Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 24)

— Так, — Влада спантеличено насупилася. — Оті люди, у скляних вагонах… хто вони? Це ті, що зробили хибний вибір?

— Ні, — Мойра посміхнулася. Непроста дівчинка ця Влада, і як тільки дісталася такому дурню, як Антон? Завжди вхоплює саму суть і запитує про те, що дійсно важливо. — Не буває хибного вибору, у масштабі Всесвіту, звісно. Помилковим він стає для конкретної людини, та карати за це немає жодного сенсу. Хибний вибір сам по собі покарання. А люди в поїзді відзначилися тим, що за життя не зробили жодного вибору. Йдеться, певно, не про речі на кшталт «Що замовити в ресторані?» чи «Який колір помади обрати?» Усе серйозніше. Ви таких, мабуть, зустрічали. Бовтаються, як лайно в ополонці, туди дупу — сюди хвіст, і ніяк не можуть визначитися. Ні з чим. То роками живуть на дві сім’ї, то в роботі шукають себе аж до пенсії… Таких безліч. І оця ледве-теплість, байдужість є великим гріхом. Або гори, або будь холодним.

— Легше сказати, аніж зробити.

— Ми не шукаємо легких шляхів, Юрку. — Мойра, почуваючись мамою-квочкою, ще раз огляділа свій «виводок». Бобир обійняв Владу, Геник сплів свої пальці із Юліними, а Павлуша скулився на своїй лаві, немов осінній сухолист; охопив коліна руками, і припав до них, як потопаючий — до корабельної дошки. Поза ембріона. Біла Пані розуміюче кивнула. Як Штос не бадьориться, а хірургічна ніч не минула для нього безслідно. Страшно, боляче і хочеться назад до мами в пузо, несвідомо, однак сильно. Вибач, котику, пуза не буде. Буде другий шанс. Ти, мабуть, і справді лікар від Бога, зазвичай убивцям жодних шансів не дають.

— Ми все з’ясували? — сподіваючись почути «так», Біла Пані сяйливо усміхнулася. Юрко скривився.

— Ні, на жаль. Ще одна дрібничка. Хто із нас заплатить за інший вибір? Хто, коли і як? Бо десь у вусі мухою дзижчить відчуття про високу ціну. Надвисоку.

Жінка на мить замислилася. Юнак поцілив у ціль, та вона не мала права говорити про це тепер. Потім — скільки завгодно.

— Як я, поза сумнівом, уже згадувала, — повільно, добираючи слова, мов тугі яблука на вагу, заговорила Мойра, — ця пропозиція не передбачає відмови.

— Ви про це не згадували, — різко обірвав Бобир. — А безвідмовна пропозиція, по суті, є наказом.

— Так і є.

— Ми в армії?

— Гірше, синку. Ви на початку відліку. І будете тут, аж доки все це не добіжить кінця. Тому, —

Мойра суворо підібгала губи, — рухайтеся, моя вам порада.

Павло Вільгельмович Штос зірвався на рівні ноги так рвучко, ніби сидів на пружині, і практично вперся в низьку стелю маківкою. Хірургічна шапочка скотилася з голови і красиво спланувала на земляну підлогу. На шиї від напруження, гніву та марних спроб його стримати напнулися жили.

— Я нікуди більше не піду! Ти шахрайка! Курвина донька! Годі з мене мерців! Як ви це придумали? Що ви собі дозволяєте?!

— Та вгамуйся, лікарю. Запевняю, там мерців не буде, якщо сам їх не наробиш. І повір — ви повірте, я до всіх звертаюся — ви там опинитеся, бо мусите опинитися. Я просто намагаюся прискорити процес. Але, — Мойра розвела лебединими руками, — як завгодно.

І зробила красномовну паузу, що гранітною брилою поховала під собою душі всіх присутніх.

— Я піду першою, — зважилася Влада й міцніше притулилася до Юрка. — Ти не проти?

Він був проти. Ще й як! Озброївся, щонайменше, мільйоном заперечень. Але мільйон швидко знецінився під променистим блиском смарагдових очей. Коханих очей.

Поможи мені, Боже. Я не хочу відпускати її. І — не маю права не відпустити.

— Усе одно — божевільна ця жінка, чи всі ми, чи ніхто, і вона каже правду. Ми не можемо сидіти тут вічність. Ми тікаємо від себе та ховаємося від себе, ми усі, але довго це не триватиме. Треба брати бій, Юрцю. Я готова.

— А я — ні, — ну нарешті він зважився. — Я не був готовий закохатися. І не готовий дати тобі піти. Але я буду поруч. Навіть там. Скрізь. Усюди, де б ти не була. Ще не знаю, як, та я там буду.

— Я тобі вірю. Ні, я це знаю, — Влада встала, обігнула Штоса, що стовбичив посеред кімнати, як гігантський кактус посеред мексиканської пустелі, і зникла за дверима. Бобир рвучко повернувся до Мойри.

— Має бути якийсь проміжок між нашими відбуттями?

— Ні, — спокійно відповіла жінка.

— Тоді я пішов.

— Ми за… тобою, — останнє слово Геник сказав уже легкій турбулентності, що утворилася за Юрком. Біла Пані зітхнула.

— Дозволяю вам вийти разом. Усе-таки подружжя.

— А ми потім розділимося? — уточнила Юля.

— Хтозна. Це залежить не від мене.

— Я за вами, — Ксеня теж зітхнула, безнадійно і шумно. — Я вже ніц не тямлю, що тут коїться. Усі підуть — і я.

— Усі — та не всі, — вуса Штоса гнівно стовбурчилися, виглядаючи, як йоржики, котрими щойно добряче відмили пляшки з-під молока. — Звиняйте, панночко, та ви сказилися. Усі показилися. Я один при здоровому глузді. І я лишуся при ньому. Тут! Я ще трохи пожити хочу.

Мойра клацнула пальцями, і до хати вбіг один з тих небіжчиків, що оперувалися в Павлуші. Нога, яку Штос пришивав уночі разів сто, не менше, була знову затиснута під пахвою мерця і привітно ворушила пальцями, усіма одразу.

— Вибачєйтє, пане дохтуре, — чемно сказав покійник. — У мене тут туй-во… знову бідося сталася. Допоможіть уже, ради Бога. Дуже прошу, паночку добрий!

Павло сполотнів. Крякнув, мов качур, якому прищемили хвоста, і безпомічно глянув на Мойру, потім перевів погляд на товаришів по нещастю. Геть усі витріщалися на нього, наче на прибульця.

— Ви теж його бачите? — запитав Штос. — Мужика з ногою під рукою? Он де він, на порозі стоїть…

— Тут нікого, крім нас, немає, — відповів за усіх Геник і виразно закотив очі.

— Усе ясно, — підсумував Павло. — Натяк зрозуміло, пані. Я йду останнім, за Ксенею.

Тисячу років тому я був берсерком, шаленим, як лють, і нездоланним, як смерть. І, як смерть, невблаганним. Я служив у комітаті одного з київських князів, за відвагою не мав рівних у битві і не знав поразки чи ран. Я носив вовчі шкіри й до бою йшов першим, гризучи край щита і здираючи лати з несамовитим виттям. Мій шал зупиняв ворожі загони, моя міць вкривала поле бою загиблими швидше, ніж серп женця підтинає жмут трав. Люди казали, що я перевертень. Вони помилялися, але не дуже.

Мене звали Інгольв. Королівський вовк.

Я не мав ані родини, ані дружини. Моєю матір’ю була війна, а коханкою — січа. Якщо я мав потребу в жінці, я брав жінку. Якщо хотів їсти — брав їжу. Я жив просто і вважав, що живу справедливо.

Я сіяв смерть і пожав безчестя. Я прожив довго, повернувся на рідну землю і застав ті часи, коли нас оголосили поза законом. Ті, кого ми захищали, відвернулися від нас. Ті, за кого ми вбивали голими руками, охрестили нас ізгоями й прокляли.

Я помер не як воїн. Мене згубили вигнання, ганьба і чорна зрада. Кілок у серце, доки я спав. Я не загинув на полі бою та не дочекався поховального вогнища. Мою долю було визначено. Я став драургом.

Я отримав нелюдську силу. Міг передбачати майбутнє і обертатися на будь-якого звіра. Однак я прагнув свободи. Я ненавидів скарби могильних курганів, котрі мав охороняти, й щоночі безголовою тінню тинявся серед живих, наводячи жах, куди більший, ніж коли був берсерком. Я хотів, щоби мене звільнили і шукав відчайдуха з тисовою гілкою у візерунку рун. Когось, здатного на пожертву заради спокою моєї душі.

Урешті-решт такий знайшовся. Останній з мого роду, правнук, Кюн. Але спокою я не отримав. Бо із гробниці загримів прямісінько до пекла.

Там було страшно й зле. Я гадав, що бачив усі жахіття світу, що не здатен боятися. Та я мало що знав про той, інший світ. Про червонолицих демонів та їхні тортури. Про потвор, які п’ють твою кров без упину і рвуть тіло іржавими гаками. Про гарячі сірчані ріки й крижані озера безнадії. І про те, що в пеклі час зникає, як такий. Там немає часу.

Найстрашніше в пеклі — вічність.

Я не знаю, скільки років минуло на землі, і чи це взагалі важливо. Сто років, двісті? Та якось до нас спустився з раю світлий янгол. Він шукав підручних. Помічників. Завдання було найпростіше — час від часу давати звичайним людям другий шанс. Не усім, а лише тим, на кого він вкаже. Але перед тим їх слід було помучити. За вже скоєні гріхи.

Янгол потребував двох — ніжну жінку і сильного чоловіка. Він побачив мене, пошматованого, закривавленого, на колінах — і сказав: «Один вже є. Підеш зі мною?»

Я погодився. Відразу, не роздумуючи. Після сотень років у пеклі я був більш ніж готовий мучити кого завгодно і як завгодно. Мені надали надприродні вміння — порівняно з ними невразливість берсерка та магія драурга виглядали дитячою забавкою. Я міг насилати будь-які видива, створювати реальність, на власний розсуд перетинати світи, оживляти мертвих. Я знав усе про кожного зі своїх підопічних, і про тих, кого вони тримали в думках. Це припало мені до смаку. Я тішився владою, як немовля — цицею. Владою, ілюзорною, але такою подібною до реальної…

Трохи згодом янгол привів до мене Мойру. Вона ірландка, і це її справжнє ім’я. Я не знаю гаразд, у чому її гріх, але із натяків, якими вона обмінювалася з янголом, зрозумів, що там замішані блуд, чаклунство і ворожіння. І ще самогубство.

Дивлячись на неї, я б ніколи цього не подумав.

Ми обрали собі шати — саме так назвав їх янгол, урочисто і пишно. Шати. Мо навмисне вибрала рясу й апостольник. Заявила, що сита шатами по горло. Цікаво, про що це вона? І чому саме православний убір? Я не знаю. Сам я зупинився на простому одязі часів свого київського служіння. І ми почали.