Міхал Шьмєляк – Вники (страница 39)

вдень кому до того діло? Нарешті наша гойдалка повисла на міцній гілці, і все було чудово. Війни за те, кому

першому гойдатися, потім дуріти, поки не прийшов тато Сільвії, тієї, що зараз працює в крамниці, і не погнав

нас.

– Костельний, — сказав Косма, що, ймовірно, врятувало дівчині життя, бо вона нарешті набрати

повітря в груди.

– Так, костельний. Тільки він нас не прогнав просто тому, що ми шуміли чи ще щось. Він мало не

плакав, наче ми зробили щось жахливе. А потім він розсердився, витяг ремінь зі штанів і кілька наших

отримали по дупах. Підозрюю, що Сільвія більше за всіх.

Майя зробилася сумною.

– Мені не подобається цей чоловік.

– Мабуть, він нікому не подобається, навіть власним дітям. Навіть пароху. Але його терплять і

закривають очі на його хамство і різні витівки. Це значна особа у Вниках. Те, що він нас тоді відлупцював, нікого не хвилювало, були випадки, коли дітей били, і це було нормально.

– Але він мав на увазі дуб, — сказав Косма.

– Так, це кляте дерево. Мене не спіймали, може, тому, що я не місцева, і побити ременем міську

дитину було дурістю, а може, тому, що я швидко підбігла до краю лісу і стрибнула у кущі. Коли старий

Валентій усіх розігнав, він заправив ремінь назад у штани й спокійно пішов до дерева. Кілька разів

47

перехрестився, став на коліна і почав молитися. Я стояла як паралізована, і мені страшенно хотілося пісяти, але я боялася навіть поворухнутися, щоб він мене не почув. Я просто була налякана. А він тим часом

піднявся з колін і підійшов до дерева, обійняв його та погладив, як люди інколи роблять з кіньми, не знаю, чи ти таке бачив.

– Так.

У Косми був у житті короткий епізод верхової їзди, але після другого заняття він її кинув. Коли його

запитували чому, він завжди відповідав, що як тільки він стрибнув у сідло, то був нажаханий тим, що коня

явно було мало попереду і занадто багато ззаду. Йому здавалося, що він ось-ось злетить над вузькою шиєю

тварини в повітря. Однозначно він віддавав перевагу мотоциклам, де відчував, що все залежить від нього

самого. Він згадав, як дівчата, які навчали верховій їзді, виводили тварин зі стайні, ніжно гладили їх по шиях, плескали по боках, а в кінці уроку розчісували і чистили тварин, співаючи їм пісень. Він заздрив цим

тваринам, що хтось так піклується про них.

– І повір мені, – продовжувала Майя, – він плакав і вибачався перед деревом, обіцяючи, що все

буде добре. Ніби воно могло раптом вирвати коріння з мокрої землі, засукати вітки й рушити вниз до села, до тих клятих Вників, і почати вершити правосуддя. Щоб помститися за ці качелі, а може, за роки гріхів, за те, що вбили і стерли пам'ять про старих богів. Хапати втеклих мешканців своїми гіллястими лапами, ламати їм

хребти, пожирати їхні нутрощі, харчуватися ними, як інші дерева сонцем і дощем. Ніби воно потребувало

поклоніння і честі замість сонця. Крові замість дощу. Я майже зовсім забула про цю подію, лише згадка мого

професора про монастир і Диявольським дубі відкрила в моїй пам’яті забуту шухляду.

– Чому діти сказали, що там страшить?

– Це звичайна поведінка в громаді, незалежно від культурного походження. Кожній групі потрібне

місце для прояву добра, у Вниках це, ймовірно, буде костел, і зла, в даному випадку - це дерево. Історії про

диявола, який приходить до дерева, нашіптують довгими зимовими вечорами при світлі свічок, є чітким

повідомленням про те, що той існує. Зведення міфу до реальної сутності, істоти з плоті та крові, яка викликає

страх і поглиблює віру в рятівну силу нашого Бога. Іноді це застереження та профілактика, наприклад те, що

вночі в лісі підстерігають перевертні, щоб діти просто не блукали лісом у сутінках, для їхньої ж безпеки.

Бабуся казала мамі, якщо хто в селі вішається, то на Диявольськім дубі. Дідусь часто кричав зі злістю, що не

витримає і повіситься, він уже мав мотузку і знав дорогу до дуба. Однак я не знаю, чи там хтось справді

повісився.

– Ти проведеш мене до того дерева?

– Ясно, – охоче кивнула дівчина. – Ходімо зараз, а розмітку цвинтаря я закінчу завтра. Скоро стемніє, а я не хочу після настання темряви опинитися під тим дубом.

Вона віднесла спорядження до машини й дістала маленький туристичний рюкзак.

– Оскільки ми збираємося досліджувати таємничі руїни, я взяла ліхтарі і кілька речей, необхідних

для виявлення скарбів або темного минулого, тому що не знаю, що ми знайдемо.

– Хрест і свячена вода? - засміявся він.

– Пляшку вина і в’ялену яловичина прямо з Техасу, — відповіла Майя, підморгнувши йому, і

попрямувала до лісу.

Вони вийшли на широку стежку біля того місця, де в перший день зник його таємничий

співрозмовник. З Майєю Косма почувався себе впевнено, було видно, що він знає, куди йти, і через кілька

хвилин вони вийшли на лису галявину з невеликим пагорбом у центрі. У її центрі стояв великий дуб із

міцним стовбуром, гілки якого розтягувалися на багато метрів убік.

– Виглядає як звичайний дуб, — сказав Косма.

– З того, що я дізналася від свого професора, це старе дерево. Дуже старезне. Колись навіть

виникала ідея провести навколо нього розкопки, бо дуб, очевидно, був місцем культу слов'ян.

– Я думав, що це кельти поклонялися деревам.

– Слов’яни поклонялися природі, а також мали священні гаї. Саме за порушення порядку такого

місця був вбитий святий Войчех. Слов'янська міфологія була стерта зі сторінок історії християнством і

оповита таємницею. Християни, як це було б красиво висловлено сьогодні, нав'язали слов’янам свій

наратив.

– Підтримуючи його мечем.

– І солідно. Сьогодні Церква говорить про хрещення Польщі як про величну подію, але це був лише

початок страшної війни, яка тривала десятиліттями аж до ХІІ століття. Це не те, що раптом з'явилися

священики, несучи святі дари, гладили дитячі голівки і співали "Барку"19 в квітчастих процесіях.