Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 6)
Отож брак теми власних імен іще можна зрозуміти. Але брак кольору? У розвідці, де стільки місця присвячено практикам вдягання та дрес-кодові, як можна знехтувати використанням кольорів? Невже автору здається це малозначущим? Хіба Бурдьє не розуміє масштабу цього явища? Або ж він убачає в ньому лише другорядне «питання естетики», що відволікає від суті? Або просто не хоче ходити наосліп, відчуваючи, що предмет майже не піддається аналізові? Для соціологів, як і для істориків, тема кольору завжди була незручною, їм віддавна здавалося, що колір неможливо дослідити належним чином.
Може, Бурдьє не мав компетентних радників у цьому питанні. Доскіплива увага та пильність у виборі кольору одягу притаманна переважно буржуазії. Утім, у «Розрізненні» здебільшого трапляються не справжні представники цього класу. Часто-густо соціолог змішує їх із «панівними» класами, ба навіть із соціальними вискочнями, парвеню. Одначе справжня буржуазія інша. На противагу тому, як її собі уявляє Бурдьє, «питома» буржуазія – це не багатії, а середній клас. Буржуа не можуть похвалитися великими статками й не надто цікавляться політикою. Буржуазія вибудовує свій «спосіб життя» навколо тих цінностей, які не впадають в око сторонньому спостерігачеві, тож останній дещо спотворює цей образ, додає до нього щось від себе.
Мені випало народитися в родині інтелектуальної богеми, не багатої й не бідної, навіть не «середньої». Мої батьки вже не ототожнювали себе з буржуазними цінностями – ті були притаманні навіть не їхнім батькам, а їхнім бабусям і дідам. Однак у моєму підлітковому віці багато хто з приятелів належали до того середовища, в якому ті цінності ще були в пошані. А що ті цінності я спостерігав на певній відстані, то вони водночас і дратували, і зачаровували. Безперечно, мій погляд, як і погляд Бурдьє, був стороннім, а отже, про об’єктивність не йшлося. Однак він був іншим: «мої» буржуа радше були представниками «старої Франції»; вони були ближчими до дрібних дворян, що занепали, ніж до тих нуворишів чи промислових магнатів, які терлися біля влади. У цьому середовищі все визначала традиція. Нехтувати традиціями означало тут не бунтарство або непристойність, а звичайну глупоту. Бунтарство та нонконформізм якраз і полягали у тому, щоб традиції підтримувати. А два суспільних класи, від яких обов’язково потрібно було дистанціюватися, перебували зовсім не в сільській місцевості: навпаки, селяни вважалися людьми «шанованими»; ні, це були мешканці великих міст: робітники і щобільше (вирок остаточний) – «багаті вискочні».
У середовищі «моїх» буржуа звички й традиції цілком утілювались у практиках носіння одягу. Їх супроводжували численні заборони, зокрема, у тому, що стосувалося барв, забарвлення. На початку 1960-х років тітки одного мого друга в наших ігрищах на пляжі, що належали до давньої, однак, збіднілої буржуазної родини бретонських морських офіцерів, неодноразово в моїй присутності перелічували помилки, яких треба уникати «порядній» молодій людині зі смаком. Щонайперша серед них стосується штанів: ніколи, за жодних умов штани не мають бути темнішими за піджак чи пуловер. Краватка: ніколи не вдягати краватку з білою сорочкою, ніколи не вдягати краватку світлішу за сорочку, краватка може бути лише одного тону, в смужку або в шотландську клітку (тартан). Навіть краватка у крапочку неприпустима. Щоб молодик міг зняти піджак (а таке дозволено робити в спеку), потрібно виконати дві умови: перша – сорочка має бути з довгим, а не з коротким рукавом і друга – краватку тоді потрібно також зняти. За будь-яких обставин, для будь-якого костюма тканини одного тону кращі за будь-які візерунки; у крайньому разі можлива смужка, але тільки тонка й непомітна: якщо смужка на костюмі або сорочці бодай трохи ширша, молодий чоловік з порядної родини відразу перетворюється на потенційного гангстера. До того ж будь-якої пори року, за винятком осені, треба уникати коричневого кольору чи його відтінків. Краще надати перевагу синьому кольорові. Але в жодному разі не має бути синього на червоному або червоного на синьому – це поганий тон. Щодо джинсів, вони прийнятні, однак тільки з блакитною сорочкою і темно-синім пуловером. Ніяких джинсів із курткою, навіть спортивною; у крайньому разі під них потрібно вдягнути дощовик.
Такий принциповий вибір на користь синього і блакитного кольорів нагадав мені фразу, яку мій батько і його друзі-сюрреалісти віднайшли в одній судовій промові на захист уніформи, яку склав 1934 року якийсь священик-ораторіанець, директор колежу для юнаків: «Блакитний і синій кольори утворюють поєднання, що відважує учня від поганих думок». Вони страшенно захоплювалися цією фразою. Я втішаюся не менше, коли згадую слова, що вирекли тітки мого бретонського товариша. На їхнє святе переконання, в усьому, що стосується одягу, потрібно добирати «нейтральний тон». Що ж таке «нейтральний тон»? Чи можливе поєднання таких відмінних понять? Та й загалом, що вважати «нейтральним», середнім, коли взяти до уваги, що все, що ми зазнаємо на собі, все, що любимо, відчуваємо, ненавидимо й думаємо, проходить крізь призму погляду інших людей? Ролан Барт, який присвятив цій темі останні лекції в Колеж де Франс, помер, так і не сформулювавши для нас остаточної відповіді. Нотатки лекцій, що залишилися, свідчать, що це масштабна, складна й захоплива тема.
Беж Міттеран
Уперше вислів «беж Міттеран» я надибав в одному з романів Фредеріка Дара, які він публікував під псевдонімом Сан-Антоніо. Його герой, улюбленець публіки, що розкрутив тиражі до кількості півмільйона примірників, Александр-Бенуа Берюрьє був вдягнутий, як зазначає автор, у плащ кольору «беж Міттеран». Той плащ, як нерідко трапляється, був у масних плямах. Згодом, на початку 1990-х, я вже чув цей вислів у різних авторів і в різних контекстах. Це було позначення кольору без будь-якого політичного підтексту, без відтінків жаргонного, розмовного чи журналістського характеру; вислів суто літературний, майже науковий і збіса влучний.
Не знаю, чи належить авторство Фредеріку Дару; мені тільки відомо, що письменник особисто знався з президентом, але ніколи не використовував знайомство для критики. Втім, я майже впевнений, що ця фраза завдячує кольору літнього костюма, який Франсуа Міттеран вдягав два роки поспіль: легкий лляний чи парусиновий костюм, не дуже вдалий і з погляду крою, і з погляду цього бежевого відтінку. Так, треба визнати, колишній президент Французької республіки не мав елегантних офіційних костюмів, надто для літньої пори. Він мав респектабельний і солідний вигляд у твіді або велюрі, однак надто світлі й легкі тканини здавалися на ньому смішними та неприродними. Дивно, що його стилісти не помічали цього або їм було начхати. От навіщо в літню спеку вдягати підстаркуватого президента у бежевий костюм, коли у звичайному темно-синьому було б скромніше та пристойніше в тисячу разів?
Либонь, Франсуа Міттеран недолюблював темно-синій колір? Якщо не він, то, може, його оточення? Мабуть, у Єлисейському палаці наївно (і нерозважливо) гадали, що цей колір занадто помірний, занадто класичний, занадто «правий» для президента-соціаліста? Вражає, як професійний стиліст, іміджмейкер може дати такого маху. У бежевому президент не тільки мав незграбний вигляд, а й був неначе потомлений від свого семирічного терміну, хоча до виборів було не близько, так, ніби він уже зневірився у власних принципах.
По щирості, той відтінок бежевого справді був відразливий. Занадто світлий і водночас дуже крикливий, як-от тілогрійка дрібного провінційного лихваря. Звісно, я бачив цей костюм тільки на фотознімках і в телевізійних новинах, тобто здалека від реальності. Однак, можливо, це був не один костюм, а декілька, скроєних з однієї тканини? Скільки костюмів одного фасону має президент республіки у своїй шафі? Навряд чи ми про це дізнаємося. Хай там як, цей відтінок завжди мав незмінний вигляд: огидний беж, і старомодний, і новісінький, і провінційний, і пролетарський. Вульгарний беж, що зійшов зі сторінок романів 1940-х років і недоладно нав’язаний моді після того, як його занадто грубо попорав фарбар. Одне слово, «беж Сіменон», що перетворився на «беж Міттеран». Геть нічого спільного з тими прекрасними аристократичними бежевими відтінками, які носив мій улюблений письменник Володимир Набоков уже на схилку своїх літ, на березі Женевського озера, де я час від часу бачив його, хоча так і не наважився підійти, ймовірно, через те, що надто схиляюся перед його величчю.
Можливо, хтось візьме й колись підрахує, скільки голосів утратили ліві на початку 1990-х через ті страшні костюми кольору «беж Міттеран».
Кольори, що не повнять
«Він міг би бути просто огрядний, якби не був такий тлустий» (