Мор Йокаи – Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка (страница 16)

В мене крутилося в голові. Я добре знав, що кожен поцілунок, який прийму та віддам — це зрада, підлість, святотатство. Цим цілунком я зраджую дім, в якому мене прийняли з любов'ю, хазяїна, який дає мені хліб, незнайомця, чиє ім'я я ношу, жінку, яка сприймає мене за колишнього коханця — і мою прекрасну Мадуш. Я зраджую чоловіка та жінку, Господа і чорта одночасно! І все ж, якщо б мене запитали, що б я зробив, якби вона знов прийшла, то я відповів би, що зробив би те саме, що і тоді. Навіть, якщо за це мені довелось би загинути.

(— Він не кається, — викрикнув солтис. — Adulterium cum stellionatu![28]

— Облиште, ваша милосте! — обірвав його князь. — Адже це не він розпочав. У всьому винна жінка!)

Це був страшний гріх, я знаю, і він дуже давив мені душу. Я ледве міг дочекатися сповіді, аби отримати прощення святого отця.

Прекрасна Персида прошепотіла мені в ту годину:

— Зденку! Якщо ти зміг піти через мене на Святу землю, то чи зможеш піти і в пекло?

Я подумав, що це всього лиш слова, тому відповів: звичайно, зміг би.

— Тоді, — мовила прекрасна Персида, — як можеш поглянути в очі прокляттю за моє кохання, то бійся коли-небудь зізнатись в цьому гріху, половина з якого моя. Не розповідай про нього ані попам, ані святошам, навіть перед іконою про це не говори, бо як скажеш про нього комусь, буде з того велика біда та нещастя.

Так і ходив я з цим гріхом, який тиснув мене. Я почував себе, наче поранений стрілою олень.

Сонний напій, випитий старим князем, діяв чудово.

Я чудово грав Зденка, чиї кістки перетворились на порох десь у пустелях Палестини, чия душа ще й досі палає у вогні чистилища за скоєні гріхи.

Старий князь був дуже віруючим. Він вимагав від жителів двору, аби всі сповідались кожного святкового дня. Сповідь проходила у його каплиці при дворі, під його пильним наглядом. Священика ніхто не бачив — зі сповідальні показувалась тільки рука з дерев'яною палицею, що торкалась голови грішного на знак відпущення гріхів.

Спершу сповідався князь, потім прекрасна Персида, потім була моя черга — друга сім'ї, мажордома.

Коли я всівся в сповідальню, то спершу висповідав священика.

— Цікаво, отче, чи не розпатякаєш ти нічого з того, що тут від мене почуєш?

— Як ти можеш про таке думати, сину мій? Таїнство сповіді недоторканне.

— А якщо ти таки зрадиш таїнство?

— Тоді мене спалять на вогнищі.

— Чи не траплялось раніше, що таїнство сповіді було відкрито іншим?

— Такого ніколи не траплялось. Навіть якщо священику зізнались у вбивстві, і він знав, що невинну людину повісять, він все одно не міг назвати ім'я справжнього винуватця. Є безліч випадків, коли священики були готові померти смертю мученика, ніж видати сильним світу цього таємниці, що стали їм відомі під час сповіді. Яскравим прикладом є історія святого Непомука, ти напевно її знаєш.

— Та чи є ти таким самим святим, як Ян Непомуцький?

— Я давав таку саму священну клятву Господу.

— Мені цього замало. Поклянись і мені.

Тож святому отцю довелось поклястись переді мною, аби завірити мене в тому, що він не розповість нічого з того, що я розповім йому на сповіді.

Тоді я розповів йому все. Це була гарна сповідь. Я розповів йому усі гріхи до останнього. Але перед секретом прекрасної Персиди я зупинився.

Мені згадалась її порада: «Не розповідай навіть священику!»

Однак серед усіх гріхів людства найважче приховати той, у якому замішана жінка. У нього є роги, котрими він штрикає грішника. В нього є кігті, якими він намагається прорватись назовні. В нього є сотні язиків, і він хоче ними розмовляти. Цей гріх хоче вихвалятись!

Та я зміг втриматись і закінчив свою сповідь. Але тут священик почав мене випитувати:

— Сину мій, а чи все ти розповів? Чи не залишилось ще якогось гріха, котрий давить твою душу? Не соромся. Невже такий молодий, здоровий лицар, як ти, сидить на сухих хлібах, відколи сюди потрапив? Ви звикли брати все, що впаде в око. В місті багато гарних жінок та молодих чоловіків, і кожному є про що сповідатись. Невже ти один такий святий? Подумай, якщо приховаєш хоча б одного гріха, то горітимеш у пеклі так само, як горів би за всі дев'яносто дев'ять.

Доти він лякав мене пеклом, доки я зізнався йому у гріху, котрий прекрасна Персида благала мене нікому не розповідати і котрий я мав забрати з собою у те пекло, в яке пообіцяв їй, що піду.

Та гріх кохання має крила, і втримати його у клітці неможливо.

Я розповів усе.

Після того вийшов зі сповідальні, став навколішки, і рука з палицею вдарила мене по голові так, що виросла гуля.

«Це було боляче!» — подумалось мені, і тут же я уявив, що було б, якби в сповідальній був не священик, а сам князь. Але, повернувшись, побачив, що він дрімає у кріслі, а поряд з ним сидить прекрасна Персида.

Тож я заспокоївся і впевнено повернувся на своє місце.

Звільнившись від тягара своїх гріхів, я почав робити те, що зазвичай роблять блудні сини, позбувшись старих боргів — наполегливо взявся здобувати нові.

Я наперед радів вечору, коли буде час читати історію мучеників, але аж ніяк не з благими намірами, а для того, аби знову стати на пекельну стезю.

Цього вечора князь був ще добрішим до мене, ніж завжди. Він багато жартував та постійно пив зі мною на брудершафт, на знак братства. Коли настала черга прекрасної Персиди приготувати його чудотворний напій, він ще більше зрадів. Його обличчя почервоніло, а живіт аж колихався від реготу.

— Дивись, друже, — сказав він, тримаючи в руках келих з паруючою винно-трав'янистою рідиною. — Це райський напій. Як тільки він розпливається в нутрощах — я одразу здіймаюсь на небеса. Але не в той занудний рай, про котрий розповідають нам священики, де всі чоловіки старі, а всі жінки святі. Не їдять, не п'ють, не розважаються. А в Магометів рай, описаний в Алкорані, який відрізняється від нашого тим, що вина там скільки хочеш. Оце так задоволення! Жінок скільки хочеш, вина скільки хочеш! Голова обертом. Грецька гетера пригощає кіпрським, римська вакханка наливає фалернського, іспанська донна підносить мадеру, сирена з Лесбосу — нектар, перська баядера наповнює твій кубок ширазським, влашська фата — токайським, чорна абалера наливає собі в долоню гранатавого кольору бордо, і ти п'єш з її руки. І ти не знаєш, що було кращим! Тобто, не ти, а я. Але чому б і тобі не знати? Та хіба ж ми не браття? Як не повести свого брата в новий едем, який я знайшов? Господь мій свідок! Займи один раз моє місце в раю Магомета. Тримай! Я передаю тобі цей келих на один раз. Випий замість мене до дна!

Ото я попав!

Дякую за таку милість, але навіщо воно мені? Адже, якщо вип'ю келих, то засну в цьому кріслі, і вже мої ноги танцюватимуть хіба що уві сні.

Розгубившись, я поглянув в очі прекрасної Персиди.

Вона сиділа на підлокітнику крісла, коло чоловіка, і він не помітив, як вона мені підморгнула: мовляв, де пригощають, там не вибирають. Зрештою, від нього тільки засну.

Що я міг зробити з цим проклятим келихом? Закусив губу і випив залпом.

Раптом мене охопила слабкість і витягла з цього світу наче пушинку, котру відносить вітром. Здавалось, я здіймався високо, поміж хмари, котрі потроху перетворювались на городи, луги, тварин, птахів. Прекрасні пейзажі, що возносять до небес, дерева, що говорять та плоди, що співають, неймовірні звуки, чиї кольори так сяють, що утворюють мелодію. Мелодія та світло утворювали солодку квінтесенцію, що зігрівала флюїди, поколювала та мучила нерви, а ще з'явилася нестерпна спрага, яка наростає від безперервного вживання алкоголю, поки не перетвориться на поняття, ім'я котрому «поцілунок». Невимовна краса, окремий елемент, як вогонь чи вода, чи повітря; полум'я, хвиля, буревій, що утворюються з поцілунку. І поступово цей поцілунок набирає форми. Краса постає переді мною у спокусливих постатях. Вони збираються навколо мене: Даліла, Вирсавія, Соломія, Магдалина, ще до навернення, Лея, Аспазія, Клеопатра, Семираміда, Серсея, і темна, як ніч, красуня Атланта. Всі вони хочуть мені подобатись, хочуть, аби я одночасно обійняв їх усіх. Вони надягають каблучки з сапфірами та карбункулами на всі мої десять пальців. Від них мої руки стали такими важкими, що потрібно напружитись, аби підняти їх догори. І коли, з тяжким зусиллям, піднімаю руку догори, то ті п'ятеро, що вдягли мені каблучки, починають солодко плакати і знов сміються, коли я опускаю руку донизу, аж поки я не віддамся тому полум'ю, тій хвилі, ім'я котрій поцілунок. І всі десятеро сидять у мене на колінах, обіймають, притискають до грудей, аж важко стає дихати. І мені хочеться кричати: «Богині! Змилуйтесь! Ви мене вбиваєте! Не цілуйте!» Їхні поцілунки, наче вогонь, обпікають моє обличчя, шию. Вони змагаються між собою. Перемогу отримує темна королева, з-поміж її коралових вуст та білосніжних зубів з моєї шиї тече кров, яку вона висмоктує з моїх вен.

(— Ти коли-небудь прокинешся від цього сну? — закричав на обвинуваченого солтис.

— Облиште його, в нього такі гарні сни, — відповів князь.

— Я вже прокинувся! — продовжив авантюрист.)

І місце, де я знаходився, аж ніяк не було раєм. Це була мокре та брудне підвальне приміщення, зі стелі якого стікав бруд. В маленькій кімнаті мерехтіла одна свічка. А каблучки, що не давали підняти руки, були нічим іншим, як ланцюгами. А й поцілунки, що обпікали мені обличчя та шию, не були поцілунками Даліли, Серсеї та Семираміди, а бридкими стоногими комахами та сколопендрами, що вкрили моє тіло. А чорна королева Атланта, чиї вуста смоктали кров з моєї шиї, виявилась огидним кажаном. Задушливі обійми — нічим іншим, як залізним ошийником, котрим мене прикували до стіни. Так само були прикуті й мої руки та ноги, що давало змогу тільки піднести до рота ківш з водою та пліснявий хліб, що були біля мене.