Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 44)
2
На початку книги Буття пишеться, що Бог створив людину, щоб вона панувала над птахами, рибами і тваринами. Звісно ж, книгу Буття написала людина, а не коняка. Немає ніякої певності, що Бог справді хотів, щоб людина панувала над іншими створіннями. Найімовірніше, що людина вигадала Бога, щоб освятити владу, яку вона загарбала над коровою і конем. Авжеж, право вбивати оленя чи корову — єдине, у чому одностайно згодне все людство, навіть під час найкривавіших війн.
Це право видається нам беззаперечним, адже ми перебуваємо на вершині ієрархії. Але нехай-но до цієї гри долучиться ще й третій учасник, наприклад гість з іншої планети, якому Бог скаже: «Ти будеш паном над усіма створіннями з усіх інших зірок» — і вся очевидність книги Буття опиниться під сумнівом. Людина, яку запряже у повіз марсіянин або перевертатиме на рожні мешканець Молочного Шляху, напевне, згадає, як полюбляла розрізувати на тарілці телячі котлети, і перепросить (згодом) те сердешне телятко.
Тереза іде за стадом телят, підганяє їх, деколи картає якусь теличку, бо телята часом так пустують, що урешті, задерши хвоста, можуть побігти невідомо куди. Її супроводжує Каренін. Ось уже два роки він день при дні ходить із нею на пасовисько. Спершу його дуже тішило, що він може бути суворий із телятами, може гавкати на них, сваритися (його бог звелів йому панувати над худобою, і він страшенно пишається тим). Але сьогодні Каренін насилу плентається за стадом, шкутильгаючи на трьох лапах: на четвертій кровить рана. Вряди-годи Тереза нахиляється й гладить його по спині. За два тижні після операції стало зрозуміло, що рак не відступив, і Каренінові дедалі гіршає.
Дорогою вони зустрічають сусідку, яка йде до короварень у гумових чоботях. Вона зупиняється. «Що з вашим цуциком? Здається, він кульгає!» Тереза відповідає: «У нього рак. Він помре», — і відчуває, як горло її стискається і голос перехоплює. Сусідка помічає сльози в її очах і майже обурено каже: «О боже, хіба можна так побиватися через пса!» Не з гнівом вона це каже, вона добра жінка, а радше щоб утішити Терезу. Тереза знає це, вона досить довго вже мешкає в селі, тож розуміє, що якби селяни любили своїх кролів так, як вона любить Кареніна, то не вбивали б їх на їжу і всі вимерли б із голоду. Проте зауваження сусідки видається їй неприязним. «Знаю», — каже вона, не заперечивши, але поспішно відвертається і йде далі. Вона почувається самотньою зі своєю любов’ю до пса. Зі сумною усмішкою думає вона собі, що повинна приховувати цю любов ще ретельніше, ніж подружню невірність. Любов до пса обурює. Якби сусідка дізналася, що вона зраджує Томаша, то тільки весело поплескала б її по спині зі змовницьким виглядом!
Отож вона простує далі зі своїми телятами, що труться боками одне об одного, і думає собі, що це дуже симпатичні створіння. Сумирні, без хитрощів, часом пустотливі, мов дітлахи: вони скидаються на тлустих п’ятдесятирічних пані, що корчать зі себе чотирнадцятирічних дівчаток. Нема нічого зворушливішого, ніж корівки, коли вони граються.
Тереза ніжно дивиться на них і думає (ця думка весь час спливає їй у голові вже два роки), що людство паразитує на коровах, як солітер на людях: воно приссалося до них, мов п’явка. Людство паразитує на коровах — немає сумніву, що таке визначення дала б людині у своїй зоологічній класифікації нелюдина.
Можна вважати це визначення простісіньким жартом і поблажливо йому всміхнутися. Та коли Тереза поважно замислюється над ним, земля втікає у неї з-під ніг: ідеї ці небезпечні й віддаляють її від людства. Вже у книзі Буття Господь дав людині право панувати над тваринами, але ми можемо це витлумачити і так, що він віддав їх під опіку людини. Людина не власник, а тільки завідувач планетою, якому колись доведеться давати звіт за управління нею. Декарт зробив вирішальний крок у цьому напрямі — він учинив людину «паном і власником природи». Проте існує якась глибока залежність поміж цими словами і тим, що він категорично відмовив їм у праві на існуванні душі. Людина — пан і господар, а тварина, каже Декарт, лише механізм, жива машина, «machina animata». Коли тварина стогне, то вона не скаржиться на біль, це просто рипіння кепсько налаштованого організму. Коли рипить колесо у возі, то це не означає, що возові боляче, а просто те, що не змастили вісь. У такий спосіб потрібно тлумачити і скарги тварин, тому не варто засмучуватися через собаку, якого живцем ріжуть у дослідному центрі.
Телята пасуться на луках, Тереза сидить на пеньку, а Каренін — біля її ніг, поклавши голову їй на коліна. Тереза згадує допис на кілька рядків, який вона прочитала у газеті років із десять тому: там писали, що в якомусь російському місті повбивали всіх псів. Той невеличкий і, на перший погляд, незначний допис уперше змусив її здригнутися від жаху перед цією величезною країною.
Допис провіщав те, що сталося потім: у перші два роки, що минули після російського вторгнення, про терор іще не йшлося. Оскільки майже вся нація була обурена окупаційним режимом, росіянам треба було знайти поміж чехами нових людей і наділити їх владою. Але ж де їх знайти, якщо віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Вони знайшли їх поміж тими, які намагалися за щось помститися життю. Потрібно було живити, підтримувати й утримувати напоготові їхню агресивність. Спершу належало нацькувати їх на тимчасову ціль. Нею стали звірі.
Газети почали публікувати статті й організовувати кампанію у вигляді читацьких листів. Вимагали, наприклад, винищувати голубів у містах. І їх справді всіх ліквідували. Та основною ціллю тієї кампанії були пси. Люди ще й досі були приголомшені катастрофою окупації, а в газетах, по радіо, на телебаченні тільки й балакали про собак, що вони, мовляв, каляють тротуари і парки, а це загрожує здоров’ю дітей, та й зиску від них мало, а годувати треба. Спалахнув справжнісінький психоз, і Тереза вже боялася, щоб розлючений люд не взявся і до Кареніна. За рік потому нагромаджену ненависть (яку спершу випробували на звірятах) скерували на справжню ціль — на людину. Розпочалися звільнення із роботи, арешти, судові процеси. Звірі нарешті полегшено зітхнули.
Тереза гладить по голові Кареніна, який мирно спочиває в неї на колінах. І думає приблизно так: ніякої заслуги немає в тому, що людина добре поводиться з подібними собі. Тереза мусить чемно обходитися з мешканцями цього села, бо вона не Змогла б тут жити, так само і з Томашем
Справжня людська доброта в усій її чистоті й свободі може втілюватися лише у стосунку до тих, хто не має ніякої сили. Достеменний моральний тест на людяність (на те почуття, яке криється в таких безоднях нашої душі, що ми його й не помічаємо) полягає у стосунках із тими, котрі здалися на ласку людини, — з тваринами. І ось тут людина зазнає цілковитого провалу, засадничого краху, з якого випливають і всі інші її невдачі.
Одна телиця підійшла до Терези, зупинилася і довго дивилася на неї карими очима. Тереза знала її. Вона прозивала цю теличку Маргерітою. Вона усім телятам дала б імена, та не могла. Їх було забагато. Раніше, років зо тридцять тому, всі корови в селі, звісно ж, мали імена. (І якщо ім’я — це ознака душі, то я можу сказати, що вони мають душу, всупереч Декартові). Але потім село стало великим кооперативним підприємством, і корови все своє життя перебували на двох квадратних метрах стійла. Імен вони вже не мали, а були тільки «machinae animatae». Світ визнав Декартову правду.
І досі бачу я Терезу, як сидить вона на пеньку, гладить по голові Кареніна і думає про людський крах. І зараз бачу я ще одне: як Ніцше виходить із туринського готелю. Перед собою бачить кучера і коня, якого той шмагає батогом. Ніцше підходить до коня, обіймає його за шию у присутності кучера і плаче.
Це сталося 1899 року, натоді Ніцше вже був далекий від світу людей. Інакше кажучи, тоді вже далася взнаки його душевна недуга. Тим-то, як мені видається, його вчинок набуває глибокого змісту. Ніцше просив у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (а отже, його розлучення із людством) розпочалося тієї миті, коли він заплакав, обіймаючи коня.
І того Ніцше я люблю так само, як люблю Терезу, яка гладить по голові смертельно хворого пса. Обох я їх бачу поруч: вони звертають зі шляху, яким людина, «пан і господар природи», рухається уперед.
З
Каренін народив два рогалики і бджолу. Він із подивом дивився на тих своїх чудернацьких нащадків. Рогалики лежали собі непорушно, а бджола вовтузилася, мов п’яна, потім злетіла в повітря і зникла.
Отаке побачила Тереза вві сні. Прокинувшись, вона розповіла його Томашеві, й вони постаралися знайти якусь втіху в тім маренні: цей сон обернув Каренінову недугу вагітністю, а драму пологів на щось кумедне і заразом ніжне: два рогалики і бджола.
Її знову охопила абсурдна надія. Вона встала й одягнулася. У селі день її розпочинався теж із покупок: Тереза ходила до бакалійної крамниці й купувала молоко, хліб і рогалики. Та коли цього разу вона покликала зі собою Кареніна, той насилу звів голову. Уперше відмовився він взяти участь у церемонії, якої завжди настирливо вимагав.