Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 43)

Марія підвелася й звернулася до Оксани по-німецьки:

— Я зараз прийду. Проведу брата…

Вони вийшли. Оксана відклала журнал, замислилася. Те, що вона почула у цій кімнаті, не було для неї несподіванкою, відкриттям. У партизанському загоні їй показали товсту віддруковану на склографі брошуру «Ідея і чин». В цьому євангелії націоналістів, що нагадувало вільний переказ маячних ідей Муссоліні й Гітлера, наводилось кілька висловів Степана Бандери. Оксана запам’ятала один — «Наша влада буде страшною». Марія лише художньо «оформила» думку свого «жорстокого й прекрасного вождя», яку той запозичив у Гітлера. Народ для них глина… Задля досягнення влади готові на все. Треба буде знищити сотні тисяч українців — не замислюючись знищать, аби лише панувати над рештою. Обман, терор — ось їх зброя. Треба ж додуматися до такого — за своїми расовими ознаками українці ближче до німців, ніж до росіян… Якась чортівня, бісівське наслання. Але ж ці двоє реальні люди й, здається, не дурні. І вони кохають одне одного. Українці… Вороги!

На стіні висіла велика фотографія. Людина у френчі з розкуйовдженою гривою на лобі суворо дивилась на Оксану порожніми очима маніяка. Ні, це не Гітлер. Петлюра. Трохи далі репродукція з старовинної картини — в овалі сердитий старий у плащі поверх рицарського обладунку, тримає булаву в правій руці. Гетьман Мазепа. Ось боги, яким молиться Марія. Яка жадоба крові в цієї маленької тендітної жінки — «по коліна в крові, по трупах…» А в самої очі блищать, ніздрі роздуваються.

Минуло кілька хвилин, господиня не поверталася. Біля столу в куті лежав акуратно підшитий комплект газети «Волинь». Оксана підняла підшивку, почала переглядати. В передовій редактор газети Улас Самчук підносить до небес Гітлера. А от стаття, підписана Марією Чайкою: «Диявольська більшовицька пропаганда». Виявляється, Марія ще восени 1941 року побувала в окупованих гітлерівцями Житомирській і Київській областях і прийшла до сумного висновку: треба дивитися правді в вічі — національна ідея не знаходить жодного відгуку в переважної більшості українців, більше того, вони вороже ставляться до націоналістів, вважаючи їх прислужниками гітлерівців. І, звичайно ж, у всьому винна диявольська більшовицька пропаганда… Який жах — радянські люди не хочуть ворогувати між собою — вони за дружбу народів! Марія переконалася в цьому й змушена зробити гірке визнання: «В краї, де вже прищепилося радянське братерство народів, національний світогляд здаватиметься диким божевіллям, а ті, хто несе цей світогляд, будуть цілком чужими для людей на східних землях». Дуже, дуже приємно було Оксані читати ці рядки в газетці, що видається на гроші гітлерівців. Марія не помилилася. Що правда, то правда, тільки сліпі безумці можуть розраховувати на те, що їм удасться розділити народи Радянського Союзу непроникними перегородками, посіяти серед них національну ворожнечу. Оксана хотіла покласти підшивку на місце, але тут почулися енергійні кроки, і в кімнату поспішно ввійшла збуджена, щаслива Марія.

— Я до ваших послуг, дорога пані, — весело сказала журналістка, але, побачивши підшивку в руках німкені, змінилась на обличчі. — Ви… ви можете читати?..

— Чому це вас так дивує, Маріє? — звернулася до неї Оксана по-українськи. — Адже ви читаєте й говорите по-німецьки.

— Але ви повинні були сказати… — спалахнула журналістка. — Це все одно, що підслуховувати чужу розмову. Я була впевнена, що ви не розумієте, про що я говорю з братом.

— Так, вийшло негарно, — погодилась Оксана. — Все ж винні ми обидві: ви не запитали, я не сказала. Я просто не встигла. Проте чи варто так засмучуватися? Хіба сталося щось трагічне? Комічний випадок та й годі.

Марія не зводила з Оксани очей.

— Ви чули те, що я читала?

— Так, — ніби трохи розгубившись, призналася Оксана. — По-моєму, ви читали якийсь уривок з книги фюрера, перекладеної на українську мову. Чи не так?

Оксана цілила в самісіньке око. Марія збентежилась, її авторське самолюбство було ображено. Однак у глибині душі вона повинна була визнати, що німкеня де в чому має рацію. Все ж вона спробувала заперечити вплив ідей Гітлера на її твір.

— Ви помиляєтесь…

— Можливо. Але дуже подібно… Фюрер любить такі сильні вирази: «Ми ні перед чим не зупинимося… По коліна в крові, по трупах…» Хіба ви не читали книги фюрера, не слухали його промов?

Це запитання добило журналістку. Вона читала, вона захоплювалась… Вона бачила Гітлера в хронікальних фільмах, тішилася його шалом на трибунах, його жестикуляцією, мімікою, зойками. Фюрер довгий час був її ідолом. Доти, поки не стало ясно, що він навіть слухати не хоче про самостійну Україну.

— Що ж, — задумливо знизала плечима Марія, — деякі співпадіння можливі і навіть закономірні. Національна ідея залишається однією й тією ж для кожного народу. Важливе те, хто зможе втілити її в життя.

— Це дано тільки народові вищої раси і її вождю, — відрізала Оксана. — Народи нижчої раси не повинні навіть мріяти про це.

Слова Оксани прозвучали як ляпас. Вони зачепили найболючіше місце в душі журналістки. Марія розлютилася, їй захотілося віддячити.

— Історія покаже, кому дано, кому не дано, — сказала вона з викликом.

— Без сумніву, історія покаже, — підхопила Оксана, — Історія вже не раз казала своє слово. — І щоб усе стало ясним, кивнула головою на стіну. — До речі, чиї це портрети висять у вас?

— Імена цих людей нічого вам не скажуть…

— А історії, народу? — тихо, наче не надаючи цим словам особливого значення, запитала Оксана й відчула таємну радість, побачивши замішання Марії.

— Ви запитуєте так, наче знаєте, хто це, — журналістка видивилась на Оксану.

Продовжувати розмову в такому дусі було б необережно. Не можна переступати забороненої лінії. До того ж відносини з Марією повинні мати дружній характер.

— Пробачте, якщо моє запитання було нетактовним. — Оксана зітхнула. — Я не наполягаю. Може, це ваші родичі… І взагалі, Маріє, я почуваю себе дуже незручно. Зовсім того не бажаючи, я, здається, зіпсувала вам вечір і настрій.

— Звідки ви взяли? — удавано здивувалася Марія. — Не вигадуйте, будь-ласка. Мені цікаво з вами розмовляти, і я охоче…

— Не треба, Маріє, я ж зрозуміла…

— Що ви зрозуміли?

— Те, що це не брат ваш і я порушила ваше побачення. Тільки, бога ради, не думайте, що я вбачаю в цьому щось погане, аморальне. Я не якась вузьколоба міщанка й дотримуюсь широких поглядів. Ви вже вибачте мені, що так сталося.

Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»

— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.

— Єва.

— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.

— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?

— Що ви, що ви!

— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.

«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.

— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.

Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»

Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.

Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.

Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.

— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?

— Ні. Щось сталося?

— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…

Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…

— Така маленька, в голубій обкладинці…

Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.