Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 13)

— Леді Сесілія була серйозною дівчиною. Вона читала «Капітал»[15], і ми обговорювали експлуатацію мас.　

«Капітал»? Я чула про цю книжку: її вважали скандальною, ба більше — вкрай поганою, просто-таки вартою осуду. Однак, як і на багатьох подібних темах, про які говорять лише впівголоса (наприклад про «спосіб життя осіб із сумнівною репутацією»), я насправді ані краплі не зналася на цій.　

Однак містер Александр Фінч, схоже, не потребував мого розуміння, аби продовжити розмову.　

— Леді Сесілія вважала нашу зустріч вкрай щасливою. Вона хотіла, щоб я показав їй пролетаріат.　

Пролетаріат? Мабуть, урядову будівлю?　

— Не просто домашню прислугу, продавців та ремісників, а справжніх трудящих, пригноблені маси фабричних чорноробів, — продовжив містер Александр. — Звісно, я зробив їй цю послугу. Ми листувалися, і за якийсь час…　

— Ох! — перебила я.　

— Перепрошую, щось не так?　

— Ні, все гаразд. — Я зойкнула, бо тепер збагнула, як з’явилися на світ малюнки вугіллям леді Сесілії. — Ви повели її в район доків, до робітного будинку, у Сент-Джайлз і на рибний ринок у Біллінгсґейті.　

— Звідки ви знаєте? — Я побачила, як його чоло, що досі було гладеньким, мов свіжий сир, нахмурилося. — Дійсно, саме так. Вона виїжджала з друзями на велосипеді, домовившись зі мною про зустріч, і я супроводжував її, щоб вона побачила, як живеться більшості людей у цьому місті світової слави.　

Маркс. Я згадала: жахливий чоловік на ім’я Карл Маркс написав «Капітал».　

— Леді Сесілія була марксисткою? — прошепотіла я, бо таке не можна вимовляти вголос.　

— Я ж казав, я не прихильник навішування ярликів! — Молодик вочевидь зневажав мої інтелектуальні здібності.　

— Перепрошую, — покірно мовила я: оскільки мене завжди вважали ганьбою родини Голмсів, то я звикла, що на мене дивляться зверхньо. (В цьому ж разі я сиділа на дерев’яному стільчику, а Александр Фінч стояв наді мною за прилавком.) — Вибачте, що набридаю вам стількома питаннями. Дозвольте ще поцікавитися, а чому леді Сесілія хотіла побачити, ем-м, пролетаріат?　

— Звісно, тому що ці знання вона не могла отримати деінде. Вона без кінця щось запитувала. Чому так багато ломбардів? Чому доярка веде за собою віслюка? Що таке смалець і звідки він береться? Чому діти виготовляють коробки, а вбогі жінки шиють лантухи з мішковини?　

— Але ж вона, певно, хотіла все це знати для чогось. Які були її плани?　

Його тон, хоча ще досить спокійний, став не таким приязним:　

— Зробити з мене хлопчика для биття, судячи з усього.　

Зовсім не та відповідь, якої я очікувала.　

— Що ви маєте на увазі?　

— Що ж тут неясно? — передражнив він мій розгублений тон. — Вона кудись втекла, а провину поклали на мене.　

Я безпорадно припустила:　

— А може, вона не розуміла, що вас звинуватять?　

— Тоді навіщо драбина?　

Я замовкла, добре розуміючи, навіщо була потрібна драбина: щоб сім’я леді Сесілії, яка знала її лише як дівчину, що малює нудотно-солодкі пастелі, подумала, ніби дурненька втекла із залицяльником, який її звабив.　

Тимчасом як насправді юна леді, яка читала Маркса, була здатна на що завгодно.　

Я запитала містера Александра Фінча:　

— Але хіба вона вам зовсім не звірялася? Чи маєте ви якісь здогади, куди вона поділася?　

— Я про це взагалі нічого не знаю, — відповів　 молодик, розставляючи черевики в ряд так, що здавалося, ніби вони крокують прилавком. — Але ось що я думаю: вона вийшла прямісінько через парадні двері й приставила ту драбину сама.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дорогою назад до станції сент-панкрас я зазирнула в книгарню.　

— «Капітал» Карла Маркса, — сказала я статечному джентльмену за прилавком.　

Продавець навіть не ворухнувся: здавалося, наче він, як ті невдахи з казок, весь перетворився на камінь, крім рота, який кілька разів роззявив і стулив.　

— Запевняю вас, — сказала я йому, — що я тільки перегорну декілька сторінок, а після того збираюся обгорнути книжку сукном і використовувати як дверну підпору.　

Він несхвально стиснув губи і мовив:　

— В англійському перекладі, міс, чи в оригіналі німецькою?　

— В англійському перекладі, звісно.　

Я що, скидалася на вчену? Чи розмовляла як вчена? Боже, я мушу краще приховувати свою шляхетну вимову, через яку з мене кепкував Александр Фінч.　

Про нього я не знала, що й думати. Мало що можна було вичитати з його обличчя, але поводився він часом дивно. Не те щоб нечемно, але трохи дивакувато. Проте я відчувала симпатію до нього, залежного від важкого батькового характеру; захоплювалася його непохитністю й оцінила його бажання щиро говорити зі мною. Мені сподобалася його гіпотеза про те, що леді Сесілія вийшла крізь парадні двері й сама ж приставила драбину до свого вікна задля обману. Я б і сама вчинила так само.　

Проте, покидаючи книгарню з важкеньким пакунком, я розуміла, що дізналася зовсім небагато.　

А пробігши очима частину «Капіталу» увечері на самоті у своїй кімнаті, я хіба що дізналася, що таке пролетаріат, тобто прості люди, й не більше. Невже леді Сесілія стала прихильницею марксизму, прочитавши цю книгу? Я з цікавістю вивчала Гоббса, Дарвіна, навіть «Мучеництво людини» Вінвуда Ріда, але Маркс, мушу визнати, навіяв на мене сон.　

І досить міцний. Прокинувшись наступного ранку, я задумалася, яким же інтелектом обдарована леді Сесілія, щоб розбиратися в такій рідкісній маячні. Яку, враховуючи деякі його приголомшливі твердження, читав і сам Александр Фінч.　

І якщо леді Сесілія й справді сама вийшла за парадні двері, то в що вона була одягнена, куди подалася та з якою метою?

Але всі ці питання без відповідей вмить вивітрилися з моєї голови, коли я, сидячи в офісі й попиваючи ранковий чай, переглядала газети, бо на шпальті оголошень у «Пел-Мел Газет» я побачила ось що:　

11321326　

244644454326365735414459　

4452411625　

124325451136445733411441　

3546242158 4457411441163626　

42594511 35113511　

Схопивши олівець і папір, я нашвидку розбила алфавіт на рядки по шість літер і взялася до роботи.　

11321326. Перший рядок, перша літера, А. Третій рядок, друга літера, Й. Перший рядок, третя літера, В. Другий рядок, шоста літера, І.　

АЙВІ.　

Це адресовано мені!　

Я гарячково працювала далі. Розшифроване повідомлення звучало так: «АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА».　

Ох.　

Ох!　

Так швидко, так несподівано, отак просто — знову побачити маму? Моє серце неначе зупинилося.　

І так само швидко загупало знову, калатаючи гучно й часто, немов військовий барабан, тимчасом як усередині мене каламутилася густа мішанина суперечливих почуттів. Я любила маму.　

І ненавиділа її. Вона покинула мене. Але й врятувала. Вона не любила мене. Проте наділила мене свободою, давши чимало грошей, а також виховання. Її вперта незалежність, її непохитне обстоювання жіночих прав…　

Стривайте-но.　

АЙВІ ЗУСТРІНЬМОСЯ СХОДИ БРИТАНСЬКОГО МУЗЕЮ СЬОГОДНІ П’ЯТА МАМА.　

Британський музей? Ця ненависна установа? Мама зневажала Британський музей за те, що в ньому постійно нехтували жінками-вченими. Дуже малоймовірно, що вона могла обрати сходи Британського музею як місце для рандеву.　

І саме цієї миті — миті, коли в мої думки закрався сумнів, — я зрозуміла, що попри суперечливі почуття хочу побачитися з мамою. Страшенно хочу. Я безрозсудно намагалася повірити повідомленню, переконуючи себе, що матінка просто обрала Британський музей тому, що це зручне місце для зустрічі, розташоване в центрі респектабельного району міста.　

Та водночас я майже чула в голові її пам’ятний голос, що благав мене: «Еноло, подумай».