Нэнси Хьюстон – Розколини (страница 10)
Складалося враження, що тато, взявшись до абетки, збирався довести її до останньої літери, але бабуся Седі його перервала.
— Годі! — Вона майже шепотіла, щоб не розбудити мене, однак у шепоті відчувалася лють. — Годі! Знаєш, що ти описуєш, Рендалле? Знаєш, про кого це — всі ці слова?
Тато добре знав, щò саме описував, тож запитання бабусі було риторичним — тобто взагалі не запитанням, — і він покірно чекав на її власну відповідь. Чекати довелося недовго.
— Ідеальний нацист — ось кого ти описав! Бездоганний мачо: незламний, сталевий, позбавлений почуттів. Рудольф Гесс — ось кого ти описав! Це той тип, який керував газовою камерою в Аушвіці. Головне — жодних емоцій! Емоції — це шмарклі, жіночність і огидь. Ворог — не людина, не особистість, ворог — це паразит, це глист, а ми — машини! Треба зосередитись на наказах, злитись в одне ціле з наказами — і вбивати, вбивати, вбивати!
— Мамо, боюся, справа не тільки в нацистах. Це основи будь-якої військової освіти. Ці ідеї втовкмачують у голови усіх солдатів за всіх часів — від Ґільґамеша до Лінді Інґленд. Думаєш, у твоєму улюбленому «Цахалі» якусь іншу ідеологію сповідують? Думаєш, проходячи перед вояками, Шарон їм каже: «І не забудьте про головне, пані та панове. Палестинці — такі самі люди, як і ми з вами, тому коли кидатимете бомби на Рамаллу, співчувайте кожній із жертв, чоловікам, жінкам, дітям...»
— Рендалле, не чіпай «Цахал»! Ми ж домовились не торкатися цієї теми. Але ж... роботи?!
Моє серце мало не виривалося з грудей. Я страшенно радів тому, що саме мій тато вирядив солдатів-роботів до Іраку вбивати наших ворогів. Коли він сказав, що брав участь у війні, я й гадки не мав, що він був у перших лавах, що мав стосунок до таких важливих і непростих справ. Від однієї думки про те, як наїжачені зброєю роботи вбивають арабів, а потім байдуже спостерігають за тим, як ті звиваються на піску і стікають кров’ю, я відчув, як мій прутик затвердів уперше за кілька місяців — а отже, я нарешті почав одужувати. Тож я натягнув на себе ковдру і став легенько терти його, після чого поринув у сон.
Майже по всьому місту рòботи вриваються у домівки і викрадають дітей, після чого виймають з нас мозок, аби дослідити, як він працює. Лікарня була забита дітьми з порожніми головами — адже роботи забрали наші мізки, — і, щоб підтримувати життя у тілах, їх підключали до апаратів. Щодня мене у лікарні навідувала мама, хоч і знала, що я більше ніколи не зможу думати. Я бачив її і впізнавав, але говорити не міг. Дивно, але мені було байдуже.
Коли я прокинувся, ми вже майже приїхали і розмова на передньому сидінні повернулася до свого початку.
— У жовтні в Санта-Кларі проходить міжнародна зустріч робототехніків, — розповідав тато. — Дуже важливі збори. Наступного місяця компанія відряджає мене у Європу на підготовчі наради.
— А куди саме в Європу? — запитала бабуся Седі, поки тато завертав до нашого будинку і зупиняв авто.
— Саме в ті країни, які я вже тобі називав: Францію, Швейцарію, Німеччину...
— А у серпні ти будеш в Німеччині? — поцікавилась Седі.
— Там у мене три важливі наради: у Франкфурті, у Хемніці і в Мюнхені.
— Ти будеш у серпні в Мюнхені? — перепитала бабуся, і тато замовк, бо це знову було риторичне запитання. Він зупинив двигун. Кілька секунд ми чули лише щебетання пташок і далекий гавкіт собаки.
— А знаєш що, Рендалле? — нарешті мовила бабуся Седі. —
— Ну, я не...
— Авжеж!
— Мамо, я не розумію.
— Звісно! Яка геніальна думка! Слухай! Ми привеземо й бабусю Ерру.
— Та ти геть...
— Привеземо! Адже її старша сестра Ґрета досі живе десь біля Мюнхена, і вона дуже хвора. І вона написала мені, що віддала б усе, щоб перед смертю побачити молодшу сестричку. За все плачу я!
— Мамо, даруй, але це вже занадто. Ти ніколи не переконаєш свою матір. Вона вже шістдесят років носа не потикала до Німеччини — це єдина країна в Європі, де вона ніколи не виступала! А ще вона давно втратила зв’язок з цією... так званою сестрою... більше того, ви з нею вже років п’ятнадцять не розмовляєте!
— Чотирнадцять.
— Гаразд, чотирнадцять. Мамо, дякую за щедру пропозицію, але краще не треба. Навіщо нам усі ці драми?
— Рендалле, ти тільки подумай! Для Тесс це буде неймовірна нагода — адже вона ніколи не залишала Сполучені Штати. А Соломон! Після всіх випробувань, які він через вас витерпів... Замість нудитися ціле літо в очікуванні, коли відросте волосся і почнуться заняття в школі, він зможе поринути в справжні пригоди! Що стосується Ґрети... Рендалле, Ґрета дуже допомогла мені у моїй роботі, я їй завинила. Я завжди тримала з нею зв’язок... У неї рак, вона агонізує, і її найбільше бажання — востаннє побачити сестру... Ти ж і так будеш у Мюнхені, то в чому проблема? Га? У чому проблема?
Задум бабусі Седі перевернув наш дім догори дриґом.
Наступного дня, у суботу, за сніданком ми проголосували: ми з мамою — «за», тато — «проти». Виходило три проти одного, тож якби Ей.Дж.М. проголосувала «проти», голоси «за» переважили б усе одно.
— Це нічого не значить! — буркнув тато. — Якщо Ерра буде проти, вона не приїде, і тоді ця поїздка буде безглуздою.
— Чого це раптом?! — ми з мамою скрикнули хором.
— Принаймні побачимо Німеччину, — зауважила мама, — і зустрінемо сестру твоєї бабусі. Не щодня дізнаєшся про рідних у Європі!
— Є тільки один спосіб вирішити це питання, Рендалле, — твердо сказала Седі. — Ти маєш подзвонити Еррі.
— Сама їй дзвони! Ідея ж твоя — то й дзвони!
— Ні, так не вийде! Ми так давно одна з одною не розмовляли — певно, вона навіть голос мій не впізнає.
— Слухай, мамо. Хочеш повезти її до Мюнхена? Поговори з нею! І не будемо починати все спочатку.
— Ренді, будь ласка, потелефонуй їй. У тебе більше шансів її переконати. Ви з Еррою завжди були дуже близькі!
— У тому й річ, що в мене немає
— Що ж, гаразд. Хай там як, а ще надто рано через різницю у часі: у Нью-Йорку лише шоста ранку.
— А тут ти помиляєшся: треба додати три години, а не відняти. Тож у Нью-Йорку зараз рівно дванадцята — ідеальний час для дзвінка.
— Заради Бога! — скрикнула бабуся Седі, почервонівши аж до коріння своєї перуки. — Що ж, добре! Добре!
Вона покотила свій візок до кімнати для гостей, зачинила двері і, опинившись сама, набрала номер. З кухні було чути лише бубоніння її голосу, значно менш різкого, ніж зазвичай. Оскільки ніхто не хотів показати, що прислуха́ється до її слів, мама підвелась і сказала:
— Рендалле, допоможеш мені прибрати зі столу?
— Авжеж! Звичайно... — тато відповів, аж підскочивши.
Потім мама запитала, чи не хочу я ще молока, а я відповів, що не хочу. Хоч я взагалі його не торкнувся, вона вилила все молоко зі склянки в раковину, від лиха подалі — адже, лише піднісши склянку до рота, я міг залишити на ній кілька мікробів, а враховуючи поточний стан справ, легше попередити хворобу, ніж вилікувати.
— Спробуєш відправити велику посилку, янголе мій? — запитала мама, так мило замаскувавши слово «какати». Та щойно я тихим кроком попрямував до вбиральні, бабуся Седі вийшла зі своєї кімнати і заступила мені шлях своїм візком. Вона мовчала, не рухаючись і явно приголомшена.
— Ну що? — нарешті поцікавився тато, гучніше, ніж зазвичай, зачинивши дверцята посудомийки. — Як справи? Що вирішила Ерра?
Бабуся Седі заплющила очі, потім розплющила і з ніжністю, якої я ще від неї не чув, відповіла:
— Так. Вона сказала «так».
Ми з мамою вигукнули «Ура!», а тато вражено заклякнув посеред кухні і пробурмотів:
— Та ви жартуєте!.. Не може бути...
Уже за три тижні ми летіли високо в небі.
тисячі разів у своїх іграх
перед комп’ютером і телевізором
у інтернеті з Ґейм-Боєм і на «Плейстейшн» моїх товаришів
я блискавично перетинав космос
каменем падав
кружляв у повітрі
легко ширяв серед галактик
керував ракетами, лише натискаючи на кнопку
і відчував на своєму обличчі відображення коротких багряних спалахів їхніх вибухів...
та справжній політ для мене
став неприємною несподіванкою
До смерті переляканий гудінням двигунів і дедалі сильнішою вібрацією, що сіпала всім моїм тілом, я вчепився у мамину руку і стискав її, поки мама не відсмикнула її зі словами: «Золотко, ти мені робиш боляче». Коли ми злетіли, я запанікував по-справжньому, я був розчавлений, розмазаний по кріслу, а в голові глухо гупало. Люди довкола поводились, ніби нічого страшного не відбувалося, — читали, теревенили, визирали в ілюмінатори, тим часом я ледве стримував крик, усім тілом, усіма м’язами тамував волання всередині себе, та воно розривало мої груди; цей політ був справжньою
— Отакої! Тримай, янголятко! — сказала мама. З кишені крісла попереду нас вона вийняла білий паперовий пакет, розгорнула його і присунула до мого рота. Я був вражений. Отже, людям відомо заздалегідь, що в польоті можна захотіти блювати, але вони вважають, що це не страшно, і завчасно готують паперовий пакет для блювотиння?! Блювати —