Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 20)
Я тримав маму за руку, її рука була зі мною в Нью-Йорку, але думки досі ширяли над планетою; вона навіть не поцікавилась, як наші справи, просто посипала словами, наче горохом. Мамин голос не провіщав нічого доброго, тож я залишив слова на рівні вуст дорослих людей, а сам, ближче до землі, взявся роздивлятися тисячі ніг, що бігли у різних напрямках. Я міркував, що сталось би, коли б на аеропорт упала бомба: всі ці люди раптово б загинули або розлетілись на шмаття, агонізуючи в калюжах крові. Кажан порадив зробити гучнішими у моїй голові гудіння бомбардувальників, дзенькіт побитого скла, лемент жертв, нестерпний свист бомб, як це показують у фільмах, — а потім вибухи, багато вибухів...
У машині мамин голос трагічно дзвенів, вона невпинно переповідала те, про що дізналась у Чикаго від міс Мулик — старенької, яка після війни працювала у Німеччині в аґенції, яка займалася переміщеними особами, і зустрічала тоді Ерру. Тато лише кивав головою і час від часу щось бурмотів — він не міг вставити жодного слова. А я згадав про Мерседес та її вміння влучно промовляти одне слово, згадав про три її приклади і спробував уявити крильця феї, однак мамині слова заповнили автівку і все зіпсували. Деякі з них повторювались: джерела життя... неймовірно... нацисти... знищені архіви... джерела життя... неймовірно... кров... моя власна мати... джерела життя...
— Мамочко, а що таке джерело життя?
На передньому сидінні запала тиша.
— Мамочко?
— Седі, — мовив, зітхнувши, тато, — може, поговоримо про це пізніше?
— Аякже, звичайно! — коротко кинула мама.
Вона розвернулась і простягнула мені руку, щоб я міг триматися за неї, я так і зробив, але від її стривоженості у мене заболів живіт — так, ніби мало статися щось жахливе. Мама не питала: «Гей, як ви тут? Що робили весь цей час?», — вона лише дивилася на машини, що густим потоком тягнулися по мосту на Мангеттен. Невдовзі вона знову стала розповідати те, що дізналася від Ґрети, а особливо — від міс Мулик. Виявилося, що німецькі батьки Ерри не загинули під час бомбардування, як Ерра сама казала не раз, та й узагалі не були їй батьками, бо спершу Ерра була українкою, але німці викрали її, а потім аґенція знайшла її завдяки родимій плямі, і тоді її вдочерили в Канаді, а батьки, що загинули, насправді були українцями.
— Чекай, — зауважив тато, — щось я не можу втямити. Якщо її справжні батьки померли, як аґенція взагалі дізналася про її існування? Як її знайшли? Хто розповів їм про родиму пляму?
— Мені ще далеко не все відомо, — зізналася мама. — Я тільки почала пошуки. До Німеччини я поїхала по відповіді, а повернулася з купою нових запитань!
Для мене це було надто складно, я не розумів, як одна дівчинка могла мати аж стільки батьків, а тоді я заснув у машині і навіть не пам’ятаю, хто відніс мене до ліжка.
Дорослі мають одну погану звичку: всі рішення вони ухвалюють самостійно, дітей не питають.
Наступного дня за сніданком мама раптом сказала:
— А знаєш що, Рендалле?
— Що? — тільки й знайшовся я, бо побоювався її: хтозна, що мало впасти мені на голову, хотів я того чи ні.
Так і сталося. Здалося, навіть стеля наді мною похитнулась.
Оте «що» виявилось переїздом. Ми залишали Нью-Йорк — я власним вухам не вірив! Заради маминої роботи вся родина мусила переїхати — мою думку взагалі не запитали. Я дивився на тата, але, замість заперечити мамі, він підтримав її. Я спробував стерти цю ситуацію за допомогою мерехтливої атомної аури, як у першому епізоді «Людини-павука», але нічого не вийшло — це таки була правда. Ми переселялися до Ізраїлю, в місто під назвою Хайфа. Міс Мулик, з якою мама, на лихо, зустрілася в Чикаго, розповіла їй про професора в Університеті Хайфи, одного з найвідоміших фахівців з «джерел життя». Хоч я й досі не знав, про що йшлося, вони вже перетворилися на нове захоплення мами, адже бабуся Ерра була там зовсім маленькою, на шляху зі своєї української до німецької родини. Можливо, це було щось на кшталт фонтану вічної молодості — принаймні це пояснило б, чому Ерра така молода. А мама хотіла працювати з архівами в Хайфі. Все сталося так швидко, хоч я і не бачив жодного зв’язку між Еррою й архівом, я навіть не знав, що таке ті «архіви»! Для мене у Хайфі знайшлася школа під назвою «Hebrew Reali», і решту літа я мусив провести, вивчаючи іврит, бо якщо ти не розмовляєш івритом, тебе до цієї школи не візьмуть.
— А як же мої друзі?!
Мені хотілося плакати, але батькам було явно плювати. Звісно, не можна казати «плювати», але тієї миті мені було на це плювати.
— Це тільки на рік, — казали вони, але для мене це була вічність. Через рік мені буде СІМ РОКІВ. Коли ми повернемося до Нью-Йорка, друзів у мене не буде, натомість буде СІМ РОКІВ.
Я не відчував ані найменшого бажання залишати Нью-Йорк і знав, що тато також цього не хоче, хоч і жартує щосили, приказуючи, що ми поїдемо від Рейгана до Беґіна[14]. За словами тата, вибору в нас немає, тож варто сприймати цю подорож як пригоду. Він також твердив, що йому неважко буде перевезти свій страх перед чистим аркушем на інший бік Атлантики — головне, щоб мама оплатила багаж, бо страх важить цілу тонну!
Я злився на маму страшенно. Я міг її вбити!
І я знову, навмисне, став малювати людей без тулубів.
Я малював жінок, яким відрубали груди.
Я малював величезні кинджали, якими прохромлювали спини жінок, — але стежив, щоб жінки не були схожі на маму, на випадок, якби вона побачила ці малюнки.
Мама знайшла для мене викладача івриту, і я чекав, як мені псуватимуть літо заняттями.
— Рендалле, не хвилюйся, — сказала мама, коли побачила, як я сиджу на порозі в очікуванні наставника, сердито склавши руки на грудях. Мама погладила мене по голові, щоб показати, як вона піклується про мої почуття, та я нічого не відповів, я вирішив дутися й далі, а ще більше мені кортіло, щоб вона почувалася винною.
Мама поїхала в університет по чергову порцію Зла, і коли вчитель подзвонив у двері, відчинив йому тато. Звали вчителя Деніелом, був він худий і стрункий, мав світло-коричневу борідку, лагідний голос і неймовірно виразні руки, які пурхали, мов птахи.
Ми сіли за стіл у їдальні, і вчитель, усміхнувшись, простягнув мені праву руку. «Шалом», — сказав він. Мама розповідала, що «шалом» на івриті означає «мир», але я зрозумів, що йдеться про привітання, тож у свою чергу теж мовив «Шалом» і потиснув його довгу білу руку з м’якою шкірою. Деніел розкрив свій портфель, а я подумав: «Божечки, точно як у школі!», — але помилився: у портфелі було повно ігор і картинок. Ми почали з шашок, і оскільки грав я чудово, то побив учителя за п’ять хвилин, а він тим часом навчив мене кількох слів: «ахар-ках» — потім, «ані» — я, «бдіха» — жарт, «кен» — так, «ло» — ні, «езра» — допомога і «тода» — дякую. У кінці гри Деніел був настільки вражений моїм талантом, що я розреготався, а він навчив мене слова «сміх» — «цхок».
Потім ми розглядали картинки, і замість усяких дурнуватих квітів і кошенят Деніел приніс фотографії з автівками та велосипедами, джинсами й чоботами, солдатами й кулями — всім, що могло знадобитись мені в повсякденні. Його руки невпинно рухалися, я не міг відвести від них погляду — такими виразними вони були. Я запитав його, як сказати «кажан», і він сказав — тепер я знав таємну назву своєї родимої плями на івриті: «аталеф».
Коли у кожного предмета з’являється дві назви, світ стає інакшим, і думати про це як мінімум дивно.
За кілька днів я вже з нетерпінням чекав на уроки; коли я запам’ятовував, Деніел осипав мене похвалами, усміхався мені й відразу переходив до наступної теми. На початку серпня я вже міг складати цілі речення, на кшталт: «Кепська сьогодні погода» («Мезеґ гавір ґаруа гайом»), або «Я голодний» («Ані раев»), або ж «Скільки часу?» («Ма гашаа?»). Мені подобалося відчувати цю мову в горлі, особливо звуки «аїн» і «гет», подібні на іржавий скрегіт.
Деніел імпонував мені все більше, тож я почав питати у нього складні слова, скажімо, «смерть» («мавет») і «самотність» («бдідут»); він розумів, що це непрості теми, й обережно розпитував мене. Оскільки англійською я користуватися не мав права, то, коли не знав слова на івриті, допомагав собі пантомімою, а Деніел кивав головою і підказував слова, яких мені бракувало. Так я розповів йому про похорон дідуся, про хованки, коли кузени забули про мене, про бабусю Ерру та її сигари, про йогу і навіть про її другого чоловіка Янека, який виніс собі мозок. Учитель ввічливо виправляв мої помилки, весь час кивав головою — мовляв: «Авжеж, саме так», — і повторював мої фрази, виправляючи мене, щоб я міг їх іще раз сказати без помилок. Уроки івриту стали улюбленою частиною мого дня, і мені так кортіло, щоб літо не закінчувалось ніколи, адже я не хотів втрачати Деніела.
Якось я запитав, як на івриті сказати «джерело життя», бо весь час чув цей вислів. Усмішка повільно сповзла з його обличчя, а ніжні руки безсило впали на стіл, мов пташине пір’я.
— Перепрошую? Ані ло мевін, — сказав він, що означало «Не розумію».
Я повторив своє запитання і додав англійською:
— Мама думає, що бабуся Ерра була у «джерелі життя» в Німеччині, але я не знаю, що це таке.
Деніел так довго сидів мовчки, що я злякався. Він дивився не на мене, а на свої руки на столі — нерухомі, мов мертві пташки. Потім зібрав усі свої папери, обережно порівняв їх на столі і вклав до портфеля. Пройшовши коридором, він постукав у двері кабінету мого тата. Коли той відчинив йому двері, Деніел тихо сказав: «Я прийшов учити єврейського хлопчика, а не вилупка з СС». Розвернувшись, він покинув нашу квартиру. Хода його була м’якою і тихою, як завжди, але було зрозуміло, що більше ми його не побачимо, бо, виходячи, він не сказав «Легітраот» («До побачення»).