Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 4)

Хоча… хтозна, чи можна назвати золотою її саму? Для Степана ж, поза сумнівом, визначення «солом’яний» — неабиякий комплімент.

На все добре, мамо. Бережи себе.

Ми ж побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?

Оце навряд чи.

Ліда їхала до Зоряного помирати.

Астроцитома — злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням — заволоділа її мозком, фактично стала ним, і, як сказав видатний нейрохірург, професор, Вам-Лишилося-Недовго, видаляти там уже нічого. Тобто можна видалити все. Тобто операція не має сенсу. Як і хіміотерапія, котру навіщось — про всяк випадок — таки провели. Як і промені.

Лідо, капут.

Професор був дуже чуйним. Дуже стурбованим. І так за неї переймався… Пропонував паліатив (це покращить вам якість життя аж до смерті), обіцяв влаштувати до хоспісу (ніхто не мусить помирати на самоті), виписав наркотики (болезаспокійливі) і наполягав, аби до Ліди щодня ходила медсестра. Лідія від усього відмовилася.

По-перше, як не дивно, вона почувалася добре. Ну, деколи йшла обертом голова. Час від часу трохи нудило. Слабкість, дезорієнтація — це її майже не турбувало. Сонливість — іноді. Загалом, нічого критичного. Сотні, тисячі людей лише у Змієві мають схожі симптоми і живуть собі якось. Непогано живуть.

Звичайно, жінка розуміла, що все це ненадовго. І знала, що на неї чекає. Що нудота, і блювота, і запаморочення, не кажучи вже про дезорієнтацію та параліч, не забаряться навалитися на неї, ще й гуртом. Тому й вирушила до Зоряного, де на околиці стояла, занепадаючи, ще бабина хатинка-мазанка — мов на неї чекала. Місце там малолюдне, можна сказати, глушина — з трьох боків ліс, з четвертого — річка. Колись Ліді добрі гроші за цю ділянку пропонували, та вона відмовилася. Сама хата варта білих копійок, але ділянка — люкс. Там би доброму ґазді побудуватися, і жити — Бога хвалити. Може, як її грець ухопить, то Орест собі господу зведе на місці мазанки.

А може, й ні. Продасть, щоб і духу маминого не лишилося, і пам’яті про неї — теж.

Сльози набігли жінці на очі, вона часто-часто закліпала, проганяючи їх, та досягла лишень того, що солоні теплі краплі зірвалися з вій і потекли по щоках. Ні. Син не винен. У всьому винна вона. Тільки вона, й вона потребує покути. Тому і їде за сім світів на восьмий, помирати на самоті. Це — її кара. Її каяття. Вона сама себе судила, і винесла вирок — остаточний, і оскарженню він не підлягає. А біль… ще буде, звісно, але болю вона не боїться. Жодного, хоч би й пекельного.

Бо що може бути страшнішим, аніж біль матері, якою знехтувала рідна дитина?

3

Бобир прокинувся від сильного поштовху — різко зупинилася маршрутка. Ляснули дверцята водія, потім — пасажирські двері, потім його сидіння вирівнялося — не інакше, як пані Слонопотамиха звелася на рівні ноги, пролунали її кроки, потім ще чиїсь, і ще… Він розплющив очі, розігнув скорцюблену спину, потягнувся так, що аж суглоби хруснули, а шкіряна маринарка зарипіла, наче сніг під ногами на доброму морозі, і розгледівся. Інші пасажири скупчилися біля автівки і джерґотіли, мов зграя схвильованих сорок — кожен щось своє. Він подумав, чи й собі вийти назовні, якусь мить вагався, аж тут у віконце біля нього постукали, і відображення блідо-сірої пики шофера, схоже на полинялий місяць уповні, кілька секунд плавало у брудному віконному склі, а потім той хрипко наказав:

— Давай вимітайся. Колесо відпало, міняти буду.

Що ж, по ходу вичерпно, — сказав собі Бобир і вимівся. Ставши осторонь, аби не змішатися з юрбою, котру завжди — так, і зараз теж, а чому ні? — ненавидів усіма фібрами душі, і заходився спостерігати. Разом з колесами — не тими, що міняв водій, хоча на них теж можна від’їхати, та переглядом порнухи — спостереження було для нього кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату — мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще — вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім — задля власної втіхи.

У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?

У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком — за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек — під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні — «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося — про слушну думку чи про здалу дитину.

Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.

— Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! — дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. — Я нікому не скажу, nie bój się. Ти все управив, як мало бути?

Бобир уперто заперечував. Ні, — торочив він усім. Бабі, матері, вчителям, однокласникам, сусідам. Та ніхто, крім батька, йому не вірив. А коли тато помер, син став прокаженим. Його цуралися всі, а баби Малґожати з її патологічним ентузіазмом відцурався він сам.

Міра за міру.

Прохолодний вітерець пройшовся виголеною, дещо спітнілою після сну потилицею юнака, повернувши його в суворе сьогодення. Отже, попутники… Бобир розглядав їх уважно, хоча й коротко, і висновки з поточних спостережень були невтішними — у маршрутці з ним їхали кінчені задроти. Усі, окрім хіба що рудої. Як її класифікувати, Бобир ще не вирішив, однак те, що її подорож — це втеча, сумнівів не викликало. Вона від чогось втікала. Чи від когось?

Як і решта пасажирів. Вони теж утікачі, усі без винятку, і гладуха з мішком бараболі — теж, просто вона цього не усвідомлює.

Що ж, задроти вони задроти і є, але цікаво було б дізнатися, що ними рухає. Мотиви їхніх дій і тому подібне психологічне лайно. Після низки тривалих сеансів, що для краси звалися душевними розмовами, він знається на цьому не гірше від свого психіатра.

Ота старезна бабега, запнута, як сувора ісламістка — та й увесь її одяг достобіса нагадує хіджаб, — явно втікає від себе. Не всі вміють жити з усвідомленням власної нікчемності. Вона не вміє, а насправді змінитися немає кеби. Банально.

Кощава тітка і козел, що її шпетив… тут є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого — цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного мозку, і гіперроздутому его, Бобир знав добре, і не з чуток — та все ж звикла, щоби все було, як написано. Чоловік — хазяїн, його слово — закон, він — голова, дружина — шия… Що він там сказав, той сраний вихователь? «Народиш, і фертик»? Ця тьотя вагітна, виходить. Ох, не солодко буде пуголовку в цій швабрі рости, це не жінка, а кістяк якийсь, шкірою обтягнутий… Так, із цими двома усе ясно. Далі — чорновусий.

Цей щось накоїв. Щось солідне, і щосили намагається не почуватися винним. А не виходить квітка кам’яна, правда ж, Данило-майстре? Десь глибоко в пузі почуття вини крутить кишками, як той циган сонцем. І це паскудне відчуття проступає крізь полив'яні очі, просочується гниле нутро крізь благополучну, ситу впевненість, плаває, як жир на воді. Що ж ти відмочив, дядечку? Трахнув когось, забувши спитати дозволу, а чи вкрав щось? Ні, навряд, грабунок такі хлопи гріхом не вважають, а вставити комусь, бодай і примусово, то для них як зуби почистити. Що ж тоді? Га, мужчинко? Невже когось замочив? При виконанні службових обов’язків? Чи, може, свідка прибирав? Свідка чого? Чорновусий не бандюк і на мента не схожий. ні на кого не схожий, якщо вже щиро. Ніякий. Ні риба ні м’ясо. Зовні переливається, а всередині порожній, як мильна бульбашка. Дівкам такі подобаються, що характерно. Це зайвий раз доводить — розуму в бабів немає й не було. І повертає нас до загадкової панни.

Панна знітилася, упіймавши допитливий погляд Бобиря, занервувалася, її руки заметушилися, мов сполохані білі птахи, і врешті-решт вона напнула на голову каптур, що ні з сього ні з того опинився за комірцем її модифікованої під сукню ряси. Та було вже запізно. Хлопець дивився на неї і відчував, що горло йому перехоплює якесь незнане раніше відчуття, дивна суміш захвату та печалі. Любий Боже, яка ж вона гарна! Не класична красуня, може, і не красуня взагалі, але — прекрасна. Нетутешня. Витончена, як порцелянова статуетка танцівниці, що стояла в мами на трюмо, і водночас — земна. Жива, справжня. Темно-руді, свавільні кучері, схожі на ледь розжарені спіральки старих електроплит, стирчать з-під каптура в усі боки, важкі, млосні повіки над зеленими, як у Мавки, очима, надають обличчю вираз тихої чуттєвості. Ця дівчина, навіть миючи посуд, виглядатиме, як за півкроку до оргазму, а домашній халат носитиме, мов вечірню сукню, з вишуканою недбалістю. Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук. Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тонень