Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 46)

— Мене за ними має впізнати одна жінка. І потім, це єдині пристойні штани у моєму гардеробі.

— Бідний котику. Скажи, чи ти хоч радий мене стріти?

— У мене болить живіт і мені страшно.

— Чому тобі страшно? Я ж з тобою.

— Я нічого не розумію.

— То питай, я відповідатиму.

— Бачиш, мені мало не відтяли голову, бо я був змушений визнати урешті, що убив тебе і Віру.

— Це якраз дуже добре. Я маю на увазі, що тепер нас з Віркою ніякий біс шукати не стане. А про відтяту голову, визнай сам, то — страшенна гіпербола. У цій благословенній країні давно уже відмінили смертний вирок.

— Слідчий запевняв…

— Бачиш, методи слідчих у кіно і у житті трохи відрізняються. Тебе просто залякували.

— Навіщо?

— Аби закрити чергове діло, покращити статистику викриття злочинів і отримати премію.

— А адвокати?..

— Громадські адвокати слугують тій самій машині правосуддя, котра їх годує.

Гарсони натягли до столу силу наїдків, що я уже давно і забув, як вони виглядають. Я почав їсти і вже не міг зупинитися, а гарсони підставляли все нові і нові таці.

Американська видавниця усе не приходила. А, може, й приходила, та, не забачивши поперед рестораном красеня у шкіряних штанах, полетіла назад до Америки. Мені було уже однаково, чи заскочить мене ота дівиця на ім'я Gloria Mundi.

Я набивав черево артішоками і пермською шинкою, заливаючи оту розкіш Аліниним улюбленим шампанським. Я панічно боявся того моменту, як перестану їсти і мені доведеться підтримувати розмову, бо увесь час, доки я жував, мене розважала балачками Аліна. Вона розповідала саме про древніх греків і римлян, про їхні витончені смаки, філософію, гетер, наукові досягнення, і то усе так докладно і доладно, що наприкінці вечері я міг би здавати іспит по еліністиці чи романістиці.

Усе, що було опісля цих двох цивілізацій, Аліна оцінювала як занепад і плагіат, і, як я повилизував рештки ікри з мисочки, а тоді із пальців, то ладен був з нею погодитися. Я допив шампанське і відригнув його у обличчя красеню-гарсону, на що він відповів лагідною посмішкою, як то робить любляча матуся, коли її дитя зригує на слюнявчик рештки вівсянки. Цікаво було б мені знати, які чайові сунула йому до штанів Аліна, аби вичарувати таку посмішку? Я поводився за столом справді наче свиня, але то було у мене нервове.

Отож, як лекція про довершеність елінів і римлян була закінчена, я з´їв уже стільки, що вистачило б на роту зголоднілих солдатів. Наприкінці я поколупався у зубах і повичищав ріжком серветки траурні обідочки попід нігтями, після чого настав момент, коли я таки мав щось сказати.

— А у кривої Мар'яни коза іздохла, — врешті видобувся я. — Минулої зими.

— Бач, які трагедії трапляються на світі…

— А де ви живете, пані Аліно?

— Пані Аліна живе на невеличкій гасієнді. Разом із панею Вірою і Андрійком. І пані Аліна запрошує люб'язно шановного пана до нас приєднатися, бо нам бракує четвертого для гри у бридж.

— І далеко то звідси?

— Годин сім льоту. Як на військовому винищувачі.

— А швидко той винищувач летить?

— Дві тисячі кілометрів на годину.

— Оооооооо…

Я окреслив коло із радіусом приблизно чотирнадцять тисяч кілометрів і сказав:

— Якщо у Бразилії, то я згоден. Але я не маю паспорта, не маю права перетинати кордон і не можу користуватися літаком. І ця проблема буде вирішена десь років за десять.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — мовила Аліна, — ти отримав якусь котячу посвідку.

— Звісно, з твого огляду це не аби що… Але я й досі не можу тією посвідкою намилуватись. Там є навіть моя фотокартка. І тепер я вростаю у нормальний статус, як то сказано у довідці, котра до цієї посвідки пришпилена. От. А то все завдяки тому, що у останній день Бог послав мені янгола-рятівника у вигляді нового адвоката, котрому стало розуму виробити єдино можливу стратегію мого визволення.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — повторила Аліна, — ти зізнався в усіх мислимих і немислимих злочинах, а у винагороду тебе, на підставі ветеринарної експертизи, визнали на час здійснення убивств недієздатним і просто у судовій залі видали на перевиховання ветеринарочці. Але, скажу тобі відверто, то був не янгол-рятівник, а ми з Вірою, і коштував нам той порятунок не один десяток тисяч доларів.

Я побачив, як мій райський садочок, до якого було щойно рукою подати, віддаляється від мене, наче від маленької Аліси. І я, ото вже послідущий дурень, побажав собі, аби переді мною вродилась моя американська видавниця.

Ніколи і нізащо в світі не бажайте собі нічого конкретного, а то потрапите, як ото я, або отой бідолаха негр, до кепського становища. Бо гострі і спонтанні, вербально сформульовані бажання мають тенденцію здійснюватися.

Американська видавниця, котру я матеріалізував зусиллям власної волі, сиділа навпроти мене. Вона посміхалась наче Аліна. Вона виглядала наче Аліна. Вона говорила наче Аліна.

І, якщо ти, мій любий читачу, котрого я провів усіма анфіладами, лабіринтами, комірчинами і льохами моєї безсмертної душі, у затишку свого прочавленого крісла здогадався про все зарані, для мене той очевидний факт явився, як то кажуть, потрясінням.

— Тільки прошу, любчику, не закочуй очі і не втрачай свідомості. У нас нема на те часу.

Аліна вийшла до туалетної кімнати. Вірніше, мій янгол-охоронець, у котрого я, попри все, вірив, вивів її туди на хвильку і шепнув мені — катай, дурень, додому і не висовуй із своєї діри носа.

Але я, таки і справді розпослідущий дурень, сидів із повним черевом і пустою головою, прилипши ізсередини до шкіряних штанів, бо мене опосіло непереборне бажання — взнати усю правду. На якого біса вона мені тільки здалася?

А потім, у моїй графоманській душі іще жевріла іскринка надії, що Аліна, котра стільки часу морочила мені голову, видаючи себе за американську видавницю, маючи добрий літературний смак, таки видрукує мій роман. Мені ой як не хотілось злізати з Олімпу, до вершечка котрого я уже подумки доп'явся. Бачите, маніякальна жадоба слави притлумлює навіть інстинкт самозбереження.

Тож я сидів і чекав, і то було уже не так приємно, як за дві години.

Аліна випурхнула із туалетної кімнати і була іще гарнішою, як перед тим. І вже поготів гарнішою, як за нашої першої зустрічі. Час для цієї дивної жінки біг у зворотньому напрямку.

Вона легкою хмаринкою опустилась на стілець навпроти і приязно усміхнулась. Запала мовчанка. Вона уміла мовчати як жодна жінка у світі, і я зрозумів, що кохаю її, кохав завжди і кохатиму вічно.

— Ну от, тобі тепер усе ясно, — сказала вона урешті.

Я згідливо кивнув головою. Мені було ясно майже усе, а те що мені було не ясно, не мало на даний момент ваги. І лише одне питання терзало мою душу — чому вони вигнали мене?

— Тільки, прошу, ніяких питань. Я маю на увазі — прямих питань. Розкажи, краще, що-небудь, доки нам принесуть каву.

— Я розкажу тобі одну історію, котра трапилась у нашому Хольцланді за давніх-прадавніх часів. Може сто, а, може, й тисячу років тому. В усякому разі, ще до початку нової ери, як у нас побудували аеропорт і та буколічна місцинка перетворилася на Вавілон.

Отож, у диких нетрях тієї неосяжної країни стояла хатинка, власне, не хатинка, а занедбаний сарайчик, де жив місцевий дурник, або, за сучасною термінологією, — асоціальний маргінал.

Жодна душа на світі не знала, де він народився і звідки прийшов, а він сам, як і знав, то не говорив про те. Йому, власне, ні з ким було говорити, через що його вважали глухонімим.

Він не мав друзів, але не мав і ворогів. Він взагалі нічого не мав і, тим пак, ні на що не зазіхав. Уся його емоційна палітра описувалась двома почуттями — холоду і голоду. А єдиним його палким бажанням було — позбутися бліх.

І отак спливали роки, десятиріччя, а, може, і сторіччя, аж поки на його голову не звалилась халепа у вигляді жінки на ім'я Брайтенайхнер. Вона з'явилась до нього із постановою в руках і полишила йому копію. У тій постанові значилось, що халупка, де він жив, являє собою велику історичну цінність і що у ній, на цій підставі, будуть розводити шампіньйони. А тому він має відреставрувати той палац власним коштом, а особливо це стосувалось безцінних фресок і вітражів, і то усе за три тижні, а потому — щоб і духу його тут не було, і то у межах трьох тисяч кілометрів.

Три тижні сплили як один день, бо саме пройшли дощі, ту халупку мало не змило, він боровся проти повені і навіть думати забув за ту жінку і фрески, і шампіньйони, а копію постанови він, сором признатись, використав зовсім не за призначенням, бо, по-перше, все одно не міг читати, а по-друге, вона гарно пішла на самокрутки, тож, він якраз закінчив вичерпувати воду із льоху і почимчикував до кар'єру помити забрьохані чоботи, як вона з'явилась удруге і востаннє, і, забачивши його на містках, що він сам і змайстрував колись, спхнула того бідолаху у воду, бо, як говорив батько усіх часів і народів: «Є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми».

Єдине, чого ота дама не врахувала — у нашого сіромахи були добрячі легені. Вона покинула місце, де було виповнено акт правосуддя, трохи раніше, аніж годилося за приписом, бо поспішала на відкриття дитячого притулку чи оперного театру, ми вже й не знаємо чого саме. Одне слово, вона не дочекалася, доки труп винесе на поверхню, а пішла у справах, і тут на місточках нагодився дід на ймення Панас, що теж був у цих місцях прийдою, але жив тут так довго, що із його присутністю усі якось змирилися і постанов про примусове виселення уже давно не присилали.