут усе так, як ти говорив.

Богдан з сумом подивився на сторінки, покрутив головою.

— Що таке? — насмішкувато запитав Вепр. — Знову не слава богу?

— Навіщо записали, що батько співав ці пісні й георгіївського хреста показував? Та добре, нехай буде й так. Не страшно… Але ж я вам казав, що він це робив, коли напивався.

— Допишіть, Могило, — погодився Вепр. — Допишіть — у п’яному вигляді. Тепер — все?

— Здається…

Вепр передав сотенному ручку.

— Ну, якщо все, то підпишись. На кожній сторінці. Отут знизу. Пиши: читав, згоден — і став підпис.

Богдан підписав першу сторінку, рука його тремтіла, і підпис виходив карлючками. Тут його огорнув гіркий сум. Він відчував, що в цих сторінках, написаних гарним почерком Могили, прихована якась небезпека для нього. В той же час він не міг що-небудь заперечити: в протоколі були записані його відповіді. І він поставив свій підпис знизу на кожній сторінці, куди надрайонний тикав пальцем.

— Чудово! — сказав Вепр. — Виходить, ти вимагаєш суду.

— Так! — вперто кивнув головою Богдан. — Хай хлопці розберуться. Я за своє буду відповідати, ви дасте відповідь за те, як називати мене агентом.

— Я тебе назвав дурнем.

— Більшовицьким агентом спершу. Могила чув.

Вепр відчинив двері, покликав охоронця.

— Виведіть його на свіже повітря. Зброї поки що не віддавати.

Це «поки що» обдурило простодушного Богдана, він насторожено подивився в очі Вепра, труснув головою й слухняно вийшов із світлиці вслід за охоронцями. Це ж були свої, українці. Свої хлопці з ес-бе.

Як тільки зачинилися двері за Богданом, надрайонний промовив:

— Бачили, друже Могило, який це негідник? — Вепр повернув голову до референта. — Зрадник, иайсправжнісінький більшовицький прихвостень. Батько його не приховував своєї любові до москалів, був активним членом КПЗУ, організовував страйки. Це ж ясно як божий день! Синів виховував у тому ж дусі.

— Червоний прапор… — замислено підтвердив Могила. — Якби він був свідомим українцем, то примусив би сина вивісити наш, жовто-блакитний прапор.

— Ви зрозуміли?.. — Вепр зраділо поглянув на нього. — Не будемо тратити часу задарма. Напишіть донесення на моє ім’я. Коротко викладіть факти: так і так, цей негідник не захотів слухатися ваших порад, категорично протестував. А як висновок, напишіть, що у вас виникло тверде переконання — сотенний Богдан діє за завданням ворогів ОУН і є прихованим більшовицьким агентом. Це відразу ж зніме з вас будь-яку, відповідальність.

Могила задумався, обережно взяв листок чистого паперу, почав писати. Через декілька хвилин донесення було готове.

— Дату, — нагадав Вепр, заглядаючи через плече референта. — Поставте вчорашнє число. Чудово! А тепер допишемо протокол і заготуємо вирок. Там у нас залишилось вільне місце. Напишіть у такому дусі: сотенний Богдан змушений був визнати, що він таємно залишив сотню, щоб зустрітися з командиром радянського партизанського загону й одержати від нього завдання провести акцію проти німців.

Це була явна підробка протоколу. Могила, судорожно смикаючи підборіддям, злякано й жалібно поглянув на Вепра, але відразу ж відвернувся, втягнув голову в плечі.

— Додайте ще, — продовжував Вепр з таким виглядом, немовби не помічає стану референта, — що Богдан пояснив своє зрадництво бажанням помститися німцям за смерть його батька й брата, які були вбиті як комуністи. Адже ж так? Пишіть, пишіть, друже Могило, — там якраз повинно вистачити місця… Давайте чим скоріше закінчимо з цим. Тож вам першому стало ясно, який небезпечний зрадник пробрався до наших лав.

Могила взяв було ручку, але відчув, що його долоні стають липкими від поту. Він витер їх об коліна й заходився дописувати протокол.

… Богдана відвели до лісу. Спершу це занепокоїло його, однак з поведінки хлопців, які його супроводжували, не було видно, що вони збираються зробити щось погане. Запитувати їх про що-небудь Богдан не хотів.

Зупинились біля невеличкого ярка, на дні якого білів пісок. Хлопці посідали, опустивши ноги в ярок, закурили. Богдан трохи постояв біля них, потім скинув френч і, постеливши його на землі, ліг на спину. Стовбури високих сосон піднімалися до неба, знизу темні, з потрісканою корою, а вище — червонувато-жовті, немов обліплені сухим цибулинням, і зверху вінчались зеленою розлогою кроною. Хороше було дивитися на ці верхів’я, вишукуючи очима на гілках маленькі пухирчасті шишечки, які відрізнялися від зеленої хвої тільки ніжнішим відтінком. Крони сосон легенько погойдувались, по лісу плив тихий шум, він немовби підкреслював тишу й спокій, що панували тут.

Але поступово шум лісу, такий ласкавий і, здавалося б, заспокійливий, почав дратувати Богдана. Він раптом зрозумів, що роздратовує його не шум, а щось: інше, якась невідповідність між спокоєм у природі й тим, що коїлося в його душі. Богдан перевернувся з спини на живіт, уткнувся обличчям в підшивку френча. Якого біса той Вепр докопувався до всіляких дрібниць, які не мають ніякого відношення до загибелі Олі і до його, Богданового, рішення вдарити по німцях? Ну, винен, виступив без наказу, а до чого тут червоний прапор, що бозна-коли його брат Семен вивісив на тополі, або пісні, які колись співав батько? Інша справа ті думки й сумніви, що виникали в нього, Богдана, останнім часом усе частіше й частіше, хоч він і відганяв їх від себе. Але ж він цими думками ні з ким не ділився… Мало про що він роздумував! Людина на те й створена, щоб думати.

Хлопці розмовляли про своїх коханок. Вихвалялися; один перед одним своїми перемогами, вживали таких брутальних висловів, що Богданові хотілося вилаяти їх. Жеребці. Він згадав Карася й подумав, що за останній час, мабуть, ніхто не викликав у нього такої цікавості до себе й прихованої заздрості, як оцей радянський хлопець. Так, він багато в чому заздрив Карасю, хоч той був молодший від нього років на вісім, мав вигляд смішний і трохи жалюгідний. Але й голова у хлопця, але й язик у нього! І все тому, що багато вчився, грамотний! Треба було відразу ж відпустити Карася. Одягти, нагодувати й відпустити. Нехай би пробирався на Полтавщину. І старшину треба було прогнати.

— Хлопці, довго ви мене тут будете тримати? — підвів голову Богдан.

— А що тобі? Відпочивай… — відгукнувся один, повертаючи до нього сите, жорстоке обличчя.

— Шляк би його трафив, вашого Вепра! — Богдан глянув на годинник. Був початок одинадцятої.

— Якої марки? — запитав бандерівець, зацікавившись годинником сотенного.

— Омега.

— Давай мінятися? — бандерівець подивився на товариша й засміявся.

— Міняйло без штанів ходить, — незадоволено пробурмотів сотенний, опускаючи голову.

Так обличчям до землі пролежав він ще хвилин десять. Нарешті почулися кроки, й рвучко підвівшись на ноги, Богдан побачив Вепра, Могилу й ще двох бандерівців, тих, що привели його на хутір. Один з них вів на повідку вівчарку. Могила йшов, потупивши очі в землю, немов боявся зачепитися ногою за коріння, а Вепр тримав голову рівно, гордовито, на його обличчі блукала страдницька посмішка, ніби у нього боліли зуби й він хотів, щоб хто-небудь здогадався про його муки.

— Увага! — промовив Вепр, — Друже Могило, читайте…

Два бандерівці наблизились до Богдана, стали по обидва боки біля нього. Референт пропаганди виступив наперед, розгорнув сторінки. Богдан дивився на Вепра, але той уперто уникав його погляду.

— Вирок, — Могила закашлявся, поставив на місце неслухняну щелепу. — Вирок у справі Хлібчука Миколи, псевдо Богдан, народився 1917 року в Росії…

На початку вироку все викладалося так, як говорив на допиті Богдан, і він, сам не помічаючи цього, ствердно кивав головою, але те, що було написано далі, злякало його. Виходило так, що його батько співав російських революційних пісень, бо ще давно, в Росії, набрався більшовицького духу й заразив цим духом усю родину. Батько — член КПЗУ, Семен — комсомолець.

— Це неправда! — закричав Богдан. — Цього я не казав! Друже Вепр!

Вівчарка загарчала й шарпнула повідок.

— Тільки без істерик! — болісно скривився Вепр. — Вислухай спокійно до кінця. Продовжуйте, друже Могило.

— Микола Хлібчук проліз до лав ОУН, — заїкаючись читав вирок референт пропаганди, — з єдиною метою — провадити зрадницьку роботу, допомагати ворогам України, агентом яких, як це було встановлено на допиті, він був.