Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 29)

Пригадую, коли бабуся тільки купила мені цей зошит, я, гортаючи новенькі чисті сторінки, побачила ілюстрацію до уривка з «Едельвейсу» (то була дівчинка, яка нахилилась і нюхала квіти в Альпах) — тоді я майже на дотик відчула чистоту: білий сніг на вершинах гір, квітки-зірочки та їхні зелені гніздечка. Дівчинка з малюнка була точно такою, якою вимагали бути від мене: гарнюнею у широкій плісованій спідниці та білому корсажі, з охайно укладеним волоссям та бездоганними шкарпетками й черевичками. Слова пісні мені також сподобалися:

Едельвейсе, едельвейсе, Нашим символом завжди ти будь. Біла квітко, ти, схилившись, вітаєш Тих, чиє око ти тішиш!

Та потроху цей уривок паплюжили мої помилки, їх було багато, вони повторювались, міс Келлі залишала свої зауваження фіолетовим чорнилом на всій сторінці, включно з малюнком, — і тепер, коли я намагалася зіграти уривок, він буквально розсипáвся під моїми пальцями. Кожен такт чинив мені опір. Я так боялася схибити, що, вирячивши очі, не відводила погляду від сторінки, а коли я дограла до її кінця, очі відразу стрибнули на наступну сторінку, та було вже пізно, я вже схибила, і з кухні загримів бабусин голос: «Седі, фа-дієз! Це ж є в партитурі!» (Колись давно бабуся грала на піаніно, тому мала право мене виправляти, хоч я ніколи не чула, щоб вона щось грала). Я почала знову, та цього разу моя ліва рука забула, що «соль» треба тримати до другого такту; я зупинилась, моя права рука розлючено вдарила ліву, а та стала вибачатися: «Перепрошую, я більше так не буду!» — однак права рука сердилася: «Я по горло сита твоїми витівками, більше не терпітиму, чуєш?» — і ліва рука поповзла до клавіш. «Я стараюся», — бурмотіла вона. «Що ти сказала?» — люто гримнула права рука. «Кажу, що стараюся», — голосніше відповіла ліва рука, явно вирішивши захищатися, зрештою, не вбила ж вона когось, лише трохи раніше відпустила клавішу «соль». «То треба краще старатися! — заревла права рука. — Бо твого старання явно замало!» Все це відбулося за частку секунди, бабуся нічого не помітила, а я знову почала грати. Коли помилялася права рука, ліва не могла на неї кричати; вона лише зауважувала помилку, щось бурмотіла до правої руки, але прямо не нападала; вся ліва частина мого тіла була слабшою, бо родима пляма містилася саме на лівому боці.

(У маминій квартирі в Йорквіллі також було піаніно, і вона не лише ніколи не опускала кришку, а й ніколи не користувалася партитурами; мама грала, імпровізуючи, коли співала, а якщо вона не співала, то курила, і бабуся називала цю звичку гидкою).

Нарешті о шостій я могла дати інструментові спокій і піти до їдальні, щоб накрити стіл. Спершу три великі серветки, покликані зловити найменшу крихту, що могла випасти з наших незграбних рук і застрягнути у мереживі скатертини — а звідти видлубати її було б украй складно. Потім великі білі тарілки з золотою облямівкою й тарілочки для хліба, які слід було ставити у лівому верхньому куті. Після цього — важке столове срібло, що зберігалось у застеленій оксамитом коробці у верхній шухляді буфету. Виделка — ліворуч від тарілки, ніж — праворуч, гострим боком усере­дину: так не було ризику порізатися, коли його береш (хоча навіщо брати ніж за лезо, а не за ручку?), супова ложка праворуч від ножа, бо вечерю починають із супу (а ще бабуся навчала, що під час офіційних обідів, коли приборів біля тарілки дуже багато, питати не треба — правила етикету вчать починати з крайньої пари і поступово просуватися досередини), десертна ложечка перевернута над тарілкою ручкою у правий бік — так її легше взяти правою рукою (дійсно, навіщо думати про шульг?), склянка з водою — вгорі і трохи правіше від ножа. Тим часом дідусь повернувся з прогулянки з псюрою, він взяв Гілера на руки і витер його лапи шматою, щоб після нього не лишалися сліди від бруду і снігу; потім дідусь увімкнув телевізор — подивитись вечірні новини. З них ми дізналися, що Діфенбейкер і Пірсон знайшли новий привід для сварки[22], що Берлінський мур нарешті добудували, що Президент Кеннеді хоче покарати Кубу за затримання всіх свиней, яких відрядили туди минулого року. Нові конфлікти виникали постійно по всьому світу, я їх не розуміла, та щоразу, коли приходила мама, починалася сварка — її, наприклад, обурювало, що Америка витрачає шалені гроші на космічні ракети, хоч мільйони її громадян живуть у злиднях і не мають роботи, вже не кажучи про проблему чорношкірих; я схилялася до її думки, але дідусь і бабуся були не згодні, вони запитували, чи часом не вирішила вона стати клятою комуністкою. Дідусь і бабуся ніколи не сперечалися між собою — вони й розмовляли вкрай рідко. Гадаю, дідусь не мав права нікому розповідати про те, чим з ранку до ночі ділилися з ним божевільні на його канапі, а другою річчю у світі, яка його цікавила, був хокей (тут беззаперечним героєм був Ґорді Гоу[23]), однак до хокею бабусі було байдуже. Сама ж вона не вміла обертати власний щодень на хвилюючі оповідки, тож за вечерею ми просто їли і обмінювалися фразами на кшталт: «Можна ще масла, будь ласка?» або «Ще трохи супу?».

Дні тягнулися надто довго, навіть узимку, коли мали б бути короткими; ще довше тягнулися тижні, а місяці взагалі не мали кінця — вони минали, я їх рахувала, але не знала, скільки ще їх буде, життя здавалось мені нескінченним.

Одного недільного вечора, коли я ледве не конала від нудьги, я попросила в бабусі дозволу зліпити сніговика у саду. Вона сказала, що надто холодно, та я вперто канючила, тож бабуся, голосно зітхнувши, дозволила і допомогла мені натягнути на себе теплий комбінезон, спеціальні чоботи для снігу, вовняну шапочку та рукавички на мотузці, пропущеній крізь рукави під пальто через спину, — так я не могла їх загубити; тієї миті, коли бабуся зав’язувала шарф, я усвідомила, що хочу до вбиральні. «Даруй, бабуню, — несміливо і тихо промовила я, — мені треба в туалет». Бабуся розсердилася. Вона розлючено зірвала з мене зимове вбрання зі словами: «Седі, зізнайся: ти це навмисно, га?» А я сказала: «Ні, бабуню, клянуся, ні! Раніше мені не хотілося!» — «Що ж, — відповіла вона, — нехай це послужить для тебе уроком. Можливо, наступного разу ти будеш уважніша до свого тіла!» Даремно я просила й молила її — після вбиральні вона не дозволила мені вийти.

У лютому сталася несподіванка: Ліза (одна із дівчат з мого класу) запросила мене на свій день народження. Авжеж, я знала, що вона запрошувала не мене особисто, а всіх наших дівчат («Носа задирають, — заявила бабуся. — Далеко не кожен може собі дозволити запросити тридцять осіб!»), тому було б надто помітно, якби вона не запросила мене. Та на Лізиному святі потреба скористатися вбиральнею знову зіграла зі мною злий жарт. Мама Лізи приготувала багато «Розхристаних Джо» — відкритих гамбургерів на підсмажених хлібцях і з густим соусом, я ніколи не їла нічого смачнішого, тож не стримувала себе. Як це завжди буває на днях народження, всі діти гомоніли й реготали одночасно, і я доєдналася до спільних веселощів, аж раптом лимонад, який я пила, дався взнаки, я почервоніла, злякавшись, що можу зробити це в трусики, а це стало б найбільшим із можливих принижень, тож я підвелась і тихенько запитала у Лізиної мами, де вбиральня. А вона провела мене в коридор, не лаючи, як це обов’язково зробила б бабуся, ніби це було так природно — робити «піпі» посеред обіду. Мені це дуже сподобалось. Я зачинила за собою двері і дзюрила досхочу, але відчинити замок не могла. Це було схоже на страшний сон — справжній кошмар! — я марно билася над замком, він відмовлявся слухатись мене, я панікувала, думала, що проведу решту життя у вбиральні; нарешті я постукала в двері і покликала на допомогу. З коридору почулися голоси дівчат: «Седі, що сталося?» І я тихо, захрип­лим голосом, який немовби й не належав мені, відповіла: «Не можу відчинити двері!» Лізин тато присів по інший бік дверей, ласкаво попросив мене не хвилюватись і терпляче пояснив, як розблокувати двері. У мене все вийшло. Коли я нарешті повернулася до столу, Ліза сказала: «Седі, як справи у туалеті?» Всі засміялись, і я мало не померла від сорому. Свято було зіпсоване.

Ми чекали на весну. Як і щороку, мама мала приїхати на великодню вечерю, яка відбувалася не ввечері, а опівдні, і я вирішила рахувати дні у зворотному порядку до Великодня. Час минав кволо і довго, поволі переповзаючи від 42-х до одного, — нарешті це мало статися завтра, а ось і сьогодні! Мама не ходила з нами до церкви Святого Йосафата — бабуся сказала, що вона перестала відвідувати церкву, коли злигалася з своїми бітниками, на що дідусь зауважив: «Шкода! Безбожна молодь, приречена на муки у пеклі». Гадаю, він пожартував. (Я не знаю, чи дідусь і бабуся справді вірили у дива і воскресіння Христові, у рай і пекло, чи це були лише мовні звороти, — в будь-якому разі вони явно не чекали на те, що якесь диво кардинально змінить їхнє життя).

Ми швидко повернулися додому, бо о пів на першу мала прибути мама і слід було все приготувати до вечері. Весь цей час у печі готувалася шинка, і бабуся, наспівуючи псалми про воскресіння Христа, кинулась її перевіряти, та все було гаразд — шинка не підгоріла. Христос постав із мертвих, до Різдва він мав знову прийти у світ живих, шинка була готова, стіл накритий, годинник цокав, уже була перша година дня, а мама, як завжди, запізнювалась.