Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 38)
І вже не мало значення, як він виглядає. Вона знала його справжнім. Таким, як він є.
— Може, жереб кинемо? — тим часом запропонував Штос. Водій зажурився на виду, подивився на Павлушу з докором.
— Жереб, так. Авжеж. Хто б сумнівався, що саме ти про це згадаєш! Вибачай, соколику, жереб не пройде. Жертва має бути добровільною й усвідомленою. А не сірники поламані з пальців виймати…
І не встигло ще відлуння його слів розчинитися в повітрі, як Влада і Юрко, не змовляючись, навіть не дивлячись одне на одного, в унісон сказали: «Я».
Майже в унісон.
Влада сказала: «Я готова», а Юрко: «Я готовий».
Влада випередила Юрка десь на чверть секунди.
Мойра та Інгольв перезирнулися. Видно було, що вони збентежені, але водночас задоволені. Якби їх хтось спитав, вони могли б розповісти і про довгі торги одне з одним інших подорожніх, і про їхні сльози, і про сварки та бійки. Могли б повідати про те, як обрані тижнями сиділи в цій тісній кімнатці, не бажаючи розлучатися з життям, хай би їхній вибір і там, і тут, у реальності, був однаково жахливим. Проте їх ніхто ні про що не питав, а самі вони промовчали. Інгольв підійшов і без зайвих слів узяв Владу за руку.
— Зачекайте, що це значить? — загорлав Юрко. Мойра підвелася, обігнула стіл і стала на середину кімнати, поміж двох лавиць.
— Я гадала, ти зрозумів. Першість належить Владі.
— А це довбана стометрівка, чи що?
— Це життя, як воно є. У всій його трагічній красі, Юрку, — співчутливо сказав Інгольв. — Вона озвалася раніше від тебе. Пробач. Її вибір. Її жертва.
— Я їй не дозволю. Ні. Ні за що. Я піду замість неї. Зрештою, я — чоловік.
— А це ролі не грає, Юрко. Чоловік чи жінка, а чи хоч дитина — все одно. Важить те, хто зголосився першим.
— Владо, — у розпачі Бобир повернувся до коханої, — прошу, зупинися. Чому саме ти?
— А хто, любий? — Влада говорила тихо і усміхалася, як сонечко. — Може, мати трьох дітей? Чи вагітна жінка? А чи ми вагітну удовою зробимо?
— Ну, не кажучи вже про мене, як хоч що до лікаря? Чи він теж вагітний?
— Юрчику, ти ж чув. Усе має бути із власної волі. Ти ж не думаєш, що Павло сам на це погодиться?
— Швидше пекло змерзне, — по щоках юнака текли сльози, та він їх не помічав. — Це безглуздя, Владо. Я хотів… я хочу дати кров. Я стояв над твоїм тілом там. Мене викликали на місце злочину. І я бачив, як ти відійшла. Так і не отямилася. Не сказала мені: «Прощай!» Двоє наших ледь відірвали мене від тебе… від твого тіла. Я не хочу, не можу втратити тебе знову! Нащо мені жити без тебе? І як мені жити? Цей світ без тебе — чорна діра. Сон у глевкому сні, кохана. Міраж у міражі.
Усі пригнічено мовчали. Соромливо відводили очі. Ні, вони не варті цього, з люттю подумав Бобир. І краплини крові її не варті. Хай хоч стріснуть, а хоч у землю тут вростуть! То їхня гризота! Чому юна, вродлива дівчина має життям накласти, аби їм добре велося?! Де таке написано?!
— Юрцю, в тебе лице, як екран, а по ньому літери біжать, — Влада засміялася. — Я вродлива? Може й так, не знаю. Але що я маю за душею у свої двадцять п’ять? Танці навколо жердини? Бакси за підв’язкою? Цицьки із блискучими зірками? Штос, яким би він не був, а людей лікує. Ксеня діток має і співати вміє. Юля стане мамою. Геник, Ліда, ти… всі ви важливі. Я одна — порожнє місце. Пустоцвіт. Я не кокетую, милий, так воно і є. Відцвіту, і сліду по мені не лишиться. Якби ми не зустрілися, я б так і згинула ніким. А помру твоєю.
Юрко плакав, стискаючи пальці в кулаки, готовий до бою, та не бачив ворога. Мойра наблизилася і поклала білу руку йому на плече.
— Так не мало статися. Ти не мусив бути тут, але — опинився. Щось зв’язало вас із Владою, щось, сильніше за смерть. І це не дурні втішання, хлопче. Вона піде, а ти будеш пам’ятати все. Усе, що з нею пережив. Попрощайся з Владою. Скажи їй: «До побачення».
Мойра розвела руками, і всі вони зникли. Лишилися Юрко і Влада десь у сірій безвісті, без меж і без часу, де зливався шепіт у милозвучні ріки, де стелилися рудим шовком по плечах коси, що пахнуть нарцисами, і дівочі вуста, солодкі, як цукор, п’янкі, як вино, знімали із сумних очей хлопця сльози поцілунками. Молодята були там, де шлюбна ніч рахувалася хвилинами, а біле тіло, гнучке, як лоза, обпліталося навколо іншого пожадливого тіла, де пристрасні стогони гірчили розлукою, як полин-травою…
— Попрощайся зі мною, Юрку…
— Як?!
— Проникливо! Розчинися в мені!
— Уже.
Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.
Йому відповіло лише відлуння.
— Тут нікого немає, Інгольве!
— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?
— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?
— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…
— У подобі водія?
— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.
Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.
— Мені буде боляче?
— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.
— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.
— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.
Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.
Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.
Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.
Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.
Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.
Хтось кличе її.
Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:
— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.
— Що тепер робитимеш, Мо?
— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.
— Що в цьому смішного?
— Та нічого, але… янгол теж цікавився.
— Наш янгол? Коли?
— Доки я чекала на вас. Він приходив.
— І?
— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.
— А він?
— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.
— Також хочеш прожити людське життя?
— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.
— Із молитов?
— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.