Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 34)

Я боявся питати, куди та куля влучила і чи взагалі вона виживе.

— Та виживе наша Аліна, — прочитала вона мої страхи, — сьогодні ж і заберемо її з лікарні. Ти, я бачу, прийшов до тями. У тебе, виявляється, і справді алергічна реакція на воду. Типова синкопальна реакція на водне середовище, що викликає швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності. Ти уже другу добу лежиш тут наче покійник у респіраторній комі.

Вона помацала мені лоб, перевірила пульс, дала випити чашку гарячого бульйону і піднесла до мого обличчя люстерко.

— Ти тільки не лякайся. Воно видається страшнуватим, але рани абсолютно безпечні.

Добре, що вона мене попередила. Обличчя виглядало так, начеб його таки переїхало човном. Такої відразної пики я ще зроду у своєму житті не бачив.

Увечері, як я уже почувався значно краще, ми пішли забирати Аліну з лікарні. Погода стояла чудова, Віра, наче школярка, загрібала ногами пале листя, і я радів тому, що ми знову будемо утрьох.

У прийомному покої я трохи закуняв у кріслі.

— Ну, хвалити Бога, ми знову всі разом, — пролунав наді мною голос Аліни.

Коли я розклепив наполовину ліве око, бо воно розклеплювалось лише наполовину, тоді як праве взагалі не відкривалось, я побачив істоту, що пахла Аліною, говорила Аліниним голосом, а виглядала… А виглядала вона іще гірше, ніж я, хоча іще хвилину тому мені важко було те уявити.

— Любонько, — накинулася Аліна на Віру, — чого ти не попередила нашого хлопчика? Бачиш, як він перелякався?

Віра відклала часопис убік і зареготала. Я навіть не здогадувався про той бік її натури — отак сміятися над чужим нещастям.

— Ну ви і парочка! Ну ви ж і парочка! Догралися таки у своєму казіно.

Коли ми всілися у привокзальному ресторанчику, я дізнався дещо про перебіг подій після того, як синкопальна реакція на водне середовище викликала у моєму організмі швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності.

— Бачиш, котику-братику, як я побачила, що ти намірявся лишитися із тією прищавою дівулею, то сказала Вірочці — давай-но, серденько, поїдемо без нього, бо наш любчик, здається, закохався, тож не будемо стояти на заваді його щастю. А тут, до того ж, вони зачали стріляти. Той мс'є де-Баркадер, чи де-Він-з-біса-Взявся, що я прочитала йому таку добру лекцію про коридори ймовірності, виявився ніяким не залицяльником, а послідущим злочинцем. Я одразу зрозуміла, що йому чогось треба від мене. Ну, ти сам здогадаєшся, що спаде на думку іще доволі молодій і вродливій жінці, як кавалер у казіно замовляє їй коктейль за коктейлем і призивно дивиться на її декольте. Але той мерзотник, що так гаряче дихав мені у вухо, жадав не кохання, а грошей. Віронька таки мала рацію, як говорила, що обслуга готелів — то переважно інформанти, бо, бачиш…

Вона говорила і говорила, а я пив мінеральну воду, бо нічого іншого моє бідне тіло не сприймало, наче йому було мало тієї водиці, що воно нажлуктилося перед казіно, дивився на її обличчя, закутане легкою павутинкою шарфика і закрите наполовину темними окулярами, і не втримався врешті від питання:

— Аліночко, а куди тебе влучило?

— Чим влучило?

— Бандитською кулею, — зареготала Віра.

— Вірко, ну ти ж і штучка. Могла б розказати йому правду, а не накручувати дитячі кримінальні історії.

— Ну добре, котику, слухай, — почала Віра, — то і справді ніяка не бандитська куля. Діло було так. Коли ми тебе тягли із води, ти подряпав їй трохи обличчя і надірвав мочку вуха, а як Аліна пішла до косметолога аби його підшити, той старий лис намовив її до підтяжки.

— Якої підтяжки? Тієї, що на штани?

— От-от, приміром таке, — встряла Аліна, — як розношені штани потребують підтримки, так і шкіра на обличчі у жінки потребує час від часу невеличкої допомоги з боку косметолога. То, звичайно, завжди ризик і, скажу тобі, страшенний ризик — оте викроювання шкіри. Пам'ятаю, одного разу я віднесла до своєї кравчині такої гарної матерії на сукню. І що ти думаєш, вона із неї викроїла? Страшно було поглянути. Але цього разу я попросила Віру прослідкувати за ходом, так би мовити, крою та шиття.

— І як воно було?

— Чудово, — відказала Віра, — той хірург заробляв би гарні гроші у індійців, знімаючи для них скальпи.

— Віро, припини про ті жахливі подробиці, — мовила Аліна, а тоді звернулась до мене. — За тиждень, як усе заживе, моє обличчя стане схожим на венеціанську маску.

— Або ж на портрети Пікассо, — пирснула Віра.

— Тіпун тобі на язик, серденько, — відказала Аліна, — ти просто користуєшся тим, що я не можу через шви на обличчі побити тебе подушкою.

За тиждень її обличчя, що і раніше було дуже вродливим, стало довершеним за формою.

— Очі сидять симетрично, вуха не з'їхали на потилицю, — констатувала вона задоволено, — і тепер я на вигляд молодша, аніж моя невісточка. Правда, котюсику? Але ж і Вірочка у нас — красуня…

— … правда ж, Вірочка у нас красуня?

Я хитнув головою і повернувся у просторі і часі назад. Я зрозумів, що саме сколихнуло у мені оту низку споминів — нарцис за лівим вушком. Так само, як і у тієї парижанки, що свого часу не встигла поцілити мені межи очі.

— Ну, що там говорять твої принципи динамічного програмування? — спитала Віра.

Вона цьомкнула мене у маківку і улила отим цілунком у пусту сулію мого тіла надію і спокій. Ми знову були, як і на початку — три закохані одне у одного створіння. Три чехівські сестри, що через обставини і брак грошей змушені були жити разом і так само мріяли про небо, усипане діамантами.

Добре, що ми поснідали перед тим, як прочитати ранкову пошту, бо того дня вона принесла нам чимало усяких прикрощів. По-перше, лист від Андрійка, який сповіщав, що не приїде на різдв'яні канікули, бо збирається із батьком на прощу, до якихось святих місць. Отже, ті давно омріяні канікули, коли б ми отримали нарешті партнера до гри у бридж, були коту під хвіст. По-друге, нотаріус, що піклувався справами удови вельмишановного Лароша, себто, мерзотника Жан-Люка, сповіщав, що справи із спадщиною відсовуються на неозначений час, бо, виявляється, на світ вигулькнула одна особа, його позашлюбна дочка, яка пред'явила дарчу, видану її батечком взамін за сплату боргів, на цей хлів, котрий ми вже вважали майже своєю домівкою. Якби нам і цього було мало, то батьки нашого Богом забутого хутірця сповіщали, що ми маємо упродовж трьох місяців сплатити чотиризначну суму за проведення повз нашу будівлю нової каналізації. Чи вони були сповна розуму? За кільканадцять метрів труб отаку купу грошей?

Я почувався винним, що не втопився тоді у тому романтичному каналі. Аби хоч трохи спокутувати вину, я зодягнувся і пішов попоратися по хазяйству. З того дня, як ми повернулися з мандрів, я не вилазив із дому і аж сп'янів від морозного повітря.

Перше, що я поклав собі зробити, — повиривати два бетонні стовпи, що сиротливо стирчали попід моїми вікнами, і де-інде їх зарити, бо бетон був і справді кепським і викришувався просто на очах. Мені здавалося, що я вже відчуваю сморід Костантинопулосових шкарпеток.

З нього я й почав. Земля була — хоч зубами гризи, але мене втішала думка, що, як я його поглибше зарию в землю, то він перестане являтися мені ночима і лаяти мене на чому світ, бо я знову ніс бубну на чирві.

Я вирив урешті бетонний паралелепіпед, поклав його на тачку і поштовхав до найближчого лісочка, якраз на кордоні між Оберхольцландом і Нідерхольцландом. То була зона відчуження, куди роками не ступала нога людини. Місцинка та мала погану славу. Говорили, що той, хто там тинятиметься, скрутить свої в'язи і щастя йому не бачити. І повірте, то була чиста правда. До речі, там, у самому епіцентрі зачарованих хащів, на засохлій осиці, я побачив нашого п'яницю-марсельця, котрого можна було впізнати по картатому кашне, яке він носив зимою і літом, і по альпійським черевикам, що він не знімав їх навіть, як лягав спати.

Так от, то було таки прокляте місце. Три дні потому я не міг ні ходити, ні сидіти, а якось уночі мені наснилася колісниця, якою правувала вогняна жінка. До тієї колісниці було приторочено вутлу торбинку, через діри якої проблискувало моє благеньке щастячко. І біс її знає, куди вона його повезла і нащо воно їй узагалі здалося.

Оті три ночі, що я спав з власної волі у своїй опальній комірчині, бо Віра натирала мій поперек смердючою маззю, до мене знову почав являтися Костантинопулос. Йому, бачте, було незручно лежати донизу головою у барлозі, круг якої тинявся бездомний із моєї ласки ведмедик і плакав, наче негодована дитина.

Зате перед сном мене провідувала Віра. Я влягався на живіт, а вона вистрибувала мені, пробачте, на сідниці і несамовито-любовно втирала у поперек ту мазь. Сморід від неї здіймався до неба і лякав полохливих янголів, але цілющі витяжки проникали попід шкіру і приносили полегшення.

І я, такий хворобливо-чутливий до найменших неприємних запахів, тішився тією процедурою масажу, що межувала із любовним актом, а наприкінці знеможено засинав, і Віра вкривала мене своїм вовняним пледом, так що ночами її пахощі витали у моїй комірчині.

Четвертого ранку, помолоділий на двадцять років, я козликом поскакав до Аліниної спальні, але та вередливиця, що, правду кажучи, після своєї косметичної операції не могла відрізнити запах риби від пахощів кориці (їй там ненароком зачепили якийсь нерв), вигнала мене надвір, бо їй, бачте, псував апетит запах цілющої мазі.