Мор Йокаи – 20 000 років під кригою (страница 18)
Нагама, помітивши нашу втечу, так заверещала, що аж луна пішла поміж базальтовими скелями.
Я обернувся до неї і крикнув, щоб вона зачекала — ведмедиця негайно повернеться за нею. Але бідна жінка на смерть перелякалася, думаючи, що я кину її. Я тільки й встиг побачити, як з простягнутими руками помчала вона до прірви, як її ноги приготувалися до стрибка, як, немов газель, плигнула Нагама через довгу страшенну безодню.
Не знаю, чи багато жінок зробили б щось подібне для того, щоб не відстати від свого чоловіка. Нагама побігла за мною з такою швидкістю, що враз наздогнала нас.
І тут моя дружина почала сміятися. Я вперше почув її розкотистий і дрібний сміх. Цей сміх жінки, що радіє і кохає, став для мене найкращою в світі піснею, наймилішою музикою. Нагама міцно обняла мене за шию. Я докоряв їй за відчай, а вона цілувала мене й сміялася. Мене перелякало на смерть, що жінка могла розбитися, а вона була щасливою за свою перемогу.
Досі Нагама завжди відводила очі, коли я дивився на неї, а від цього часу вона вся якось сяяла, променіла.
Тепер либонь знала, що в дечому перемогла мене. Довела, що кохає і має власну волю. Вона усвідомила це сама і переконала в цьому мене.
Після короткочасного відпочинку ми вирушили шукати малахітову печеру, бо спека тут стала нестерпною.
Наш прабатько призвичаївся до труднощів подорожі й куняв, сидячи на спині ведмедиці.
Спека в скелястому коридорі дедалі ставала дошкульнішою. Про причину цього я довідався тільки тоді, коли ми прийшли до входу в малахітову печеру.
Синього озера там уже не було.
Вся маса мідного купоросу під час землетрусу скристалізувалася, й кристали забарвились залежно від того, які хімічні речовини примішувалися до них. На одному місці стіна вкрилася лазурними плитами, на іншому місці лежали чудернацькі блакитні камінці. На дні колишнього озера блищала біла маса. Верхівки скель вкриті зеленим оксамитом з червоними кристалами в окремих місцях. Я стежив, щоб не повести наш караван туди, де на дні гігантської реторти виднілися підозрілі, білявосірі плями. Тут осів мідний купорос разом з сірчаною кислотою і калієм. Іноді тільки ступиш у таку суміш, як зразу гримне вибух. Усі кристали, що утворилися з сполук хлору, міді й аміаку, самі тріскаються з таким шипінням, наче на металеву розпечену плиту ллють воду.
Температура в малахітовій печері від процесу кристалізації піднялася до +24°, а народження кристалів у ній ще не закінчилося; малі з'єднуються у великий, який у свою чергу поглинає інший, інколи цілком чужий за кольором і складом. Кристали знищують один одного, та, якщо між них попадає крильце комара чи комахи, то воно залишається непошкодженим.
На дні печери, де кристали лежали найтовщим шаром, спека була найбільша. Коли дістанемося до вищих галерей, повітря, мабуть, стане приємнішим.
Мідний трон і малахітові скелі стояли непорушно. Але тут чатувала на мене цілком інша несподіванка.
Зробивши для своєї сім'ї шатро, я взяв залізного лома, кирку й мотуззя і разом з ведмедицею вирушив оглянути переходи до льодової печери.
Туди я не міг узяти з собою Нагаму. (В льодову печеру в такому одязі!) Дочекавшись, поки вона заснула, я прокрався з ведмедицею з печери до коридора. І лише тут запалив лампу.
Я розраховував на те, що вузький димохід, який спускався з льодової печери, був засипаний кригою, яка під час землетрусу мала впасти з стелі печери. Отже, я сподівався, що тепле повітря — воно піднялося з малахітової печери — певно, розчистило той димохід, і я пролізу крізь нього. Я мусив добратися до свого попереднього житла й відшукати оті дві шуби, без яких не можна повести Нагаму й старого до льодової печери.
Проте швидко довелося мені гірко розчаруватися.
Моя дорога була загороджена не льодом, а водою. Коли я добрався до того місця, де раніше між скелями дзюрчав струмочок, то побачив, що з нього утворився цілий гірський потік, який ринув уздовж скелястого коридора. Сів я на хребет ведмедиці й з великими труднощами дістався по воді до провалля, крізь яке збирався проникнути до льодової печери. Але виявилося, що це провалля теж залите водою, і з льодової печери також мчить шалений потік.
Звідки ця повідь? Я ніяк не міг збагнути. Адже тепло з малахітової печери не могло розтопити стільки льоду. Певно, крига тане від чогось нагорі. Але від чого?
Та хіба не все одно? Адже я однаково не можу дістатися туди. Мушу, на сором, повернутися назад.
Тепер я справді в полоні. Прорвався через вогонь, скелі, вибухові гази, а проти води не поможе мені ні наука, ні сила. Мушу чекати тут, поки розтане і стече вся велетенська маса льодової печери.
Повернувшись у печеру, я почав підраховувати, скільки гектолітрів води виллється з льодової маси, ширина якої чотириста метрів, довжина — п'ятсот метрів, товщина — сто п'ятдесят метрів? Скільки кілограмів важить така кількість води? Скільки гектолітрів води протече при такій вазі через щілину в метр висотою і сімдесят п'ять сантиметрів завширшки? Скільки годин потрібно, щоб стекла вся вода? На скільки часу вистачить моїх запасів харчів? Виявилося, що харчів невистачить.
Нагама здивовано дивилася на мене, схилившися мені на плече, та все допитувалася, що то за лінійки й стовпці я малюю.
Я пояснив їй, що далі йти ми не можемо. Ми тут ув'язнені. Вона поцілувала мене й усміхнулася.
Потім, зрозумівши, що тут ми витратимо багато часу, Нагама почала шукати собі якесь заняття. Прив'язавши блискучі мотки азбесту до кужеля, вона напряла ниток, сплела з них одяг для прабатька і загорнула його від ніг до голови.
Старий дуже зрадів, коли Нагама одягла на нього кунтуш. Він став схожий на шляхетного патріарха. В доброму настрої поцілував прабатько Нагаму в чоло.
Коли старий розчулився, Нагама почала лащитися до нього, поки не виманила велику таємницю. Коли ж дізналася про все, то, переможно блиснувши очима, шепнула мені на вухо:
— Є інший перехід!
— Так Ламек сказав? Невже? Де? — допитувався я.
Нагама, хитруючи, відповіла, поклавши руки на мою голову:
— Ти все можеш! Знайди!
— А він не скаже?
— Заборонено.
— Хто забороняє?
Нагама поклала на вуста вказівний палець, потім високо підняла його.
Добре, батьку! Я покажу тобі, що все можу! Якщо є інший вихід звідси, то я знайду його, знайду! Клянусь!
Я міркував так.
Коли з цієї печери є десь інший вихід, термометр має неодмінно це показати. В натопленій кімнаті поблизу вікон чи дверей термометр показує завжди іншу температуру, ніж на протилежній стіні. Я простежив за показниками термометра в різних місцях. Але прилад показував скрізь однаково.
Я морочився з марними розшуками, а старий тимчасом глузливо посміхався з моєї невдачі. Цей фанатик скоріше з насолодою загине тут разом з нами, та не зрадить того, що йому забороняє фанатична віра.
При кожній моїй невдачі він співав гімни, а коли голос його зовсім зривався, Ламек сичав, як стара, розбита шарманка.
Весь цей час моя Бебі спокійно сиділа на великій малахітовій скелі. Одного разу, коли я проходив біля неї, Бебі широко позіхнула. Певно, їй набридло спостерігати мої даремні намагання.
«Ех, — майнула думка, — а що коли б обстежити цю малахітову скелю?»
Приклав я термометр до підніжжя скелі і став перед ним на коліна. Але за п'ять хвилин вже скочив на ноги — рівень ртуті значно понизився.
— Тут! — гукнув я, вдаривши об скелю залізним ломом.
У відповідь пролунав хрипкий вигук старого. Це був відчайдушний зойк, схожий на ревіння звіра у хвилину смертельної небезпеки.
Я відгадав його таємницю.
Відчай старого підтверджував, що я на вірному шляху.
Нагама підбігла до старого, а Бебі зіскочила з малахітової скелі й, весело витанцьовуючи довкола мене, з усієї сили дряпала скелю, що аж залишалися сліди кігтів. Я сунув залізного лома під малахітову брилу, щоб підважити й відкотити її звідси.
— Га-га-га! — реготався старий Ламек.
На цій скелі лежить заборона!
Та для мене ця заборона полягає лише в тому, що ця брила важить щонайменше п'ятнадцять центнерів. Щоб прикотити її сюди, напевно, знадобилося б не менш десятка людей. Мій залізний лом зігнувся, а скеля навіть і не ворухнулася.
— Га-га! — хрипко реготав старий і не дозволяв Нагамі допомагати мені. — Хай мучиться бісів син сам, хай він один підніме ту скелю, що її поклало десятеро людей.
— Ну, коли так, старче, то людина дев'ятнадцятого віку доведе, що й сама спроможна відкинути ту скалу з шляху!
Я виліз на верхівку скелі й киркою почав довбати в ній діру. Камінь був надзвичайно твердий. Минуло кілька годин, поки я видовбав таку дірку, до якої вже можна було закласти вибухівку.
Старий сміявся над моїми зусиллями — адже цієї скелі й за рік не розіб'єш!
Зажди лише, старче. Мені вистачить і хвилини.
Заклавши вибухову шашку і помітивши час вибуху, я засипав діру піском, зіскочив зі скелі й побіг до старого та Нагами. Я відвів обох людей за сусідню скелю, щоб захистити їх від вибуху, і, узявши свого годинника, почав лічити хвилини. Старий здивовано дивився на мене й на мою роботу.
Минала остання хвилина. Я цупко обійняв Нагаму, заслонив її своїм тілом й крикнув:
— Скеля, розчинись!
Пролунав вибух, малахітова скеля розпалася надвоє, а білий дим поплив до темного склепіння печери.
Старий припав обличчям до землі. Він гадав, що я чудотворець.