Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза (страница 19)

— Якщо поворухнешся або закричиш, я тебе вб’ю.　

Я заціпеніла від жаху. Широко розплющивши очі, я напружено вдивлялась у темряву, проте не могла ступити ані кроку. Мені перехопило подих. Доки я перелякано хапала ротом повітря, незнайомець нарешті відпустив мій лікоть і силоміць притиснув мої руки до тулуба. Здавалося, мене розчавили об тверду бетонну стіну, проте насправді то були його груди. Незнайомець забрав руку від мого рота. Однак мої тремтячі губи не встигли видати ще жодного звуку, коли в сутіні я розгледіла відблиск леза. Довгого леза. Звуженого на кінці, наче уламок криги. То було лезо ножа.　

А ще я змогла роздивитися руку, що тримала ніж, — велика рука в рукавиці з козячої шкіри якогось рудувато-брунатного кольору.　

— Де він? — загрозливо прокричав чоловік.　

Що? Де? Я не могла вичавити з себе ані звуку.　

— Де маркіз Тьюксбері?　

Якесь безглуздя. Чому випадковий мешканець Лондону запитує мене про втікача з багатої родини? Хто міг знати, що я була у Бельведері?　

А тоді мені раптом пригадалася притиснута до скла пика, що зазирала до купе.　

— Я запитаю ще раз, і це буде востаннє, — прошипів чоловік. — Де маркіз Тьюксбері?　

На той час, здається, вже перейшло за північ. Із будинків розпусти досі лунав галас хмільних від елю відвідувачів, який недоладно перегукувався з непристойними піснями. Проте присипані галькою доріжки й тротуари були порожніми, принаймні ті, які можна було розгледіти. У затінку могло ховатися що завгодно. Та й у цій місцині годі сподіватися, що хтось прийде на допомогу.　

— Я… я… а-а-а… — я могла тільки затинатися від страху, — не маю ані найменшого уявлення.　

Лезо ножа блиснуло під моїм підборіддям, і, навіть попри високий комірець, я відчула його тиск на горло. Задихаючись від жаху, я заплющила очі.　

— Жодних ігор, — попередив мій викрадач. — Ти ж зараз прямуєш до нього. Де він?　

— Ви помиляєтеся, — я намагалася говорити спокійно, але мій голос тремтів. — Це безглузда омана. Я нічого не знаю про…　

— Ти брехуха.　

Я відчула убивство на його руках — раптом ніж підстрибнув і смикнувся у спробі розпанахати моє горло. На щастя, лезо натрапило на китовий вус, вшитий у мій комірець. Я закричала, це міг бути мій останній крик. Борсаючись і звиваючись у руках головоріза, я спромоглася відхилитися назад і вдарити нападника в обличчя своїм саквояжем, а за мить сумка вилетіла з моїх рук.　

Головоріз гучно вилаявся, проте, хоч його захват і ослабнув, він мене не відпустив. Закричавши, я відчула, як довге лезо увіпнулося в мій бік, зачепило корсет і знову встромилося туди, шукаючи прохід до моєї плоті. Однак він тільки розрізав мою сукню — тепер на ній зяяла велика розтріпана дірка. Нарешті мені вдалося вирватися від нього і втекти.　

Я кричала:　

— Рятуйте! Хто-небудь, допоможіть мені!　

У темряві я не знала, куди втікати, однак продовжувала бігти й бігти без упину невідь-куди.　

— Сюди, мем, — почувся з тіні чоловічий голос, високий і скрипучий.　

Хтось таки почув мій крик про допомогу.　

Ледь не плачучи від полегшення, я повернулася на голос і спустилася у вузький крутий провулок між будинками, від яких пахнуло смолою.　

— Сюди.　

Я відчула, як його худа рука взяла мене за лікоть, спрямовуючи кривими шляхами. Вдалині щось мерехтіло. Річка? Мій провідник потягнув мене на вузенький дерев’яний поміст, який хитався під моїми ногами.　

Якийсь інстинкт, непевне дивне передчуття примусили мене затриматися. Моє серце нестримно калатало.　

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я.　

— Просто роби те, що тобі кажуть.　

Він схопив мене за руку швидше, ніж я встигла вимовити слово, скрутив її за моєю спиною і штовхнув уперед невідь-куди.　

— Припини негайно! — Я вперлася каблуками своїх чобіт у дошки. Злість, яка розпирала мене зсередини, витіснила страх. Зрештою, мене поранили, я втратила свій саквояж, мені погрожували ножем, мій одяг був зіпсований, усі мої плани пішли псові під хвіст, і тепер той, кого я прийняла за свого захисника, здається, перетворився на нового ворога. Я не на жарт розлютилася.　

— Стояти, негіднику! — закричала я так гучно, як тільки змогла.　

— Припни язика!　

Боляче викрутивши мені руку, він щосили штурнув мене.　

Я не змогла втриматися на ногах, проте продовжувала щосили кричати:　

— Прокляття! Відпусти мене!　

Щось важке вдарило мене по правому вуху, і я впала боком у самісіньку темряву.　

Нечесно сказати, що я зомліла. Досі я ніколи не втрачала свідомості й щиро сподіваюся, що зі мною такого ніколи не трапиться. Радше на якийсь час мене вибили з колії.　

Коли я кліпнула й розплющила очі, то виявила, що я… чи то напівсиджу, чи то напівлежу в незграбній позі на дивній подобі вигнутої дощаної підлоги. Мої руки були зв’язані за спиною, а щиколотки знерухомлені грубим конопляним мотузком.　

Із дощаної стелі над головою звисала олійна лампа. Крізь її скло ледь просочувалося тьмяне світло, проте від неї йшов гарячий, задушливий запах. Біля ніг я побачила велике каміння, складене у воді кольору терпентинової олії[32]. Це місце скидалося на жахливу пародію на мою улюблену улоговину вдома. Здавалося, підлога рухалася під моїми ногами. Заплющивши очі, я чекала, доки мені стане краще.　

Втім, час минав, а краще я чомусь не почувалася. Тобто я досі не могла поворухнутися. Я збагнула, що ледь не втратила свідомість лише через те, що мій раптовий викрадач поцупив у мене капелюх. Мабуть, боявся, що я скористаюся шпильками. Моя голова, на якій тепер не було нічого, окрім гладко вкладеного волосся, почувалася незахищеною. Здавалося, увесь мій світ трусився та хилитався, але я не відчувала слабкості.

Чомусь мені ввижалося, що я лежу в човні. Точніше в корпусі човна — я пам’ятала, що саме так він звався правильно. Попри те що в мене не було досвіду регулярного користування баржами, кораблями й іншими суднами, кілька разів я таки каталася на гребному човні, тож одразу впізнала хиткі, нерівні рухи маленького човна в його, так би мовити, «стійлі». Він стояв на воді, проте прив’язаний до стовпа. Стеля, де мірно похитувалася лампа, була нижньою частиною палуби. Підозрюю, що брудна калюжа під моїми ногами називалася трюмом, а каміння, гадаю, це баласт.　

Розплющивши очі, я пильно вдивлялась у темряву, намагаючись обстежити свою в’язницю, і зрозуміла, що була тут не сама.　

З протилежного боку із заведеними за спину руками та зв’язаними щиколотками просто напроти стояв хлопчина. Його обличчя було обернене до мене.　

Він пильно мене вивчав.　

Похмурі темні очі. Сердито зціплені щелепи.　

Дешеве вбрання — завелике, наче з чужого плеча. Збиті босі ноги, що мали жалюгідний, хворобливий і блідий вигляд.　

Нерівна щетина світлого волосся.　

Й обличчя, яке я вже бачила раніше, щоправда, тільки на першій шпальті газети.　

Переді мною стояв сам Тьюксбері, маркіз Безілвезера.　

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Але… це ж безглуздо, неймовірно.　

Він же мав вийти в море.　

Без зайвих привітань я вигукнула:　

— Заради Бога, що ти тут робиш?　

Хлопець здивовано вигнув золотаві брови.　

— Ви вважаєте, що ми знайомі, міс?　

— Заради всього святого, я нічого не вважаю.　

Через обурення, змішане з непідробним подивом, я одразу виструнчилася, хоча це й було непросто з моєю вдачею.　

— Я знаю, хто ти такий, Тьюкі.　

— Не називай мене так!　

— Пречудово, маркізе Тьюксховайло-в-морі, що ви робите босоніж у човні?　

— Гадаю, буде цілком доречно поцікавитися, чому така юна дівчина вдає із себе вдову. — Чомусь, коли він різко й суворо заговорив зі мною, його тон здався мені більш аристократичним.　

— Та невже, — випалила я у відповідь, — і хто це мені каже? Юнга з ітонським акцентом?

— А ти ж тоді хто? Вдова без обручки?　

Мої руки були зв’язані за спиною, тож я не одразу зрозуміла, про що він каже. Утім, щойно я допомогла собі поліпшувачем та розплутала пальцями шворки на зап’ястках, то здивовано вигукнула: