Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 34)
(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)
У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.
Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.
Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.
Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.
Історії людей, які губилися на Великій Півночі[27] та плентались кучугурами, поки, виснажені, не лягали у сніг, уявляючи, що це їхнє власне ліжко, й помирали, замерзаючи, цілком певні того, що нарешті повертаються додому. Була там і «Кремація Сема МакДжи»[28], історія іншого штибу: інспектор помирає від холоду під час експедиції на Північний полюс, і товариші кладуть його тіло біля пічки, а трохи пізніше, повернувшись до хижки, бачать його біля вогнища — Сем спокійнісінько курить люльку і гріє ноги:
Оце справді було смішно!
Реготала я і з пригоди Чорного Малюка Самбо, який обвів тигрів круг пальця, і вони, замість з’їсти його, ганяли за ним навколо дерева, самих себе кусаючи за хвости; тигри гнали чимшвидше, у шаленому вихорі розчинились їхні лапи — і потроху вони обернулись на велику баюру розтопленого масла.
Я обожнювала книжки, де хтось помирав.
Я уявляла, як мама помирає і сотні людей збираються на її похорон, дідусь і бабуся знічено стоять край могили, а я їм така заявляю: «Чому ж ви так не любили її, коли вона була ще жива?»
У травні мій середній бал становив вісім із десяти — дуже непоганий результат, — але зрештою я припустилася непростимої помилки. Сталося це у роздягальні, ми вдягалися після уроку фізкультури, і коли я зняла спортивне трико, разом з ним з’їхали вниз і трусики, на кілька секунд мої сідниці оголились. Але цього було достатньо.
— Седі, що це в тебе на заду? — запитала Гізер, пальцем показавши на мою родиму пляму. — Гей, швидше! Дивіться всі!
І перш ніж я встигла підняти трусики, всі дівчата побачили мою пляму, стали сміятись, а я стояла практично знищена. Ворог бісився від люті, я знала, що він покарає мене за зраду, і так і сталося, щойно я повернулась додому: не встигла я підобідати і подивитись на себе у дзеркало, як він наказав зачинитись на ключ у кімнаті і сто разів щосили стукнутись головою об стіну. «Думаєш, мама по тебе прийде? — глузував він з мене. — Та ти на неї не заслуговуєш, ти ж навіть вбратись і роздягнутися нормально не можеш! То й блякни тепер у цій тюрмі до скону!»
Невже всі мої високі оцінки пропали через цю кляту помилку?!
Увечері після ста ударів головою об стінку я ходила мов прибита, це позначилось на уроці музики, я грала гірше, ніж зазвичай, до вечері ледве доторкнулася, бабуся запитала, чи я, бува, не захворіла, але відповісти «так» я не мала права, мені було заборонено взагалі щось комусь казати про те, що сталося, однак саме тієї миті задзвонив телефон, і я кинулася на кухню.
— Алло?!
— Седі, серденько! Я повернулась!
— МАМО!
Бабуся швидко ввійшла на кухню й забрала слухавку в мене з рук, пробурмотівши: «Хіба тобі хтось дозволяв відповідати на дзвінки?! Повертайся до столу!» А у слухавку вона мовила: «Крістіно, хіба ти забула: о шостій п’ятнадцять ми сідаємо за стіл?» Та мама, вочевидь, на це запитання не відповіла, бо через деякий час бабуся гукнула «ЩО?!» і театральним жестом зачинила двері на кухню. Цілих десять хвилин дідусь спокійно вечеряв, а я чекала новин, і ми не перекинулись жодним словом.
Коли бабуся повернулася до столу, ми помітили її розгубленість — вона не відводила очей від своєї тарілки.
— Крістіна... вона не тільки виходить заміж за цього Пітера... — нарешті сказала вона дідусеві. — Не тільки просить, щоб ми приїхали на її весілля... але вони ще й хочуть забрати Седі з собою до Нью-Йорка!
І мене ніби оксамитовим ковпаком щастя накрили — ніби якесь божество всередині мене зітхнуло з полегшею.
Он воно що! Отже, мої зусилля не були марними. Незважаючи на прикрий випадок у роздягальні, мої оцінки принесли плоди. Я покину цей будинок, я нарешті почну жити по-справжньому!
Відтоді ніщо не захмарювало мої дні. Міс Келлі могла скільки завгодно забивати мені голову «Повним зібанням творів для піаніно» Людвіга ван Бетховена, дівчата у школі могли скільки завгодно витанцьовувати навколо мене, тицяти пальцями і реготати, викладачка танців скільки завгодно могла ставити мене в куток, бо я всьоме пропустила пірует, — мене все це не турбувало: я вже не належала цьому світові, я збиралася до Нью-Йорка!
На початку червня, стиснувши губи сильніше, ніж будь-коли, бабуся взялася за підготовку до маминого весілля. Вона купила мені нову сукню — з жахливої жовтої тафти, обшитої кілометрами негнучкого мережива, — і чорний пластиковий пояс. Уранці того знаменного дня вона повела мене до перукарні, пані вимила мені волосся в окропі і зробила зачіску-плісе, рожевими пластиковими шпильками поприпинавши бігуді мені до голови під гострим кутом, — і я мало не волала від болю. Потім перукарка посадила мене під сушилку, ввімкнула її, і з мене полилися потоки поту, бо електричний шолом пік і шипів, бігуді липнули до шкіри голови, і коли все нарешті закінчилось і перукарка зняла бігуді, я на мить вирішила, що тепер принаймні буду гарною — але ж ні, замість залишити мені кучері, що заледве закрутились, вона начесала їх так, що я мала вигляд ненормальної, а потім змайструвала на моїй нещасній голові якийсь шолом Мінерви і лаком закріпила його; в результаті я не впізнала себе у дзеркалі — для дівчинки це була вкрай дивна зачіска. Я довго боролася з сукнею, панчохами й туфлями — нарешті, відступивши, щоб поглянути на результат, бабуся схвально кивнула: «Ну, може бути».
У церкві від люду аж стіни тріщали, проте, окрім дідуся й бабусі та трьох маминих друзів, яких я бачила в неї того незабутнього квітневого дня, я не впізнавала нікого. Я сіла в першому ряду між бабусею й Пітером. Бабуся дивилася прямо перед собою, вона була напружена і мовчазна, тож в очікуванні початку церемонії я впівголоса перемовлялася з Пітером.
— Якщо ти не віриш у всі ці бздури, навіщо одружуєшся в церкві? — запитала я.
— Твоя мама сказала, що це театр, — відповів Пітер. — Бач, яка шикарна буде вистава? У кожного своя важлива роль. До речі, твій костюм — просто бомба!
— Дякую, — відказала я, вдячна йому за таку очевидну брехню. — Твій теж такий нічогенький.
— Розумієш... коли прийде моя черга, я підведуся, надягну каблучку на палець Кріссі і скажу «Так». І знаєш що, Седі?
— Не знаю. А що?
Він нахилився до мене і тихенько, змовницьким тоном сказав:
— Свій текст я вивчив напам’ять.
Я розреготалась, і бабуся легенько вдарила мене ліктем у бік. Орган, трохи пошипівши, видав «Весільний марш», і всі обернулися, бо у центральному проході з’явився дідусь: він урочисто вів маму, тримаючи її за лікоть, на мамі була проста біла довга сукня без рукавів; мамине біляве волосся було заплетено у дві коси, прикрашені білими квітами, — красивішої жінки ще світ не бачив!
— Поглянь! — прошепотів мені Пітер. — Твоя бабуся плаче у точно визначену мить! Тепер на сцену виходжу я. Щось мені зле... Яка в мене репліка, не нагадаєш?
— Ти маєш сказати «так».
— Авжеж! Так... Так... Так...
І він поволі подався до вівтаря — а вже за кілька секунд актор, який грав священника, оголосив маму і Пітера Сілберманна поєднаними священними путами шлюбу.
Під час прийняття моєю увагою заволоділи наїдки. Замість сісти, люди походжали між столами, на яких стояли велетенські таці з різноманітними маленькими наїдками — певно, це оплатили заможні батьки Пітера; я була впевнена, що моїм дідусеві й бабусі не спало б на думку подавати фаршировані рулетики, хрумкі м’ясні кульки й тістечка, з яких стікав мед. Розуміючи, що перед усіма бабуся не наважиться мені дорікати, я вирішила скористатися цим і з насолодою запихалася наїдками, намагаючись не зважати на голос Ворога, — авжеж, я знала, що з’їла забагато, але ж не щодня буває весілля власної матері.
На святі було кілька немовлят і підлітків, та я виявилась єдиною дитиною свого віку і зросту — себто приблизно вполовину дорослої людини; походжаючи серед дорослих, я відчувала не вельми приємні запахи.
Батько Пітера подзенькав ножем об келих з шампанським і заявив, що збирається виголосити промову, — потім дідусь також узяв слово, а тоді була черга Пітера. Я слухала їх, згадувала порівняння з театром і міркувала про те, як часто люди грають ролі: можливо, не тільки на весіллях, а й протягом усього свого життя; можливо, дідусь, консультуючи своїх божевільних, лише грав роль психіатра, а міс Келлі, караючи мене лінійкою, грала роль недоброї викладачки; можливо, всередині них жив хтось зовсім інший, та оскільки вони вже вивчили всі свої репліки й отримали дипломи, то по життю вони йшли, граючи ролі, і настільки до цього звикали, що не могли зупинитись.