Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 22)
— Спершу робота, — повторив її володар. — Потім їжа.
Більше на неї не глянувши, розпатланий чорнобородий негідник рушив у напрямку вокзалу Паддінгтон, а вона пошкутильгала за ним, несучи ліхтар та кошик, — схожа на ганчір’яний клаптик, прив’язаний до його ліктя. Він був не вищий за більшість чоловіків, але її похилена голівка ледве сягала його плечей.
Тримаючись далеко позаду, але цього разу дозволивши собі розкіш іти хідником, я крокувала за ними, охоплена жахом, цікавістю та здогадками, бо ще не могла остаточно усвідомити побачене. І водночас усім своїм тілом — аж шкіру поколювало — я відчувала нагальну потребу щось зробити, якось зарадити, врятувати її… Але як? І від чого саме?
Наразі я не могла усвідомити всього, що відбувалося, тож залишалося тільки спостерігати.
На розі, під ліхтарем навпроти шинку, зібралися кілька неотесаних чолов’яг. Я бачила, що Александр Фінч, за яким хвостиком, мов дитина, дріботіла леді Сесілія, зупинився, щоб із ними привітатися. Потиснувши один одному руки, чоловіки поставили якийсь дерев’яний ящик, і Александр — чи то пак чорнобородий самозванець, бо мені ледве вірилося, що то Александр, — піднявся на імпровізовану трибуну й почав говорити. Тримаючись у тіні, я стояла надто далеко, щоб гарно розчути, але вловила згадки про «капіталістичний гніт», «імперію, збудовану на спинах експлуатованих робітників», «права трудящих» і таке інше. Авжеж, я спостерігала за Фінчем, тобто за тим самим «зовнішнім впливом», про який сурмили газетні оглядачі, безпосередньо в процесі розпалювання заворушень серед робітничого класу, зокрема поміж візників і докерів, достоту як і розповідали продавці з крамниці Фінчів.
Те, що вони знали про нічну діяльність молодого хазяїна, мене анітрохи не здивувало: слуги та їм подібні завжди в курсі подій, хоча нічого й не розкажуть, хіба що одне одному.
Перш ніж піднятися на трибуну, Александр дав леді Сесілії розпорядження. Тож тепер вона стояла неподалік від нього, під іще одним гасовим ліхтарем, причепленим на стіну будинку на розі, й радше дерев’яними рухами виймала з кошика й пропонувала кожному, хто зупинявся послухати, щось маленьке й біле.
А щоб мене! Джодді ж казав, що бачив її з «газетами».
Памфлети. За профспілки чи якусь іншу подібну спробу підбурення натовпу.
Послухати патякання Александра Фінча вже зібралася чимала юрба чоловіків і небагато жінок. Може, я буду не надто помітною, якщо теж підійду, — чергова перехожа з вулиці, випадкова черниця?
Недовго поміркувавши, я наважилася ризикнути.
Намагаючись не виказувати ані поспіху, ані вагання, я рушила до леді Сесілії.
— …опіум для народу! — проголошував бородатий Фінч зі свого… так, гадаю, це був таки ящик з-під мила. — Як занадто очевидно демонструє улюблений гімн дитинства кожного порядного англійського аристократа:
Неможливо було не захопитися запалом і ясністю, з якими він говорив. Виступав він дійсно блискуче. Я погоджувалася з більшістю сказаного ним. І навіть важко було повірити в ниці вчинки, у яких я його підозрювала.
Та хоч злочинець і може говорити правду, проте все одно залишається злочинцем.
А неподалік стояла леді Сесілія.
Кілька голів повернулося, коли я підійшла до краю натовпу, але більшість людей, що стояли на розі, прагнули тільки слухати — чи то шоковані, чи то захоплені. Що ж до самого Фінча, то я сподівалася, що, зосереджений на своїй промові, він не помітить сестру милосердя в чорній накидці та вуалі. А якщо й помітить, то, гадаю, цієї миті не матиме часу розмірковувати про нашу попередню зустріч, яка відбулася за вкрай неприємних для мене обставин.
А дівчина з кошиком стояла похмура, як чорна сажа, що сипалася довкола нас, і така ж тиха. Тільки коли я пройшла повз неї дуже близько, вона мляво тицьнула мені памфлет.
Німа Сестра Вулиць сьогодні мусить заговорити, навіть якщо потім замовкне назавжди.
— Леді Сесіліє, — шепнула я дівчині, беручи в неї брошуру.
Вона навіть не глянула на мене.
— Леді Сесіліє! — знову озвалася я стиха, проте якнайближче до її вуха. Я була впевнена, що вона почула.
Однак дівчина ніяк не відреагувала, не моргнула, не зітхнула, не підвела погляду, навіть не здригнулася з переляку.
— Двічі ми збиралися мирно, як і належить нам по праву, — палко виголошував промовець, із вуличної трибуни, — двічі ми виходили на Трафальгарську площу під шовковими прапорами своїх гільдій, щоб змусити лондонський Вест-Енд згадати про нас, — і поліція розганяла нас кийками. А коли ми відступили, закривавлені й переможені, ось на які слова спромігся один із членів парламенту: «Це поганий тон — виставляти напоказ свій нахабний голод перед обличчям багатих торговельних районів міста. Вони мали б сконати з голоду на своїх горищах».
Натовп уже заполонив вулицю аж до протилежного хідника, але жоден із цих глядачів не зронив жодного звуку на фоні голосу чорнобородого оратора. Нестямний сріблястий погляд Александра Фінча витав над юрбою і по ній, наче магнетичні рухи, і слухачі стовбичили перед цим чоловіком, немов у трансі. Вони дивилися, ніби…
Нарешті я дозволила собі цю думку.
Загіпнотизовані.
Як і леді Сесілія.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Месмеризм, ота розвага в м’юзик-голах,
салонна забава.
Годі й повірити, якби я не бачила все на власні очі.
Але ж бачила, хоч і мигцем, як він це робив із леді Сесілією, як виконував руками магнетичні рухи й пронизував її поглядом, як і розповідала місіс Бейлі. І ось леді Сесілія стоїть переді мною на розі вулиці — байдужа, достоту механічна лялька в лахмітті, — і, забувши про свій голод, роздає анархістські памфлети.
Від самого погляду на неї мені хотілося кричати від розпачу. Я до болю прагнула допомогти їй, звільнити, врятувати, ну хоч щось вдіяти. Але що?
Побігти по констебля? Але ж він напевно нічого не знатиме про зникнення леді Сесілії, а отже, не матиме підстав її затримати.
Кинутися до леді Теодори й розповісти їй усе, що знаю, щоб вона задіяла свої можливості? Але на це підуть години, може, навіть доба — що, як тим часом із леді Сесілією щось трапиться?
— Нехай нацьковують на нас свою імперіалістичну поліцію, — кричав її викрадач до юрби на вулиці, — нехай влаштують нам ще одну Криваву неділю! Наступного разу ми забарвимо наші прапори в колір наших побитих голів! Наступного разу піднімемо червоні прапори революції! — І чоловіки з несамовитими криками взялися підкидати вгору обшарпані кашкети, вітаючи свого новоявленого месію.
Але я знала, що під буйною чорною перукою та фальшивою бородою був аж ніяк не герой робітничого класу.
А дурисвіт і син багатого крамаря.
Він аж п’янів від могутності, з якою керував натовпом.
Йому подобалося володарювати.
Я пильно спостерігала за поневоленою леді Сесілією, розуміючи, що не можу відвернутися від неї ні на мить, інакше вона знову зникне. Я мушу її від нього забрати. Тут і зараз.
Але як? Розгіпнотизувати її? Я чула, що для цього слід виконати магнетичні рухи у зворотному порядку. Вкрай малоймовірно, що мені таке вдасться. Схопити й винести її? Але тоді мене переслідуватимуть як викрадачку, бо вона кричатиме й борсатиметься. Я впевнена, що саме так і буде, хоч вона й покірна на вигляд, як голубка, стоїть собі з опущеними очима та роздає памфлети. Та якою б упокореною вона не здавалася б, я переконана, що в неї є й інша сторона, не та леді Сесілія, котра квецяла пастеллю, а лівша, яка малювала сміливі, похмурі…
Хвилиночку.
Леді Сесілія, чи то бліда злидарка, що, як мені відомо, була нею, роздавала брошури
І коли на мене зійшло це осяяння, то в мороці мого розуму спалахнуло таке електричне світло від здогаду й надії, що мої очі точно округлилися, мов скельця ліхтаря. Я аж роззявила рота, надійно прихованого під чорною вуаллю, й прошепотіла: «О зорі та підв’язки!»
Ох!
Ох, якби ж тільки мені це вдалося — налагодити контакт із ліворукою леді, адже здається, що під владу лиходія потрапила тільки правильна та слухняна праворука леді Сесілія.
Якщо таємна бунтарка — ліворука леді причаїлася, не приборкана, в цій покірній істоті, що стоїть переді мною, мені слід поговорити з нею, причому швидко й так, щоб спонукати її відповісти мені майже миттєво, як по телеграфних дротах.
Радше інстинктивно, аніж свідомо, я збагнула, як це зробити.
Бачте, її малюнки вугіллям дивовижно мене зворушили. Зачепили, немов щось дуже знайоме. Наче ми з нею були спорідненими душами.
А раптом і я зможу так само її зачепити?
Тож, діставши з кишені олівець і папір, які завжди носила з собою, я розгорнула політичний памфлет, сховала за ним аркуш і, стоячи спиною до газового ліхтаря так, щоб мене бачила тільки худорлява млява дівчина в лахмітті, почала малювати.
І знову інстинкт, а не свідомі міркування, знову підказав мені,