Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 51)

Оксані було запропоновано читати окупаційні газети, що видавалися українською і польською мовами, й робити з них виписки. «Що саме виписувати?» — запитала Оксана. «Не має значення, — знизав плечима радник. — Виписуйте все, що вас цікавить. Адже це для форми».

Ту зброю, якою хотіла скористатися Оксана, Хауссер намагався обернути проти неї ж. Він, мабуть, хотів мати точніше уявлення про її розум, обізнаність, інтереси. По виписках з газет це було б неважко зробити. Є мудре прислів’я: покажи мені твої книги, і я скажу, хто ти…

Оксана немовби була й не від того, щоб читати газети й робити з них виписки, але тут же висловила сумнів, чи може бути така робота достатнім маскуванням. Якщо вона буде сидіти в кімнаті, може скластися враження, що Хауссер ховає її, боїться показати людям.

Неминуче виникнуть плітки й підозри. Набагато вигідніше показати, що вона активно допомагає радникові, виконує хоча б яку-небудь чорнову роботу. До того ж — вона не буде пояснювати причини — їй потрібно частіше бувати на вулицях у найрізноманітніших закутках міста. Але це не повинні бути безцільні прогулянки. «Ваша помічниця, — переконувала Оксана радника, — повинна виглядати, як серйозна, ділова людина, яка розуміє свою відповідальність і поспішає виконати кожне доручення шефа». Доводи були переконливими, й Хауссер погодився, хоч і явно неохоче.

Радник вирішив, що Єва може відвідувати різні цивільні установи, брати там для нього різноманітні довідки, що не мають таємного характеру.

Першого ж дня вони встигли (Оксана наполягала, щоб Хауссер пішов разом з нею) побувати на біржі праці. Радник відрекомендував начальнику біржі свою «помічницю» й сказав, що в її функції входить вивчення настроїв майбутніх робітників Німеччини й питання психологічної підготовки їх. Оксана зрозуміла, що тут, на біржі праці, вона навряд чи довідається що-небудь нове про Хауссера, але нічим не виявила свого розчарування. Її увагу привернув барвистий плакат, що висів на стіні. На фоні ретельно оброблених ланів, ферм з племінною худобою й чудового селища з гостроверхими дахами, критими черепицею, яке сховалося в долині, стояли рожевощокі, веселі хлопець і дівчина у вишитих сорочках. Вони просто-таки ледь стримували своє захоплення. Напис під плакатом пояснював причину їх надзвичайної радості: «Ми побачимо Німеччину!»

Оксана похвалила плакат. Особливо їй сподобався напис. «Тут є щось від туризму, а романтика подорожей завжди захоплює молодь», — глибокодумно зауважила «помічниця» радника.

На цьому можна було й закінчувати перший візит, але в розмову втрутився заступник начальника біржі пан Герасимчук. Це була прилизана в’юнка особа з обличчям, схожим на рильце пацюка, що побував у цирульні… Пан Герасимчук — йому явно не терпілось вислужитися, показати, що його персона приносить користь, — попросив познайомитися з текстом заготовленого ним послання анонімного духовного пастиря до українських хлопців і дівчат, які виїжджають на роботу до Німеччини. Звернення називалось: «У тяжку хвилину надійся на бога». На думку Герасимчука, це послання треба віддрукувати на смужках рожевого паперу у великій кількості, щоб кожний, хто поїде до Німеччини, міг берегти цю пам’ятку про батьківщину біля серця.

Хауссер, невдоволено насупившись, узяв. листочки в Герасимчука. Він тримав їх перед собою так, щоб могла читати і його «помічниця». Вже перші рядки переконали Оксану, що послання написане рукою досвідченого єзуїта. Не було нічого схожого на безглуздий плакат, що висів на стіні, який навряд чи міг кого-небудь спокусити або обдурити. Духовний пастир знав шлях до серця — ніяких радощів, ніякого захоплення від того, що «ми побачили Німеччину!» Ні, в кожному слові єлейне співчуття і навіть сум.

«Діти мої! Ви відірвані від своїх близьких і дорогих, покинули рідні, милі Вашому серцю міста й села, їдете до чужого незвіданого краю. Що чекає Вас там, на чужині? Праця, і та праця може бути нелегкою. Вона буде здаватися Вам удвоє тяжчою тому, що Ви будете серед чужих людей, мови яких багато хто з Вас не знає. Вірю, будуть важкі хвилини у Вас, не один раз Ваші серця стиснуться від суму за рідним домом і сльози потечуть струмками від незаслуженої образи. Не втрачайте віри, надійтеся на бога, моліться, молитва підбадьорить і заспокоїть Вас. Нічого легкого в житті нема… Будьте терпеливі й слухняні. Покажіть тим людям, серед яких будете жити, що українці не бояться праці, навіть найчорнішої, і Ви примусите Ваших господарів і начальників ставитися до Вас, працьовитих українців, по-іншому. Тільки чесною працею, зразковою поведінкою, відданістю своїй релігії Ви можете викликати повагу й любов не тільки до себе особисто, але й до всієї української нації».

Духовний пастир здогадувався про можливі конфлікти й на релігійному грунті. Він усе передбачав, давав поради, як треба себе поводити в таких випадках. Можливо, наприклад, яке-небудь релігійне свято буде оголошене німцями робочим днем. Що робити хлопцям і дівчатам у такому випадку — обурюватись, бунтувати? Ні в якому разі! «Поважайте чужі звичаї! Нехай буде гірко одягати брудний робочий одяг у святковий день, зустріньте це гідно, послушенством і палкими молитвами до бога. В праві на молитву Вам ніхто не відважиться відмовити».

Оксана не захотіла читати далі. В неї було таке відчуття, немов її годують прокислим повидлом на сахарині. Кожне слово анонімного духовного пастиря було липке, брехливе й текло отрутою: «Не ремствуйте на своїх господарів, які б жорстокі і несправедливі вони не були, працюйте не покладаючи рук і втішайте себе молитвою».

— Візьміть, пані Єво, — сказав Хауссер, передаючи листочки Оксані. — Дякую, пане Герасимчук. Ваша ідея заслуговує, на увагу. Тепер усе залежить від наявності паперу.

— Можна й не на рожевому, — метушливо кланявся сяючий Герасимчук. — Можна й на звичайному. Важливо, щоб кожний міг одержати. Дуже важливо! Наші люди віддані релігії. Слова духовного пастиря вплинуть на них більше, ніж наказ або, скажімо… покарання. Будьте ласкаві, пане раднику.

Даремно старався Герасимчук, з реакції Хауссера Оксана зрозуміла, що його послання не буде вручатися невільникам — нема паперу. Виходить, ініціативу цього лакея можна схвалити. І коли вийшли з біржі, дівчина сказала:

— Хто б міг подумати? У цього пана Герасимчука така вульгарна фізіономія, а дивіться — літератор!

— Ніякий він не літератор, — буркнув Хауссер. — Пройдисвіт.

— Але ж написано, я б сказала, не без талану.

— Ще б пак! Цей шахрай підсунув нам трохи скорочене й змінене послання уніатського митрополита Андрія Шептицького.

— Он як! — щиро здивувалася дівчина. — Але що нам перешкоджає поставити підпис митрополита? Це було б солідно.

— Не можна. Митрополит Шептицький — глава уніатської, греко-католицької церкви. Його вплив розповсюджується серед населення Галичини. На території Волині, яка належала раніше до Росії, мешкають в основному православні.

— Можна без підпису. Врешті-решт для нас не має значення, хто автор, митрополит чи оцей пан Герасимчук.

— У нас немає паперу на всілякі дурниці, — похмуро відповів Хауссер, — незабаром усі газети доведеться друкувати на сірому обгортковому папері.

— Дуже жаль. Я думаю, що пан Герасимчук має рацію, такі палкі слова духовного пастиря багато молодих людей справді носило б біля серця. Непогана психологічна підготовка…

— Не дуже, — заперечив радник. — Послання Шептицького було надруковане у Львові на прекрасному рожевому папері. Ви знаєте, як повелися з тими посланнями оці брудні свині? Вони в дорозі підтирали ними зади. Пробачте… Колія залізниці була встелена тими рожевими папірцями.

— Гадаю, що ви перебільшуєте, — посміхнулася Оксана. — Це могли робити тільки хулігани. Я переконана, що послання, яке написано так сердечно й майстерно, відіграло б певну роль, принесло б користь, нахилило б багатьох до покірності й послушенства.

— Ви могли б бути дійсно хорошою помічницею, пані Єво, — посміхнувся Хауссер, — Ви швидко схоплюєте і відчуваєте психологію.

— Саме тому я й запропонувала вам свої послуги…

Оксана йшла поруч з радником, вигляд у неї був поважний, діловитий, праву руку вона тримала в кишені жакета.

Решту дня дівчина провела за читанням газет і коли наткнулася на нарис Марії Чайки, в якому захоплено розповідалося про те, з яким гарячим бажанням свідома українська молодь їде до Німеччини, вирішила відвідати журналістку.

В кімнаті Марії було накурено, на столі лежали списані сторінки з багатьма перекресленими й виправленими рядками. Незважаючи на солодкувату люб’язність, з якою журналістка зустріла Оксану, було помітно, що вона незадоволена відвідинами дівчини, яка перешкодила їй працювати.

— Пробачте, Маріє, я на хвилинку. Я можу вільно розмовляти українською мовою, але не дуже міцно себе почуваю в правописі. Якщо можна, то прочитайте оцей невеличкий твір і виправте помилки. Буду вам дуже, дуже вдячна.

Журналістка взяла рукопис, закурила й почала читати, тримаючи ручку напоготові. Виправляти їй нічого не довелося, але чим далі читала вона рукопис, обличчя її ставало все похмурішим. Вона, відразу ж упізнала автора.

— Відносно граматики — все правильно, — сказала Марія. — Це послання митрополита Шептицького. Що ви збираєтесь робити з ним?