Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 2)

Юрко захопився й не помітив, що переступив ту межу, до якої йому не слід було й наближатися. Стефа раптом відхилилася від нього й, намагаючись звільнитися з обіймів, уперлася кулачками йому в груди. Від неї віяло холодом.

— Якщо ти поляків так ненавидиш, для чого тоді… Для чого? Пусти, я піду. Пупи.

Кілька необережних слів, і все зіпсовано. Якщо Стефа образилась — це надовго. Коли тепер вони зможуть знову побачитися й поговорити без свідків? А їм треба так багато обміркувати. Ні, вона таки повинна його зрозуміти.

— Не будь же ти миленькою дитиною, Стефо, — осудливо зашепотів хлопець, — хіба я хотів образити тебе… Я по-справедливому міркував. Тебе це не стосується. Та й яка ти полька, подумай?

— Полька.

— Батько твій хто? Це все ксьондзи вигадали. Ніяк між собою людей не поділять.

— Я — полька, римо-католичка, — стояла на своєму дівчина.

Гострі кулачки її все ще міцно впиралися в Юркові груди.

— Добре. Мені це байдуже. Не захищай поляків, коли вони винні, а я українців не буду захищати. От і все.

— А чому ти ксьондзів так не любиш? Може, ти безбожник?

Такого запитання Юрко аж ніяк не сподівався. Він весело засміявся. Видно, засміялась і сама Стефа. М'язи її рук ослабли. Хлопець легко притис її до себе, й вона знову притулилася щокою до його грудей.

— Ні, я серйозно запитую… Може, ти і в бога не віриш?

Юрко тільки поцілував її в тім'я. Стефа — маленька дівчинка. Де йому розводитися зараз про свою думку щодо ксьондзів, релігії, бога? Ще буде час для таких розмов. У Стефи бабуся по матері — щира католичка. Це вона Стефу накручує. О, то бабка! Бідна, як церковна миша, а гонору, гонору… Вона родом нібито із збіднілої шляхти. Ну, це всі поляки так… Обов'язково напустять туману щодо свого шляхетського походження. Юрків старший брат — Петро — той уміє поглузувати з поляків. Говорить: полякові краще сказати, що його дід був байстрюком, прижитим за п'ять злотих прабабкою від графа Потоцького, ніж признатися, що весь його рід з діда-прадіда чесно рився в гної, орав землю й сіяв хліб. Петро не любить поляків. Німців, росіян і навіть євреїв він ще якось терпить, а поляків зовсім не зносить. Це вже хвороба якась. Є ж люди, які, наприклад, не зносять якого-небудь запаху чи смаку. Так і Петро. Від самого слова «поляк» його починає судомити. О, Петро нізащо не пробачить йому, Юркові, коли довідається про Стефу.

Правду кажуть, що ті, хто любить, легко вгадують думки один одного. Стефа вгадала.

— Ну, припустімо, німці підуть, прийдуть совіти. А твої брати залишаться. Що вони тобі скажуть?

— А що сказали твоєму батькові, коли він одружився з полькою? — огризнувся Юрко.

— Що ж ти рівняєш. Хіба в нього така рідня була? Один ваш Петро чого вартий… Готовий живцем їсти поляків.

Дивна річ, коли Юрко сам думає про старшого брата, він готовий обвинуватити його багато в чому. Але як тільки хтось інший нападає на Петра, йому, Юркові, завжди хочеться стати на захист.

— Стефо, чому ти не хочеш зрозуміти?.. Петрові перепало від поляків… Вони його все життя переслідували.

— То він же гайдамака, пошту пограбував.

— Ну, от… Хіба він простий грабіжник? Для себе він грошей не взяв. Ані гроша! Це на суді доведено. Знаєш, Стефо, Петро зовсім не такий, як ти собі уявляєш. Він борець за ідею, а його ідея — самостійна Україна. Тут нічого не вдієш. Йому нічого не треба — віриш? — ні багатства, ні землі своєї, ні хати, ні дружини, ні дітей, а тільки дай йому самостійну Україну.

— А тобі? — вкрадливо й тривожно запитала Стефа. — Може, й тобі нічого не треба? Ні сім'ї, ні дітей… Може, й ти такий?

Зрозумівши, що тривожить Стефу, Юрко тихо засміявся.

— Я сам не знаю, хто я такий, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Наш Петро каже, що мене школа за совітів дуже зіпсувала, що я денаціоналізований елемент. Петро любить мене й злиться страшно, що не може на свій бік перетягти. Я хоч і наймолодший, а, видно, най-упертіший з усіх Карабашів. Ну, як я можу сказати на стіну, що вона чорна, коли бачу — біла. От Наталя Миколаївна… Ти її знаєш совітка, учителька. Вона каже: нація головної ролі не відіграє. Я з нею згоден. Що з того, що людина однієї з тобою нації? А якщо це негідник або круглий дурень? То чому я повинен вважати, що він кращий, дорожчий для мене, ніж, скажімо, грек, росіянин, француз чи поляк навіть, якщо це розумні, справедливі люди? Звичайно, я Україну, народ свій люблю, але не так, як паш Петро, — до безтями. Мені Україна очей на все інше не заступає. Ну, це довга розмова. Не про це нам треба зараз…

Він задумався на кілька секунд і сказав рішуче:

— Отже, так, Стефо. Треба ще потерпіти трохи, почекати. Як прийде сюди Червона Армія, ми відразу ж виїдемо звідси.

— Куди? — злякалася дівчина.

— Там видно буде.

— Ну, як же ми поїдемо? Не вінчані? А бабуся, а братик мій… Ти дурниці говориш, Юрку, не подумавши.

— Ні, я подумав добре. Ми візьмемо бабусю й вашого Славка з собою.

— Бабуся не поїде. Що ти!

— Треба вмовити. Удвох ми вмовимо. Слухай, Стефо, перший час, як прийдуть совіти, тут буде таке, що краще втекти звідси на рік-два, поки совіти наведуть лад. Я знаю, що тут буде… Ти кажеш — куди? А хоча б до Львова чи до якого іншого великого міста.

Стефа хотіла щось сказати, але Юрко не дав їй рота розкрити.

— Чекай-чекай. Ти що думаєш — я дурненький? У Львові не знайдемо собі місця, тоді завербуємось кудись на роботу. Пам'ятаєш, як совіти відразу почали були вербувати людей на роботу. Наші їздили в Донбас, на Урал і кудись у ліси до Білого моря. Квиток їм давали на всю сім'ю, гроші на дорогу й ще там аванс, здається. От ми й поїдемо. Ми з тобою працювати будемо, бабусю на кухню десь улаштуємо.

«Боже мій, невже Юрко говорить усе це серйозно? — із страхом подумала Стефа. — Вигадує сам не знає що, та й годі. У нього ще вітер у голові. Правду бабуся каже».

Але Юрко не дає Стефі часу на сумніви. Його фантазія невичерпна, він веде свою подружку далі, крутою звивистою стежиною нездійсненної (ну, звичайно, нездійсненної ж!), але такої сміливої й захоплюючої мрії.

— Як тільки ми влаштуємось на роботу, відразу ж почнемо вчитися. Ну, на різних там курсах. Розумієш, совіти дуже люблять людей учити. Слово честі! Навіть наш Петро не заперечує цього й каже, що ні в якій іншій державі такої пільги нема. В них курси, школи і всякі підготовки на кожному кроці. Головне — безкоштовно, і навіть можуть тобі пенсію платити, стипендія, як у них називається.

Зробивши невелику паузу, Юрко продовжував:

— Значить, ми працюємо і вчимося. Ми ж молоді, нам саме час учитися.

От як у нього легко й швидко виходить — «працюємо і вчимося». Стефі здається, що Юрко витяг її на якусь високу гору, а тепер відірвав од землі й летить з нею в повітрі. Вона сама любить помріяти. Але в нинішні часи марні мрії небезпечні. Зараз треба триматися землі. І Стефа однією іронічною фразою пробує схаменути Юрка.

— Так, так, — киває вона головою, — ти вивчишся на інженера, а я на…

— На інженера? — спантеличено питає Юрко. Хлопець такий захоплений, що не помічає підступу. — Чому на інженера?

— Ти на інженера, а я на професорку[1], а то й на лікарку, — в голосі Стефи звучить відверте глузування. Та Юрко знову не відчуває насмішки.

— Що ти, Стефо, — каже він невдоволено. — На інженера треба довго вчитися. Ні, про це рано навіть думати. Спершу я піду на курси трактористів або шоферів, а ти… Там видно буде. Головне — нам спеціальність у руки одержати. Я ж уже трохи вмію автом керувати. Слово честі! Мотора я добре не знаю, а залити бензин, воду, завести машину зможу. Я навіть і поїду на малій швидкості.

Ні, Юрко не хвалився, не вигадував, не обіцяв золотих гір. Він міркував дуже сміливо, але тверезо. Видно, він не раз обдумував свої плани, перш ніж посвятити в них свою товаришку. Та все ж щось бентежило його, чогось він не доказував. Стефа відчувала це. І раптом вона зрозуміла, чого боїться її коханий, бо ж і вона в глибині душі боялася того самого. Юркові плани будувалися з моменту появи радянського війська. Одначе ждати приходу совітів доведеться кілька місяців. Що буде з ними за цей час, коли зараз кожен день позначений кров'ю і смертю?

Думки хлопця й дівчини знову збіглися на одну стежку.

Коли Юрко заговорив, голос його звучав невдоволено, глухо, видно, йому було нелегко говорити про це.

— Тепер слухай мене, Стефо. Боже борони, щоб хто-небудь пас удвох побачив. Тоді все пропало. Тому зустрічатись будемо рідко…

Останні слова вразили дівчину. Можливо, Стефа запідозрила якийсь інший, фатальний для неї зміст. Вона поривчасто обійняла Юркову шию тонкими руками й притислася до нього з такою несподіваною для її худенького тіла силою, що хлопець аж злякався.

— Чого ти? — квапливо й стурбовано зашепотів він. — Ну, чого ти? Не треба так… Дурненька моя. Потерпимо. Інакше не можна.

— Не вірю, — безнадійно призналася Стефа. — Нічому не вірю. Ти забудеш мене. Усе мине, як у пісні співається…

— Слухай, Стефо…

— Коли ти поруч… Я вірю, мені не страшно тоді, і я така смілива, хоч на край світу. А як тільки…

— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!