Міхал Шьмєляк – Вники (страница 12)
– А на вихідних?
– На вихідних хлопці виставляють гриль біля пожежного депо, є бочка пива і гарна музичка. Можна
підійти. Ніхто нічого не скаже, навіть якщо ти не місцевий. У суботу на стадіоні відбудеться храмове свято.
Приходьте, будь ласка, потанцюємо.
15
– Побачимо. Дякую пані.
– До побачення.
– До побачення. – Косма підійшов до дверей, потім обернувся, блиснувши найчарівнішою
усмішкою, на яку тільки міг. – А того священика, який нещодавно жив у пароха, того, що загинув, пані
бачила?
– Я костелом не цікавлюсь, — швидко відповіла жінка. Занадто швидко, на думку поліцейського. –
До церкви не ходжу, і "Радіо Марія" не слухаю.
– Ну, але ж, хіба, за покупками він ходив. Нібито, пристойний був.
– Що б там не було, я його не бачила. В крамниці буваю лише часом, заміняю маму. І я не з тих, хто
за сутаною оглядається, у всякому разі, вони, мабуть, віддають перевагу молодшим, правда? Або хлопцям.
Підшита агресією заява викликала у Косми неабиякий інтерес. Слова не були щирими, але й не
схожими на акторський виступ. Скоріше, як одна дівчина, що пліткує про найкращу подругу, бо та як раз
відбила у неї хлопця.
– Окей, вдаватися в подробиці не буду. До побачення
Косма рвучко відчинив двері і під звуки дзвоника вийшов із крамниці. Навколо було порожньо, ніде
не було видно Рубенса чи чоловіка, якого він зустрів того ранку на кладовищі. Майї також.
Йому знадобилося буквально кілька хвилин, щоб дістатися до своєї квартири. Майже біля дверей на
нього чекала господиня, зовсім не схожа на ту привітну стареньку, що дрімала на лавці, яку він зустрів кілька
годин тому.
– Напевне обідав у пароха, у Люцини? – сердито запитала вона, і Косма знав, що на це запитання
немає доброї відповіді. Він відчував серйозність, навіть жах ситуації, бо стояв на краю, біля палаючого
вулкану, між двома арміями, які десятиліттями вели бої. Ймовірно, жінки не симпатизували одна одній, їхній конфлікт, ймовірно, призвів до багатьох жертв, а наступною мав стати він.
– Нууу…
– Не бреши мені, — різко сказала господиня. – Поліцейський, і бреше?
Косма зітхнув із важким серцем, принаймні так, наче зізнався в подружній зраді.
– Парох запросив мене до столу, і я не міг відмовити.
– А я тут чекаю! З котлетами! Бо я знаю, що їсти з Люцининої руки – це все одно, що куштувати
тирси. Але ж хлопчик, напевно, ввічливий і вихований, тому їв усе, що ця відьма йому на тарілку клала.
– На щастя, не так уже й багато, — з удаваним полегшенням зітхнув Косма. – Там новий священик, тож…
– Новий священик? – Гнів змінився на… Власне, на що? Поліцейський не міг вловити цього відчуття, не міг зрозуміти раптової зміни. Це був не страх і не смуток, а радше міркування про сумний поворот подій. -
Мені пора знайти покупця, — тихо сказала старенька й пішла додому. За нею риссю помчав Косма.
– Що вас так засмутило? Я все ще голодний. Поїм із задоволенням.
Пішли на кухню, Косма поставив пиво в холодильник. Тим часом господиня подала йому картоплю, свинячу відбивну, трохи цвітної капусти і все засипала підрум’яненими сухарями.
– Ти чемний, хлопче. Навіть дуже. З'їж, скільки зможеш. Мати повинна надзвичайно пишатися таким
сином.
– Дякую, — відповів Косма, все ще пильно дивлячись на господиню. – А ви з Люциною не любите
одна одну?
– Здається, що тут мені вже ніхто не подобається, — різко сказала жінка, наливаючи компот у
коричневі склянки. – Забагато років, замало змін. Я з дитинства у Вниках, знаю кожен камінь, кожну людину, пам'ятаю всіх собак, які були в селі. Страшно, але одного разу лежу я вночі уночі, гаряче, парко, і не можу
спати, і згадала свого песика, такого жовтенького, Богун, так я його називала. І через деякий час я
порахувала, і у мене було шість цих собак, я їх усіх пам’ятаю. І так далі, мені здається, що всіх я знаю собак
всіх сусідів, та й від тих, що на тому боці вулиці. І тих дальших. Так багато собак. І що, я тут помру, в ліжку, в
якому народився, світу не знала, а всіх собак пам’ятаю? І скільки цього життя мені залишилося? Декілька
років? То додам ще по собаці до списку. Мені більше хотілося б побачити щось інше, великі міста, парки, поплисти на кораблі, скуштувати морської води. Все життя тут. Як ці собаки…
Очі хазяйки стали вологими, і вона почала злегка похитуватися вперед-назад. У такі моменти бабуся
Косми найчастіше тяглася до чоток, що її заспокоювали.
– Я краще цих собак пізнав, ніж світа посмакувати, — сказав він, нарізаючи котлету, до якої додав
трохи цвітної капусти.
– Ти так говориш, хлопче, бо бачив світ. Поліцейський, то бачив як з поганого, так і з хорошого боку, а може навіть більше з поганого, хто знає. Але я також бачила тут зло, велике зло, жадібне зло, хтиве зло, криваве зло, замасковане під Бога, замасковане під любов, також чисте зло. Я знаю всі ці види зла, як ці
собаки. І я їх усіх пам'ятаю, набридли вони, бо так як собаки народжувалися і вмирали, незалежно від того,
16
чи була я живою, чи ні, так це зло діятиме. Я просто боюся, що коли людина асоціюється з цим злом, вона
стає такою ж. Поганою.
Вона різко підвелася і вийшла дуже швидким кроком, абсолютно не відповіднім літній жінці.
Залишила Косму з недоїденим обідом і з усім злом на світі та з усіма його собаками. Чи могла вона знати
стільки зла? Звідки? Під час війни вона, мабуть, була дитиною або ще й не народилася. Пізніше? Під час
комунізму? Що могло трапитися в таких Вниках, щоб зло змусило цю звичайну жінку виїхати й шукати
спокою в іншому світі?
Косма закінчив їсти, встав з-за столу, поставив тарілку до мийки і пішов до своєї кімнати. Після двох
обідів йому було блаженно і спокійно, він дістав із холодильника банку пива й майже залпом випив його. Бо