Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 33)
— Сину, від калюжі кроком руш!
Юля скулилася, шкодуючи, що не може провалитися крізь землю. Ненадовго, хвилин на п’ять. Вона й гадки не мала, що Геник з родиною мешкають десь поруч.
— Любий, та нехай вже! — заперечив, сміючись, інший голос. Жіночий, мелодійний, дуже-дуже приємний. Яке право в цієї курви орудувати такими солодкими обертонами, злобно подумала Юля, і хотіла озирнутися. Чесно, хотіла, проте гаспидська спина мов кригою взялася, не поворухнутися.
— Він же у чоботях, — правила далі жіночка. — У гумових.
— Ну і що? — не вгавав Геник. — А якщо протече? Якщо застудиться?! Юля ось нікуди не лізе і добре себе почуває!
— Юля — дівчинка, — голос наближався. — Дівчата спокійніші. Ромко весь у тебе, шалапут. А ти шалений тато. Я й не підозрювала, що чоловіки бувають такими. Генику, любий… від усього ти їх не вбережеш.
— Знаю. Але, принаймні, намагатимуся.
Юля зібралася з духом і таки оглянулася. Треба ж було побачити свою тезку. Неймовірно гарненька та поважна панянка років десь трьох, з русявими локонами, що тугими спіральками спадали на спину і плечі з-під рожевого берета, у малиновій курточці, бежевих колготках та картатій спідничці йшла, усміхаючись, прямо до неї.
— Тьотя кака! — тоненько проспівала мала. — Блюдна тьотя.
— ЮЛЮ!!! — кількість знаків оклику в короткому імені недвозначно свідчила про грім у раю; брудній тьоті на мить здалося, що звертаються до неї, і вона здригнулася. І тут помітила маленьку копію Геннадія, у темно-синій шапці-«шоломі», голубій куртці та бірюзових вельветових штанцях. Хлопчик йшов слід у слід за дівчинкою, і, хоча Юля не надто добре на цьому розумілася, по всьому видно, був ровесником сестри.
Серце закололо так, ніби туди увігнали гострий ніж, із шипами та зазублинами на лезі. Повітря обернулося на густий прозорий кисіль, і вдихнути його ну ніяк не вдавалося. Юля закашлялася, з грудей виривалися хрипи та свист, скроні наче хтось лещатами стиснув. Геник почув кашель, і з рішучістю бойового півня кинувся на захист своїх курчат.
— Відійдіть від неї, хутко! Що, як вона хвора?! Заразна?!
— ГЕНИКУ!!!
Ого. Хтось начебто нарвався.
— Що таке, Аліно? Я говорю, що думаю. Існує небезпека…
І тут Геник затнувся. Він її впізнав.
Отже, Аліна. Гарне ім’я, панське. Ні, дурна думка. Яка різниця, до чого тут ім’я? Вона сама — пані. Білолиця, чорноброва, як у пісні, на всю щоку рум’янець, не жінка — кров із молоком. А, вона, Юля — бродяжка. Шолудива собацюра.
І дано їй по ділам її…
— Гено, як ти можеш! — сердитий шепіт Аліни звучав, наче рупором підсилений, у Юліних вухах. — Я не знала, що ти такий безсердечний. Ніколи не думала! Глянь на неї, невже тобі її не жаль?
Геник сторопіло мовчав. Добре вбраний, доглянутий, удатний батько сімейства. А ти на що сподівалася? Хотіла, щоби він засох від туги? За ким, Юльцю?
Не смішно.
— Ти не знаєш про неї нічого, і вже засудив. Може, вона втратила сім’ю? Дитину? Дітей? Може, шахраї обдурили з квартирою, й вона тепер бездомна?.. Хтозна, що з нею сталося. І мені її шкода.
Юля опустила очі. Кроки віддалялися. Кроки щасливої родини, яку вона — так, втратила, без жодної надії на вороття. Стихли удалині дитячий сміх і тупотіння маленьких ніжок — заяложені образи сімейного щастя, але не тоді, коли ти розумієш, що знищила, розтрощила їх власними руками. Що твоя гординя, твоє глупство глибоко ранили єдиного чоловіка у твоєму житті, який любив тебе щиро і якого любила ти. І що чужа жалість роз’їдає твою душу, як сірчана кислота, — бо тебе жаліє
Хтось та має жити і каратися, аби спокутувати свій гріх.
Сяк-так звівшись на рівні ноги, жінка пошкутильгала геть. І не помітила, що Геннадій дивився їй услід, і що обернені на неї рідні очі були повні сліз…
Юлін силует розпливався і втрачав чіткість, та Геннадій, відчайдушно кліпаючи, щоб прогнати несподівані сльози, все дивився й дивився навздогін колишній дружині, аж доки та не зникла за рогом. У грудях щеміло так, ніби досвідчений масажист втирав у них товчене скло, те саме коїлося з очима. Аліна, дякувати Богу, відволіклася на малих, і щось пояснювати не довелося. Хоча… мудра жінка зрозуміє все сама. Він щиро шанував Аліну, захоплювався нею, навіть по-своєму любив, був шалено вдячний їй за дітей, але і близько не кохав її так, як свого часу Юлю.
Яка ж вона стала худа, з болем думав Геник, усе ще позираючи туди, де пройшла Юля. Шкіра і кістки, дорогий костюм, його подарунок, теліпається на ній, як ганчірка на опудалі городньому, а це ж сорок четвертий розмір! Юля ніколи не була фігуристою красунею, і, приміром, з Аліною її не порівняти, та тоді для нього це не мало значення. І зараз не має. А ще Юля, попри свій зріст, ніколи не горбилася, ходила прямо, як модель. Не те що нині, скрутилася, як баба сторічна, дугою зігнулася…
П’є і риється у смітниках. Ось чим це закінчилося. Він викреслив її зі свого життя, а її життя, певно, вирішило наслідувати його, та викреслило Юлю із себе. Бо те, що з нею тепер — це животіння.
Чому, коли любиш, так важко простити? І чи є речі, які прощати не можна? Він не знав. Не був певен і досі. Деколи йому здавалося, що він вчинив правильно, а часом — що був надто жорстоким, надто безжальним, що горе та лють засліпили його, затьмарили розум… Та що вже думати про це? Нічого вже не поправиш і не повернеш назад. Робиш вибір і живеш із ним, і з його наслідками, якими б вони не були.
— Хто це? — Аліна, тримаючи за руку маленьку Юлю, підійшла до чоловіка. З іншого боку підбіг Ромко, галасуючи: «Хочеш до тата!» Геник вимучено усміхнувся і вхопив сина в обійми. — Ти так дивишся на цю нещасну… Знаєш її?
Геннадій насупився. Він терпіти не міг брехати дружині.
— Уперше бачу, Ліно. Пішли додому.
— Ксеню, твій вихід!
Ксеня, що сиділа за лаштунками на розкладному стільці, піднялася. Дзенькнули срібні браслети на тонких зап’ястках, світло софітів заграло на штучних діамантах у високій зачісці. Довга срібляста сукня звабливо шелестіла, коли дівчина виходила на сцену, а зал шаленів. Оплески лунали такі, що зривало дах. І нехай сам дах належав звичайнісінькій райцентрівській філармонії, зате на цьому концерті був повний аншлаг. Як і на всіх інших її концертах. У всіх інших залах.
Оксана Дмитрук. Висхідна зірка естради. Співачка з консерваторською освітою. Золотий голос країни. Чарівна, проста у спілкуванні дівчина, без жодних ознак зірковості, незважаючи на безсумнівний талант і сліпучу вроду.
Так писали про неї газети.
Такою вона й була. Чарівною і простою у спілкуванні. Талановитою. Із незагоєною раною в серці.
— Усе ще не можеш забути свого рагуля? — відкопилював губу її продюсер, вкотре зауваживши сумні очі підопічної.
— Сам ти рагуль, — огризалася вона. Заперечувати не було сенсу. П’ять років минуло, як вони розлучилися з Василем. П’ять років, як один день. Один довжелезний, безкінечний, наче гумовий день, ущерть наповнений болем і безнадією, плачем і стогонами, і божевільними, шаленими снами…
Вони були такими молодими. І такими дурними — теж. Не вміли ані поступатися, ані домовлятися, навіть слова такого не знали — компроміс. Побралися ще дітьми, їй шістнадцять, йому двадцять, щойно після армії, та за тямою недалеко від Ксені втік. І за рік із гаком розбіглися. Батьки Ксені лютували, проклинали доньку, всю вину за розрив на неї покладаючи. Баба Галя виявилася мудрішою. Сумно сказала:
— Я була проти вашого шлюбу. А тепер — проти розлучення. Він хороший хлопець, твій Василь. Молодий, щоправда, але час то поправить. Потерпіла б ти трохи.
Ксеня терпіти не хотіла. Запізнілий бунт, що зазвичай у підлітків трапляється — проти батьків, проти приписів суспільства і самої себе, спалахнув у ній диким полум’ям, і загасити його не вийшло. Рвати — так по живому, різати — то без наркозу, відходити — то спалюючи за собою всі мости. Ах, він, такий-перетакий, не розуміє моєї тонкої творчої душі, йому борщів треба і шкарпеток чистих. Про те, чи так уже заважає борщ пісенній кар’єрі, як і про те, що можна попросити про допомогу ту ж саму маму або свекруху, яка тільки рада буде і борщ зварити, і пиріжків напекти, доки невістонька співає, Ксеня навіть не замислювалася. Не всім, звісно, зі свекрухами щастить, а ось їй — поталанило. Оцінила вона це? Та де там! Адже мала чим займатися, окрім того, аби другій мамі в писок зазирати. Тут якраз і продюсер нагодився, знайшов її на якомусь пісенному конкурсі, де вона співала а капела, і журі мало мокрі очі, мокрі щоки і носовички — такі, хоч викручуй. Продюсера, Артура Ліпицького, знаного в естрадних колах як «ліпило звьозд» — похідне від прізвища і від спеціальності, Ксенин спів пробрав до печінок. Можна було би сказати, зачепив за душу, якби душа в нього була… Радше за звичкою, аніж від потреби, пещений тридцятирічний брюнет підкотився до «малявки» з інтимом, але та, не довго думаючи, тицьнула йому під носа золоту обручку і сердито мовила: