Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 4)
— Ах ти ж гівно, що ти робиш, га?!
Я дуже образився через слово «гівно», яке не можна вживати стосовно дітей. Дідо підібрав битку і з суворим обличчям подав її мені.
— Слухай, Соле! Авжеж, ти звик до пластикових биток, але дерев’яні битки можуть бути дуже небезпечними. Тому більше ніколи так не роби, зрозумів? Гаразд? Граємо далі?
Я погодився, та насправді не дуже тішився тим, як минав мій вечір: адже мій власний дідо принизив мене, не усвідомлюючи, що я — Номер Один і що замість співчутливого тону він мав би захоплено вигукувати: «Браво, Соле! Чудова гра!» — як це робить мама. Ми почали гру заново, та дідо знай кидав мені складні м’ячі, а оскільки мене це бісило, то биткою я працював ще гірше, ніж раніше.
— Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!
Цього разу в мене потемніло перед очима і я, забувши про все, щосили жбурнув битку, а вона приземлилася просто на дідову ногу. Вочевидь, боляче йому не було, та він вибухнув. Підскочивши до мене, дідо схопив мене, підняв у повітря і —
Я занімів, приголомшений. Різкий біль із сідниць миттю розтікся венами — достоту сірник, що потрапив на гас, — спалахнув і злетів, мов вогонь із вулкана, і я розлючено й ображено заверещав, адже «ніхто не має права піднімати руку на Соломона»! Дідо збентежено зупинився, подивований дією його «Хлясь! Хлясь! Хлясь!», та я не збирався зупинятись, бо хотів раз і назавжди провчити його. Я ревів і в авті дорогою додому, і коли він відчинив дверцята, щоб завести мене до будинку, — отоді я заволав так гучно, що сусіди, певно, заявили про вбивство. Бабця стривожено розпитувала, та її ласкаві слова і пестощі не заспокоювали, тож я ревів і тоді, коли за годину тато з мамою повернулися з кіна.
Мама у паніці кинулася до мене, і щойно вона обійняла мене, я замовк.
— Соллі! Господи, Соллі! Що трапилося?!
Коли я сказав, що її батько дав мені ляпанців, то відчув, як напружилось її тіло, і зрозумів, що тепер дідо точно пошкодує про свій вчинок.
— А ти підставив другу сідничку? — пожартував тато.
— Рендалле! — жваво відреагувала мама. — Це не смішно!
Ми склали речі й поїхали, навіть не повечерявши. І поки тато віз нас до Каліфорнії, мама намагалася пояснити мені дідову поведінку, бо не хотіла, щоб я до кінця днів його ненавидів.
— У нього застаріле уявлення про виховання, — казала вона. — Так ростили його, іншого він не знав, тому слід йому пробачити це. До речі, не забувай: нас було шестеро! І якби він не стежив за дисципліною, уявляєш, яка була б буча?!
Хай там як, але, гадаю, мама не розмовляла зі своїм татом, поки він не написав їй листа з вибаченням, заприсягнувшись більше ніколи мене не чіпати.
Я ВСЕМОГУТНІЙ!
Сталося це минулого літа, коли мені було п’ять з половиною років. Це — рідня по маминій лінії. Тепер мені шість з половиною років, зараз Вербна неділя (це коли Ісус повернувся до Єрусалима на віслюку — дуже нерозумний вчинок!), і ми в гостях у рідні по татовій лінії. Учора ввечері до Нью-Йорка прилетіла Ей.Дж.М. Тато обожнює свою маму Ерру, а моя мама ставиться до неї стримано — по-перше, бабуся палить, а по-друге, вона не ходить до церкви.
Коли я вийшов на веранду, бабуся вже була там — сиділа в кріслі-качалці зі світлої лози з книжкою в одній руці і сигарою в другій; у її короткому наїжаченому волоссі гралися, заплутавшись, сонячні промені.
Мені не сподобалося, що вона вже піднялась.
Хочу завжди бути першим — першим вітати сонце і починати день.
— Ну, привіт, друже Соле, — мовила Ерра, глянула на свій годинник і поклала до книжки закладку. — Диви, яка рання пташка! Ще ж навіть не сьома! У мене принаймні є виправдання — різниця у часі.
Я не насмілювався відповідати їй. Вона викликала у мене острах, сплутувала думки, мені кортіло схопити пульт і вимкнути її!
— До речі, хочеш, щось покажу? — раптом тихенько сказала вона і рукою показала, щоб я підійшов.
Я повільно перетнув веранду, навмисне ледве тягнучи ноги, аби вона часом не вирішила, ніби мені цікаво.
— Поглянь!
Посадивши мене собі на коліна, Ерра показала пальцем на гібіск, що квітнув у саду просто під нами.
— Хіба не диво?
Я придивився уважніше — і серед ледве помітного тремтіння червоних пелюсток побачив колібрі. Зазвичай мені не подобається, коли люди на щось мені вказують. Якби не Ей.Дж.М., то я сам помітив би цю колібрі.
— Серденько, ти тільки поглянь! Отам! Це ж корона!
Мимоволі я подивився, примруживши очі проти яскравого сонця, що сходило поміж двох будинків навпроти, — і серед ґрат огорожі побачив павутиння, що сяяло й іскрилося діамантами роси. Авжеж, це також я побачив би сам, якби вона дала мені час, якби не з’явилась раніше за мене, якби не вирішила підкреслити свою вищість, помічаючи все першою. Ерра обійняла мене і стала колисати у своєму кріслі, наспівуючи «Подивись на павучка!» так, ніби мені було два роки. Авжеж, голос у Ерри чудовий, навіть коли вона співає ідіотські лічилки і навіть якщо мені незручно в її обіймах, бо її руки здалися мені немитими. Від неї відгонило гіркою сумішшю поту, старості й тютюну. Невже вчора, по прибутті, вона не прийняла душ?! Щоб виконати волю Господа, я мушу бути чистим — у цьому я переконаний. Тож я сповзаю з її колін і швиденько збігаю сходинками веранди — так, ніби маю термінові справи в пісочниці далеко в кінці саду.
З нагоди візиту Ей.Дж.М., а ще тому, що до церкви у нас лишалася купа часу, мама приготувала неймовірний сніданок — млинці, сосиски, варені яйця, салат із фруктів, каву й апельсиновий сік. Сівши за стіл, ми взялися за руки, опустили голови, і мама пробурмотіла благословення: «За цю потраву і за всі блага Твої божественні дякуємо тобі, Господи!» Всі хором сказали «Амінь!», окрім Ей.Дж.М., — вона промовчала. Потім мама і тато обійняли мене і привітали оплесками: це сімейна традиція, це почалося, коли я вперше, ще коли був немовлям, сказав «Амінь!», потім до цього всі звикли, і тепер це обов’язкова частина прийому їжі. Щодо мене, то я розумію, що ми вітаємо одночасно Господа і Сола.
Ей.Дж.М. здивувалася, коли побачила, що я з’їв тільки один млинець, порізаний мамою на багато шматочків, — я ковтав їх по одному, поволі просовуючи глибоко крізь губи і ясна туди, де їх можна було смоктати. Між двома ковтками я іноді ходив до своєї кімнати.
— Соле, не хочеш побути з нами за столом? — запитала Ерра мене, коли я прямував до сходів.
— Ні-ні! — замість мене швидко відказала мама. — Сол завжди ставився до їжі по-своєму. Не зважайте на його блуканину — з ним усе гаразд. Дуже здоровий хлопчик. Ми, як можемо, забезпечуємо йому правильне харчування.
— Навіть не сумніваюся, — відповіла Ей.Дж.М. — Просто я хотіла насолодитися його компанією.
— Годувати його непросто, — зазначив тато. — Ще й Тесс усім його примхам попускає! Навряд чи він виправиться.
— Рендалле! — скрикнула мама. — По-твоєму, варто отак нападати на мене... перед сторонніми?!
Цієї миті я закрив за собою двері кімнати, а коли повернувся на кухню, вони вже говорили про інше — про мою родиму пляму. Мама розповіла Ей.Дж.М. про намір видалити її наступного літа — і та мов очманіла.
— Хірургічне втручання? — мовила Ерра, гучно поклавши виделку на стіл. — У шість років?! Навіщо?!
— Люба Ерро, — лагідно і спокійно повела мама, — ми прочитали у мережі всі статті про вроджені пігментовані невуси, і можете мені повірити: є ряд вагомих причин робити операцію саме зараз.
— Рендалле, — обернулася Ей.Дж.М. до тата. — Ти ж не можеш... Невже ти дозволиш? А як же твій кажанчик? Що, якби я тобі його видалила?
(Тут ідеться про гру, пов’язану з дитинством тата, коли його родима пляма на лівому плечі скидалася на маленького кажана, який нашіптував поради йому на вухо. Ей.Дж.М. також мала пляму — на внутрішньому боці ліктя лівої руки; саме це й означає «вроджений невус», він переходить від покоління до покоління, з’являючись на різних частинах тіла, часом перестрибуючи через покоління, — у бабці Седі родимої плями не було).
— Ерро, — мовила мама. — Мені дуже шкода, але досить цих гучних слів. Я, звісно, знаю, що у вас з Рендаллом особливе ставлення до родимих плям, я знаю, що це свого роду таємний зв’язок між вами, однак родима пляма Соллі — це інша справа. Дозвольте дати вам реалістичне пояснення. Перша причина: його пляма надто помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола «тривожний». Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.
— Он воно що, — зауважила Ей.Дж.М.
— У нас є вибір, — сказав тато, — між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє — глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.