Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 11)

І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.

Він поринув у тривожно-щасливий сон.

Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання — на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур — вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…

— Документи! Гей, ги!

Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним — німець.

— Чуєш? Документи.

Попався. Все… Головне — німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?

Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах — личка єфрейтора.

— Злодій? — пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.

— Який там я злодій, пане поліціянте? — квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. — Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. — Він скривився, наче збираючись заплакати. — Помру, видно, в дорозі…

Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами — «Полтава»..

Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.

— Підеш з нами, — сказав поліцай. — Речі маєш?

— Які в мене речі…

— Давай!

Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? — тоскно думав Тарас, — Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і — хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили — підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».

Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.

Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.

— Вилазь!

— Йой! Та це ж мій онук! — залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. — Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!

— Вилазь! Чуєш?

З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.

— Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.

Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? — запитував себе Тарас, — Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, — дружина, наречена, сестра?»

Крем’язень, очевидно, відчув, що Тарас спостерігає за ним. Очі їх зустрілися. «Що можна зробити?» — запитав Тарас поглядом. Хлопець сердито глянув на товариша по нещастю, очевидно, зважуючи, чи слід йому розраховувати на можливу допомогу цього низькорослого, охлялого на в’язничних харчах кримінальника, і з тим самим неприязним виразом на обличчі ледь помітно кивнув головою: «Гаразд. Побачимо. Будь на сторожі».

Поліцай знайшов ще одного підлітка, що сховався під лавою. Тепер затриманих було семеро. Рухатися продовжували ланцюжком — поліцай попереду, позаду цибатий єфрейтор. Німець був озброєний пістолетом, що висів у нього на кобурі спереду, біля лівого бедра. Як зміркував Тарас, перевірка документів проводилась двома чи трьома патрулями одночасно в кількох вагонах. Це була звичайна облава на тих, хто зумів уникнути мобілізації на роботу до Німеччини.

Їх вели до сусіднього вагона. Тарас давно помітив одну з особливостей допотопних вагонів, з яких складався поїзд. У них не було звичайних тамбурів, натомість по обидва боки, проти кожної пари лавок, були схожі на дверцята карети двері, що відчинялися не досередини, а назовні. Знадвору, теж по обидва боки вагона, по всій довжині його, тяглися підніжки. На станціях пасажири могли входити й виходити з вагона через будь-які двері. В думці Тарас уже не раз примірявся до цих дверцят і навіть уявляв себе на підніжку. Проте він розумів, що далі все буде рівнозначне самогубству. Стрибати на ходу поїзда в темряву не можна. Та й не встигнеш — дістанеш кулю в спину раніше, ніж устигнеш відчинити дверцята. Біда…

Дійшовши до кінця вагона, поліцай озирнувся, скомандував:

— По одному, за мною!

Він розштовхав людей, що стояли на площадці, відчинив двері, які вели до проходу. Там над зчепом і буферами лежали два щитки, обгороджені тоненькими залізними поруччями.

— Олю, обережно… — сказав крем’язень дівчині, й, ніби оберігаючи її, штовхнув Тараса в бік.

Це була, без сумніву, частина якогось задуманого маневру. Хлопець у френчі працював ліктем і плечем, відтаскаючи сусіда вправо, до останніх бічних дверцят. Тарас скоса кинув на нього запитливий погляд. Крем’язень суворо насупив брови, підніс до грудей руку із стиснутим кулаком, зробив рух, наче він натискає ручку дверей, і різко нахилив голову. Тепер усе було зрозуміло — він наказував Тарасові відчинити бічні двері й відразу ж присісти, якомога нижче. Часу для роздумів не було. Тарас зіщулився, наче йому за комір кинули шматочок льоду. Він чекав ще одного знака.

Єфрейтор дістав з кобури пістолет. Можливо, він відчув щось підозріле. Тепер він тримав пістолет у правій руці і ліхтарик у лівій. В проході чулися полохливі вигуки та ойкання дівчат, що пробиралися по хисткому містку. Крем’язень натиснув на них, наче хотів проштовхнути вперед, і відкинувся назад, навалюючись на гітлерівця.

— Но, но! — гукнув єфрейтор, підіймаючи вище руку з пістолетом. — Дафай, дафай!

Хлопець у френчі, не оглядаючись, подався назад, паче кінь, що запручався, чогось злякавшись. Гітлерівець ударив його рукояткою пістолета в плече й обома кулаками з силою штовхнув у спину. Вони обидва подалися вперед. Тарас опинився збоку — між єфрейтором і бічними дверима. Туга ручка дверей піддалася…

— Ну! — пролунав обурений, нетерплячий голос крем’язня.

Цей вигук можна було зрозуміти і як протест проти грубої поведінки німця, і як незадоволення тими, хто затримався попереду.

Тарас зрозумів його правильно: настав вирішальний момент. Та крем’язень міг не встигнути зробити того, що він задумав. Треба було відвернути від нього увагу єфрейтора.

— Ахтунг! — гукнув Тарас, відштовхуючи дверцята й присідаючи.

Єфрейтор, почувши німецьке слово, різко обернув голову, побачив чорну порожнечу в отворі відчинених дверей. У ту ж мить невідома сила підняла його в повітря й виштовхнула з вагона. Уже десь там, у темряві, пролунав відчайдушний зойк, постріл…