Наталья Лапина – Зодчий із пекла (страница 3)
Але дружина вирішила до останнього підтримувати містичну версію незрозумілих пригод:
– Повір, немає чого іронізувати. Сантехніка працює відмінно. Здебільшого. Вдень. Сантехнік не винен, це будинок… Тут щось негаразд. Старі будинки, повір, завжди несуть на собі відбиток життя колишніх господарів. Їхню ауру, їхні… Ну, не знаю. Можеш сміятися, але й академіки визнають, що іноді астральні тіла існують окремо від тіла. І тоді можливі будь-які дивні явища. Надю, скажи ти.
Надія взялася за ручку пересувного столичка:
– Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.
– Точно – привиди?
– Не знаю. Може, й партизани.
Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.
– Сантехнік тут був?
– Сьогодні вранці, – видихнула Ольга Володимирівна.
– І вчора, і позавчора, – додала Щукіна.
– І що?
– Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.
– А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.
– Інші працюють бездоганно.
– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:
– Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.
У цей момент на другому поверсі грюкнуло.
Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.
На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!
Влетів туди захеканий, сердитий.
Нікого.
Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» – потім усе стихло.
– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. – Подивись у бібліотеці – стілець упав. І лежить. І нікого! Ну? Зрозумів тепер?
Чоловік відсторонив її з дороги однією рукою, наче неживу річ, і рішуче попрямував до бібліотеки, розташованої поруч, за стіною кабінету.
Стілець лежав просто на проході, ніби його хтось зачепив, поспішаючи. Чудовий стілець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими ніжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилі ампір.
Розлючений господар обвів несамовитим поглядом усе приміщення:
– Ну… Стерво! Хай тільки попадешся! Капєц буде! Нахрєн!
І поліз до кишені по телефон – викликати охоронця.
Поки він, поспішно маршируючи сходами й кімнатами та візуально обстежуючи їх, по мобільному наказував охоронцеві ще раз обійти навколо дому й придивитися до слідів, економка Щукіна підняла й поставила на місце стільця. Вирівняла кілька книжок, корінці яких недбало повисовувалися з акуратної шеренги.
Помітила на великому декоративному глобусі криво приліплений світло-зелений стікер. На ньому недбалим почерком було написано: «
Ярижський ж уже закінчив свій поспішний обхід і, зупинившись у їдальні, тихо спитав дружину, що зайшла слідом за ним:
– Ти переконана, що це не жарти когось із обслуги?
Вона розвела руками:
– Та ж нікого поблизу не було…
– А де Алінка?
– Я її сьогодні раніше відпустила. В якогось там приятеля день народження.
– Ти приглядай за ними… Не подобається мені все це.
– А мені більше, ніж не подобається. Мені страшно, повір.
За вікном голосно й зловісно каркнула ворона. Упав з гілки великий кавалок важкого мокрого снігу. Але помітила це тільки Надя Щукіна, що якраз визирнула з вікна величезної кухні, напханої найновітнішою побутовою технікою. Вона неуважливо сказала Тимофіївні, яка відпочивала за чаєм після праведних прибиральницьких трудів:
– Сьогодні вдень… Уперше…
– Га?
– Сьогодні це сталося вдень. З унітазом.
– Казала я: тікати звідси треба. Не озираючись!
– Куди? – Щукіна відійшла од вікна й почала мити келишок, тарілочки та чашечку.
– А де платять хоч і менше, зате життя спокійніше, – стара Тимофіївна широко розставила ноги, що аж гули від утоми, й не поспішала йти додому.
– Карр! – голосно погодилась з нею ворона за вікном.
– Карр! Карр! – відгукнулися з усіх боків її сородичі.
Надя зітхнула:
– Мені дочку вчити треба… Сама знаєш, за кожну копійчину воювати доводиться.
Ворони злетіли дружною зграєю й закружляли над парком, зловісне каркання сповнило тремтінням холодне зимове повітря.
Дуже дивний будинок
Ольга Володимирівна Ярижська, жінка розумна, освічена й бувала в бувальцях, в минулому – екскурсовод, потім директор музею, не помилялась. Старий будинок, який вони з чоловіком придбали зовсім недавно й вже закінчували ремонтувати, ніс на собі тавро таємничості від самого початку свого існування.
Через те, що цей дім, а точніше, особняк, – стане одним з головних героїв нашої оповіді про страшні й трагічні події, дозвольте спочатку відрекомендувати його у межах основних анкетних даних.
Видова назва – невизначена. За документами – особняк, проте називають його по-різному. Найчастіше – просто дім, іноді – вілла, а подекуди й – палац. І всі ці назви до цієї будівлі пасують. Наче на неї пошиті.
Рік народження – ще одна загадка. Фундамент закладено чи в ХVІІ, чи в ХVІІІ столітті. Дім на ньому простояв до початку ХХ віку. Повністю перебудований на тому ж місці та знову почав функціонувати в 1914 році.
Походження – нез'ясоване. Останні дореволюційні власники – поміщики Барвиненки – відомі цукрозаводчики, колекціонери та меценати. Люди неординарні, енергійні й навіть дещо загадкові. Пишалися козацьким походженням, а дружин брали виключно з родовитих росіянок. Хизувалися науковим світоглядом, а грошей на храми не шкодували. Обожнювали мистецтво, полюбляли запрошувати до себе акторів та художників, але майже всю свою енергію спрямовували на збільшення й без того величезних статків.
Призначення особняка – весільний подарунок молодшій дочці, якій так і не судилося побути його хазяйкою.
Оточення – старий листяний парк, з невідомих причин у перші роки ХХ століття його вирубали й засадили хвойними деревами рідкісних, екзотичних порід.
Автор проекту – уславлений архітектор Владислав Городецький, безпосередній виконавець – його учень і, за збігом обставин, – наречений хазяйської дочки Григорій Василай, людина походження темного й незнатного. Креслення, документи – не збереглися.
Отже, перебудували дім (палац, особняк, віллу) на початку ХХ століття. Але від самих входин життя тут не заладилося. Загадкові нещастя й криваві драми переслідували спочатку господарів дому, а потім і керівників навчального закладу, що розмістився у цих стінах у перші роки радянської влади. По війні в дивом уцілілому палаці спочатку влаштували санаторій, який з року в рік хирів та занепадав, а потім – краєзнавчий музей, майже не відомий за межами невеликого району.
Все швидко змінилося, коли замість млявого вісімдесятирічного діда директоркою стала дружина новоприбулого бізнесмена Ярижського. Вона вмить (з беззаперечними цифрами та документами в руках) довела місцевій владі, що утримувати за рахунок державного бюджету таку велику споруду – невигідно, і за лічені дні приватизувала будинок. Яку ціну було заплачено за нього до бюджету, залишилося для всіх великою таїною.
І вже після цього скоропостижного продажу в мешканців райцентру ніби раптом полуда з очей впала: та це ж неповторний, унікальний палац! Адже збудовано його за проектом славнозвісного зодчого, та й колишні репресовані володарі, як з’ясувалося, були гордістю нації, нащадками старовинного козацького роду та ще й ученими, чий внесок у вітчизняну й світову науку раніше безсовісно замовчувався.
Та й узагалі, де ви ще побачите будинок, так дивно спроектований та оздоблений? Основний корпус – двоповерховий, а по обидва боки від входу двір біля ґанку оточують, наче крила чайки, багатовіконні прибудови, роблячи рельєфний фасад надзвичайно опуклим та виразним. Симетрію, дотриману в усьому з античною точністю, порушує башточка з гостроверхим шпилем, так дотепно притулена праворуч на даху. А високі й вузькі вікна! А розкішні візерунки й зубчасте оздоблення стін! А мозаїчна підлога зали першого поверху! Дехто каже, що в ній зашифровано якісь мусульманські записи. А вигадливі химерні сходи в середині, мармурово-чавунні! Мереживо – та й годі! Шедевр епохи модерну!
Звичайно, за роки безгосподарності згинули кудись без сліду не лише бронзові світильники (від початку тут було електричне освітлення), але й полив'яний декор печей, й майоликова плитка. Зате на сходах всередині будинку мармур добре зберігся, як і ефектні віконні рами, і навіть кам'яна арка при в'їзді, і чавунна огорожа кругом парку – місцями.
Дім не просто вдало вписувався до оточуючого ландшафту, він був і залишився найнеобхіднішим елементом гармонійної картини усього району. Сільськогосподарського, всю промисловість якого сконцентровано в Барвінківцях – цукровий та молочний заводики, м'ясопереробний комбінат. Нещодавно тут з'явився й новий бізнес в особі Ярижського. Він заправляв тепер м'ясними справами, вельми цікавився цукровими й молочними, вже майже організував за містечком, у старих конюшнях, розлив води у пластикові пляшки.