Нэнси Хьюстон – Печатка янгола (страница 13)

Новина швидко поширюється. Заффі, її мати, сусідки, кюре, старі — усі сходяться до стодоли, де вночі чаївся диявол. Сходяться, озброєні вилами і рушницями. Його оточують, закидають погрозами, проклинають — але він залишається там, на порозі стодоли, лицем до землі, у спаленому скривавленому шматті однострою чорного диявола.

Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Однак він не прикидається: він не рухається — і не поворухнеться вже ніколи.

Усе це матуся розповість їй згодом. А в її спогадах, що перетворилися на сон, коли Заффі прибігає додому з криком, щоби попередити всіх, з її вуст ніби й злітають слова: «Der Teufel! Чорт! Отам! У стодолі!» — але жодного звуку не чути. Вона махає руками («Там! У стодолі!»), і на неї дивляться, насупивши брови і хитаючи головою: «Бідне дитя, бідна малеча...».

І третю ніч Заффі не стулила очей. Коли у дверях заскрипів ключ Рафаеля, була восьма ранку.

Її чоловік повернувся раніше. Сів на перший же ранковий літак, палаючи від нетерплячки нарешті побачити свою маленьку родину. Просунувши голову в двері вітальні, він бачить, як його дружина сидить на дивані зі стуленими колінами і не відводить очей від мовчазного радіоприймача.

— Заффі? Наш Еміль спить? Усе гаразд?

Вона на нього дивиться, не відповідаючи, не розуміючи, пробує підвестися, але залишається, мов скам’яніла, на місці.

— Розкажи мені, що ти робила ці три дні... Погода стояла гарна, ви ходили гуляти?

Обличчям Заффі пробігають брижі занепокоєння.

— Гарна погода? — бурмоче вона. — Не знаю... Можливо... А як... там, де ти був?

— Кохана, — каже їй Рафаель.

Він стає на коліна на килимі поруч із нею, притуляється щокою до її стегна і обіймає її тіло руками.

— Я постійно думав про вас! Ти не уявляєш, як мені вас бракувало!

— Мені також, — після паузи відгукується Заффі.

— Ти наче змерзла. Хочеш, зроблю тобі чаю? Гарна думка! Зроблю смачного гарячого чаю... Чекай!

Заффі чекає.

Рафаель повертається з чаєм, ставить тацю на столик перед дружиною і цілує її в чоло.

— Дякую, — каже вона. І додає перед першим ковтком: — Смачно.

Отже, без змін, — думає собі Рафаель. Ліпше їй не стало, материнство не зцілило її. І, зневірений, він риється у валізі, шукаючи торбинку з туалетним приладдям, потім зачиняється у ванній кімнаті, приймаєш душ, голиться. А коли виходить, бачить, що Заффі сидить у тій самій позі. Чай охолов, а вона його й не торкалася.

Тим часом прокидається Еміль. Певно, він забруднив пелюшки: у жалісному плачі вчувається відчуття дискомфорту.

Кожному власні проблеми видаються найприкрішими, згодні? Цієї миті головна проблема Еміля — це закаляні пелюшки, сечова кислота, що обпікає ніжну шкіру сідничок і ніжок. І не смійтеся — з вами таке теж траплялося. І цілком імовірно, що ви матимете цю проблему в майбутньому.

VIII

Весна бере своє, у дворі будинку на вулиці Сени співають і стрибають інші птахи, дикий виноград вкривається ніжно-зеленими листочками.

Міланські концерти із захватом хвалять, імпресаріо Рафаеля Лепажа отримує запрошення від престижної паризької концертної зали влаштувати його сольний виступ у квітні.

А втім, успіх у публічному житті перетворює складнощі в приватному житті Рафаеля на нестерпні. Використавши весь свій авторитет, він фотографує своїх дружину і сина та надсилає кілька знімків матері до Бургундії (зокрема те єдине фото, на якому Заффі усміхнена).

«Справи мусять залагодитися, — каже собі Рафаель. — Необхідно покласти край гротескному застою! Якщо терпіти його і далі, то буде лише гірше. Немає жодних причин, щоби ми троє не мали щастя! Заффі, благаю, живи! Це шлюб, його створено заради життя, мій синок потребує справжньої матері, щоби розмовляти з нею, щоби співати, щоб вона навчала його життя і світу. Заффі, дорога моя Заффі! Повернися до мого ліжка!»

Вони не кохалися з перших тижнів її вагітності. Він не силує її. Просто тримає вночі у своїх обіймах і намагається заспокоїти, призвичаїти, привчити до довіри. Пестить її руками й словами, нарешті проникає в неї з такою ніжністю, що ледве стримує сльози. А вона кориться. Просто кориться йому — не більше. І знову не спить поруч із ним, замість не спати в бібліотеці. А коли вони кохаються, вона не знімає з себе нічної сорочки, соромлячись показувати йому живіт із жахливою зубатою посмішкою. Та все приймає його у своє тіло. Дозволяє насолоджуватись, як і раніше — розважно, поволі. Усміхається і розмовляє, відсутня за маскою усмішки й слів.

Отаким є шлюб Лепажів — слід визнати, не вельми блискучим — під час великого сольного концерту, що його Рафаель грає в середині квітня 1958 року. А втім, того дня все змінюється.

Близько десятої ранку Рафаель тихенько награє на флейті-бас фрагмент, який планує зіграти на біс. Це має стати його подарунком публіці — несподівана заміна інструмента: зупинивши сліпучу віртуозність тону, до якої він їх привчив своєю флейтою Луї Лота, Рафаель бере інструмент марки «Rudall Carte»[28] і грає складний задумливий фрагмент... після чого залишається тільки встати в цілковитій тиші і піти без оплесків, аби слухачі зберегли в собі щойно почуті вишукані вібрації.

Та посеред фрагмента бас-флейта Рафаеля випускає фальшиву ноту.

— Дідько!

Він роздратовано зупиняється. Проблема йому відома: коли він знімає лівий вказівець із клапана «до», заглушка залишається на місці, тому наступний «до-дієз» нагадує здушене ржаве «до». Ця особливість завжди була слабким місцем цієї флейти: вона подібна до літньої пані, у якої час від часу слабне й підкошується ліва нога; і немає іншого виходу, як відвести її на прийом до фахівця.

Звісно, він може відмовитися від гри на біс саме з цим інструментом — адже фрагмент не зазначено у програмі — і все одно дратується. Коли Рафаель формулює якесь бажання — байдуже, подумки чи вголос, — то не любить перепон. З іншого боку, як ми вже помітили, у цей час він у досить мінливому гуморі.

Раптом йому спадає на думку спосіб убити двох качок одним пострілом: ремонт флейти він покладе на плечі Заффі. Майстер мешкає у кварталі Маре, на вулиці Короля Сицилії, словом, неподалік; вона може сходити до нього пішки, захопивши й Еміля у візку. Погода чудова, від прогулянки їй стане тільки ліпше... ідея йому до вподоби.

У Рафаеля завжди дві справи одночасно.

Бідолашний Рафаель.

Візок стоїть унизу, біля будки консьєржки. Це велетенський чорний і страшенно важкий механізм. Заффі кладе до нього живий, але мовчазний пакуночок. Бас-флейта, заховавшись під ковдрочкою в ногах у Еміля, займає місця більше, ніж немовля.

Жінка з візком віддаляється в напрямку річки. Заффі ще жодного разу не гуляла з Емілем далі ринку на вулиці Бюсі. А тут справжня експедиція — Рафаель навіть план для неї намалював! Треба спуститися вулицею Сени, пройти під брамою Французької академії і перетнути Міст Митців. Дивовижне видовище, це найпрекрасніший із паризьких мостів, тут можна зустріти сліпого акордеоніста або шарманщика з мавпочкою на плечі, тут повно художників у беретах і блузах — вони клякнуть перед мольбертами, креслячи Новий міст, мальовничий гострий зелений виступ острова Сіте і навіть вежі Нотр-Дам на задньому плані...

Заффі машинально рухається крізь тепле повітря впертого весняного дня. Мати і син — кожен зачинившись у своїй мовчанці — не зважають на навколишню красу. Ось перед ними виростають грандіозний Лувр і готичний фасад (брудний, і все ж вишуканий) церкви Святого Германа Осерського — Заффі їх не помічає. Вона слідує планові, який розгорнула і поклала перед собою на ковдрочку Еміля. Повернути праворуч. Іти вздовж Сени: човни, баржі, рибалки, неквапні перехожі, закохані пари, інші мамаші з візками... вона дивиться і не бачить. Усе здається прозорим.

Еміль прокидається, не відводить оченят від маминого обличчя — але вона ще цього не знає. Вона слідує плану.

Дійшовши до Ратуші, вона без подиву дивиться на величезні купи піску компанії «Morillon-Corvol», з яких весело скочуються дітлахи. Не удостоює поглядом і саму Ратушу — її вежки, статуї, водограї і триколори. Не замислюється про долю діячів і про історичні події, що дали назви вулицям, якими прямує: міст Луї-Філіппа, Стара Храмова, Короля Сицилії — імена, більше нічого. Слід перевірити — йде вона правильно — тепер повернути — ліворуч, потім праворуч.

Що далі йде, то хмурнішим стає місто. Чорні від золи фасади, закладені цеглою вітрини, будинки з розбитими бомбами черевами, підперті колодами. Тут вулиці вужчі й тісніші, ніж у кварталі Одеону: вози, двоколки, вантажівки і ручні візки ведуть битву за кожен сантиметр бруківки... Усе неймовірно гуде і фуркоче. Дітвора плаче, машини скрегочуть і сигналять, продавці монотонно кричать про свій товар... перегуд з усіх боків... уже не кажучи про запахи: гострі, їдкі, сильні, незвичні... Заффі збентежитися б чи принаймні роззирнутися б. Та ні, вона виконує свій обов’язок, слідує вказівкам чоловіка, шукає адресу, правильний номер на вулиці Короля Сицилії, не помічаючи вібруючої атмосфери навколо. Аж ось — углибині подвір’я — засклені двері з картонною табличкою «Майстер — духові та струнні інструменти», і вона стукає. Якби вона розплющила очі, то побачила би, що стіну також зроблено зі скла, що це майстерня, а у вітрині... Та оскільки вона стукає в двері, їй відчиняють. І Заффі, незграбно штовхаючи перед собою візок, заходить.