Нэнси Хьюстон – Печатка янгола (страница 28)

А наступного разу (Еміля немає, він нагорі, у мадам Блюменталь, об’їдається цукерками, грає з котом і ввічливо слухає, мало що розуміючи, оповідь на їдиш про складне життя) — наступного разу із самого центру їхніх обіймів, яке є плутаниною не лише членів тіла, а й темних спогадів, ненависті й утрат, виплескується лють: вони кохаються і водночас Андраш долонею лівої руки повільно, задумливо хляпає Заффі. Андрашева рука дедалі падає й падає на її обличчя, і Заффі не пручається, не намагається ухилитися, навпаки, повністю віддається коханцеві, нічого не залишаючи ні собі, ні чоловікові, ні синочку. Зрештою, немає жодної причини, аби все це припинилося до її смерті — до того, як, охопивши шию Заффі своїми великими й дужими руками дитини-мученика, яка стала дорослою, вбиваючи в Заффі її глухого апоплексичного тата, глухий і апоплексичний німецький народ, есесівців і «Схрещені стріли», сусідку-католичку з Буди, яка плюнула якось у його матір, а найбільше власну бездіяльність, власне безсилля, Андраш придушить Заффі, в агонії спустивши в неї свою власну душу. Авжеж, я переконана, вони могли б до цього дійти цього розжареного серпневого дня, єдині в цілому світі, тріпочучись, задихаючись, обливаючись потом, разом пірнаючи у слизьку безодню мовчанки і шалу... але не дійшли.

XV

Приходить осінь, спека, мов улітку. Достоту як Друга світова війна співпала в Європі з низкою безпрецедентно холодних зим, нині температура не нижча за гарячу ситуацію на політичних фронтах: таке враження, ніби в надзвичайні миті між космосом і дріб’язковим існуванням людців встановлюється дивовижна гармонія. Поволі минають напружені і спекотні тижні вересня, прихід жовтня нічого не змінює: дерева вперто тримаються за своє листя, тече рікою кров, парижанки гуляють у легких літніх сукнях, за кожного вбитого поліціянта кладуть голови десятеро алжирців.

Андраш і Заффі ще ніколи не були такі близькі. Хоча вони не повертаються до теми своїх політичних переконань, поводяться, утім, так, ніби між ними впали всі перепони — вони їх прибрали силою свого еротичного шалу. Заффі відчує, що позбулася тягаря свого дитинства — ніби після десяти років сеансів психоаналізу. Тепер вона легка, прозора, молодша — і значно уважніша. Світ, що її оточує, нарешті починає проникати в неї — через очі, вуха і ніс, — та найдужче за допомогою слів Андраша.

Вона його слухає.

Сьогодні 8 жовтня, він розмовляє без ладу, голосно й швидко, міряючи майстерню кроками. Еміля, який стрибнув йому на шию ще з порогу — «Апу! Едесапа!» — посадили на підлогу, а по тому безжально відправили грати у двір.

Насправді Андраш радше кричить, ніж говорить. Кричить, що отут — отут! — французи вже перейшли межу.

— Заффі, тобі відомо, що таке комендантська година?

Авжеж, Заффі це добре відомо, але вона сумнівається, що її спогади з німецького дитинства будуть доречні у цьому випадку.

— Комендантська година тільки для мусульман! І це лише через двадцять років після комендантської години тільки для євреїв! Усе те саме! Те саме! Тільки для мусульман вона триває вісім з половиною годин, а для євреїв тривала лише вісім! Авжеж, не годиться євреям порівнювати себе з якимись мусульманами! Але ж усе те саме! Знаєш, чому мадам Блюменталь така самотня? Бо її чоловік вийшов за покупками о шостій вечора, а євреї мали право скуплятися між четвертою і п’ятою — і його гоп! заарештували! І поїхав месьє Блюменталь спершу до Дрансі[52], а далі до Бухенвальдського раю. Мусульмани працюють уночі, їхні домівки переважно дуже далеко від місця роботи, повертаються вони пізно, то коли ж їм робити покупки? А Нантер! Ти ж бачила Нантер! Там, на вулиці, у кав’ярнях, їхнє єдине справжнє життя... А тепер якщо фараон помітить когось із них після десятої — відразу арештує! І що? Погодитися з цим?

Андраш горлає, жестикулює, розбризкуючи круг себе піт.

— Поволі, коханий... ти перегинаєш...

— Це я перегинаю?! Та де там! Французи вже давно перегнули! Завтра, Заффі, мусульманам скажуть: зайдіть, будь ласка, по круасани до комісаріату!

— По круасани?

— Авжеж! По ісламські круасани[53] — аби почепити їх на рукави, достоту як жовту зірку!

— Ні...

— А й справді, твоя правда, немає потреби, мусульман же видно одразу, вони ж не євреї, які приховуються за нормальним біленьким личком. Заффі!..

— Андраше?..

— Я мушу піти!

Заффі уважно дивиться на щойно вирізьблений язичок гобою на верстаті Андраша. Її очі знову й знову пестять форму й фактуру язичка, його гладеньку білу поверхню — що це, очерет, напевно? Якось Андраш сказав Емілю, але вона забула...

— Я приєднаюся до Рашида й братів... на деякий час... спробую їм допомогти...

Заффі заплющує очі, складає руки на животі і повільно нахиляється вперед, поки не торкається чолом своїх колін.

— Послухай мене, Заффі! Ти мусиш мене зрозуміти! Я кажу тобі, що люди розв’язали руки нацистам, що люди навіть не помітили шість мільйонів жертв. «О, я не чув!» «Ми нічого не знали!» Scheisse[54], Заффі! Я — знаю! Я знаю, що відбувається! Навколо Парижа вже зводять концентраційні табори для мусульман!

Заффі гойдається з боку в бік, тихо постогнуючи, як фрау Зільбер того вечора, коли втратила Лотте, свою доньку.

— Під час Окупації була одна пара... Заффі, слухай сюди! (Він стає на коліна перед її стільцем.) Годі складати руки! Годі заплющувати очі! Це була дуже здібна парочка. Вони давали поліцаям адреси євреїв. Добре попрацювали. Чотири тисячі депортованих лише у травні 1941-го. Тринадцять тисяч — у липні 1942-го. Депортованих звідси! Збезлюдніло ціле Маре! Тебе ніколи не дивували цілі порожні вулиці, зачинені будинки, забиті вікна, закинуті крамниці? Сімнадцять тисяч євреїв! Спершу в доносах цієї парочки, потім під душем! Душем із газу «Циклон–Б»! Після війни цю парочку розшукали, заарештували і засудили до довічного ув’язнення.

— Андраше, але твоя робота... — жалісно пискає Заффі. — Як бути з нею?

— ПОСЛУХАЙ! — Схопивши її за плечі, він примушує її дивитися собі в очі, де любовна жага намагається не поступитися войовничому запалу. — Слухай мене, Заффі. Про цю парочку мені розповів Рашид. тогоріч вони вийшли на волю. Чому? Бо вони потрібні для полювання на мусульман. Розумієш, Заффі? Усе триває і далі! Облави, карні вилазки — це роблять ті самі Scheissköpfe[55]! Люди, які в Алжирі застосовують тортури, навчилися цьому тут, у Гестапо!

Андраш сидить біля ніг коханки й тремтить від люті. Заффі кладе голову йому на потилицю і ніжно обіймає руками його за плечі. Просто хоче відчути тіло й масу коханого тіла, перш ніж воно полетить від неї назустріч небезпеці...

Еміль повертається до майстерні і запитує несміливо:

— Апу? Що з Апу? Він захворів? Забився?

— Ні, любий, — каже Заффі. — Апу вирушає в подорож.

О, про чоловіків, які багато подорожують, Емілю відомо все!

— Ти привезеш мені подарунок? — питає він.

Андраш не відповідає. Просто хапає дитину, міцно притуляє до грудей і голосно схлипує — аж поки ледве не придушений Еміль не починає пручатися і вивільняється з обіймів.

Стоїть осіння спека... вона розлучає їх.

Як надовго? — гадає Заффі, і Андраш, звісно, не може дати відповіді на це запитання.

Вони вирішують, що Заффі щосереди вранці заходитиме до майстерні, поки... поки... поки все... Проблема в тому, що їхні стосунки ніколи не мали майбутнього. Не передбачалося, що їм доведеться розлучатися, а отже, шукати способи зв’язку.

Андраша переповнює ненависть. Він прагне боротьби. Хоче бігти — туди, де все відбувається. Не зігнутий, не скоцюрблений за купою вугілля в підвалі, не заховавшись за комфортом і музикою. Він прагне перешкод, його тіло хоче долати завади. Лють — тіло має набиратися люті. Віддатися в руки Рашида й інших братів, пестити лють проти такої Франції. Проти політиків, поліціянтів, десантників, багатіїв, переконаних у своєму білому праві наступати на горло коричневому народу. Він хоче бути там. Фізично. Тож він іде. Допомагає. Керує автом — Рашид і Могаммед ховаються на задньому сидінні, фараони не перевіряють білих за кермом — він паркує авто біля нетрів і йде за ними. Вони йдуть. Нога за ногою, крок за кроком, Андраш, Рашид і Могаммед, озброєні металом і свинцем, сильні, а не слабкі, сильні своєю упевненістю, своєю владою, авторитетом, революцією, яку вони несуть. Тіло може чомусь прислужитися, може вплинути на Історію. Саме тепер. Протестувати нині. Піднятися — всі, як один. Повстаньте! Рашид буде йому за язик, а він Рашидові буде за руки. За кермом і в нетрях. Повстаньте! Зачиняйте свої крамнички. Збирайтеся. Обурюйтеся. Маршируйте. Будьте собою. Нехай про вас не скажуть так, як казали про нас: безвольні барани, які слухняно ідуть отарою на бійню.

Братики довіряють йому — угорцю. Вони бачать щелепи, стиснуті, наче леза капкана, чують слова, стиснуті в цьому капкані, невисловлене, дуже подібне до їхніх слів.

Встати! Їм пояснюють: треба йти. Цього хоче уряд. Брати й сестри протестують зараз по всій країні, а ми ніколи не виходили на протест! Погляньте на пальці Рашида, погляньте лише: вони розбиті, розчавлені, непорушні, — жити стає дедалі гірше, нас переслідують, влаштовують на нас облави, нас б’ють, кладуть обличчям на цемент у Венсенні, піддають тортурам у кварталі Золотої Краплини[56], роздягають догола, примушують сідати на пляшки, кидають у Сену, страшно в цій країні бути алжирцем, страшно постійно — у метро, на вулиці, у кафе й ресторані, коли прокидаєшся вранці, коли підскакуєш серед ночі, коли до нас заявляються фараони, виламують двері, розкидують меблі, залякують наших жінок, рвуть на шматки розрахункові листи і посвідки на проживання...