Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 55)

— На тих островах час не рухається. Я там почуваюся нормальною, бо навколо мене природа, яка ніколи не змінюється. У містах важко, бо тут повсякчас щось відбувається.

Її руки ледь помітно тремтять, думаю, вона зазнала немало жахіть у житті. Жахіть, про які хоче забути. Я думаю про майбутнє — про її та моє. Про майбутнє, у якому таємницю альб от-от буде розкрито — або ми, або Омаї це зробить.

Неможливо знати майбутнє. Новини постійно жахають, так що не можна бути впевненим ні в чому, в цьому і є суть майбутнього: ти не знаєш, що на тебе чекає, і з часом просто до цього звикаєш. До незнання. Не треба намагатися зазирнути на кілька сторінок уперед. Читай ту, що зараз розгорнута.

Авраам сповзає з дивана та човгає на кухню. Маріон підходить та сідає поруч зі мною. Хочеться обійняти її, але я не впевнений, що це обопільне бажання. Аж раптом вона бере мою руку та кладе собі за шию, а головою притуляється мені до плеча. Теж мовчки. Я згадую, як вона так само схиляла голову колись давно, коли їй було десять років. Тоді, тієї ночі, то був кінець всього. А сьогодні це початок.

Час іноді дивує.

Я їду до школи на своєму велосипеді.

Антон виходить із головної будівлі. Він сам, у руках книга, а на голові навушники. Я не бачу здалеку, що саме він читає, але точно бачу книгу. Взагалі, коли я бачу, як хтось читає, мені стає трохи спокійніше за наш світ. Особливо якщо це хтось, кого не чекаєш побачити з книгою. Він піднімає голову, помічає мене та махає рукою.

Мені подобається ця робота. Зараз я не можу придумати для життя кращого застосування, аніж викладання. Бути вчителем — це наче охороняти час та захищати щастя майбутнього світу, формуючи дитячий світогляд. Це не те саме, що грати на лютні для Шекспіра чи джаз у «Ciro», але теж приємно. І в цьому є своя гармонія.

Не знаю, як довго я зможу тут протриматися після того, як про мене всім стане відомо — може, тиждень, місяць чи десять років. Просто не знаю. Та це й не важливо. У житті нічого не буває напевне. Невпевненість — це сутність існування у цьому світі. Мабуть, саме тому іноді хочеться повернути минуле — бо ми точно знаємо, як там було. Чи думаємо, що знаємо. Це наче давно знайома пісня.

Добре думати про минуле.

Філософ Джордж Сантаяна ще у 1905 році сказав, що той, хто не пам’ятає минулого, приречений його повторити. І варто лише відкрити новини, щоб у цьому переконатися: історія моторошно повторюється, і двадцять перше століття стає новою версією двадцятих років. Людство не засвоїло урок.

Можна дивитися в минуле, але повернутися в нього не можна. Я не можу знов повернутися в той ліс, де мені співає мама. Я не можу піти на Ферфілд-роуд та знов зустрітися з Роуз та її сестрою. Я не можу перетнути річку Лондонським мостом та опинитися в Саутворку єлизаветинських часів. Я не можу повернутися в той жахливий будинок на Чепел-стрит та знайти інші слова, які б втішили Роуз. Я не можу знову побачити Маріон тією маленькою дівчинкою. Не можу повернутися в ті часи, коли мапи світу ще не існувало. Не можу піти засніженою вулицею з гарними ліхтарями і вирішити не заходити до доктора Хатчінсона. Не можу повернутися в 1891-й та сказати самому собі не сідати з Аґнес на «Етрурію».

На підвіконня сідає жовта пташка та за хвилину знов зникає. Така вже природа: не можна щось пережити вперше ще раз. Перше кохання, перший поцілунок, перший концерт Чайковського, перший захід сонця на Таїті, перший джаз, перший хот-дог, першу «Криваву Мері». І це нормально. Історія — це вулиця з одностороннім рухом, і ти йдеш нею уперед. І не треба постійно вдивлятися, що там попереду, — просто дивися навколо і будь щасливий там, де ти є.

Відтоді, як я повернувся з Австралії, головній біль більше мене не турбує. Але тривога нікуди не ділася.

У вікно вчительської я бачу, як на мене дивиться Камілла. Вона посміхається, але, коли ми зустрічаємося поглядами, раптом супиться. Чи, може, вона просто злякалася, важко зрозуміти. Я стою та чекаю. Хочу з нею поговорити та все пояснити. Пояснити, з ким я тоді говорив по телефону. Розказати про Гендріха та про Маріон. І, може, одного дня ми таки посидимо на тій лавці так, як належить парі. Не знаю.

Відтепер я житиму відкрито і не дозволятиму своїм таємницям завдавати болю іншим людям.

Так, давно час.

Давно час почати жити.

Я глибоко вдихаю повітря східного Лондона — воно сьогодні чомусь чистіше, ніж зазвичай, — та крокую серед підлітків коридором доволі нудної шкільної будівлі 1960-х років. Мене охоплює давно забуте відчуття. Відчуття початку чогось нового.

Я готовий піклуватися. Готовий відчувати біль. Готовий ризикувати.

За кілька хвилин ми зустрічаємося з Каміллою.

— Вітаю, — ввічливо каже вона.

У її очах я бачу, що вона хоче почути від мене хоч щось. І сам я дуже хочу це сказати. Я збираюся. Наступної миті я зроблю найважче — спробую пояснити все. Раптом мене охоплює дивне відчуття — відчуття повного розуміння. Я бачу не лише теперішній момент та попередні, а й майбутні. Цілий усесвіт у піщинці. Про це мені казала Аґнес у Парижі століття тому. І Мері Пітерс теж. Я нарешті досяг повного розуміння часу. Я бачу те, що є, те, що було, і те, що буде. Це триває лише мить, але я дивлюся в очі Камілли та бачу вічність.

Від тієї миті в шкільному коридорі минає два роки.

Я у Франції.

Той ліс біля Пона, який я пам’ятаю з дитинства, зберігся.

Авраам уже старий пес. Минулого місяця йому видалили нирковий камінь, і почувається він не дуже. Тим не менш сьогодні він щасливий, бо його оточує безліч нових запахів.

— Я і досі боюся, — кажу я, ідучи з Авраамом поміж деревами.

— Чого? — питає Камілла.

— Часу.

— Цікаво, чому саме ти боїшся часу? Ти ж житимеш вічно.

— Саме цьому. Бо якось настане день, коли тебе не буде поруч.

— Це дивно, — спиняється вона.

— Що саме?

— Дивно, що ти так багато переживаєш про майбутнє.

— А що тут дивного? Майбутнє завжди приходить, от я і хвилююся.

— Але ж воно не завжди таке жахливе! Поглянь: ось зараз, тут. Ми. Оце і є майбутнє, — вона бере мою руку та прикладає до свого живота. — Ось. Відчуй.

Я відчуваю дивний рух — мене наче хтось копнув. Молодша сестричка Маріон.

— Ой, правда, я відчуваю її!

— Ось бачиш.

— Але одного дня вона, можливо, виглядатиме старшою за мене.

Камілла знов спиняється та вказує пальцем на дерева. Там олень. Він повертає голову та якусь мить роздивляється нас, а потім кидається тікати. Авраам для годиться вдає бажання за ним погнатися та смикає повідок.

— Я не знаю, що буде, — погляд Камілли не відривається від того місця, де стояв олень. — Я навіть не знаю, чи доживу до вечора без нападу. Ніхто не може знати всього.

— Так, ніхто.

Я теж дивлюся туди, де стояв олень, і раптом розумію, що це правда. Оленя там більше немає, але я знаю, що він щойно там стояв — і це місце вже інакше. Мої спогади роблять його інакшим.

— «Настане кінець твоїй відокремленості, бо, щоб відштовхнутися від життя, треба спершу його торкнутися»[148].

— Це що, цитата?

— Так, Фіцджеральд.

— А я говорив, що ми зустрічалися?

— Говорив.

— І з Шекспіром теж. І з доктором Джонсоном. Я навіть Жозефіну Бейкер на сцені бачив.

— Тобі тільки гучними іменами кидатися.

— Що є, те є.

— До речі, якщо ми заговорили про імена, — повільно починає вона, добираючи слова. — Я подумала… Не знаю, чи сподобається тобі… Ми вже знаємо, що буде дівчинка, то, може, назвемо її Софі? На честь моєї бабусі? Софі Роуз?

— Роуз?

Вона бере мене за руку.

— Мені завжди подобалося це ім’я. Сильне, але водночас квітково-вишукане. Як ти сам. Ти нарешті вільний та можеш бути собою. Так, я знаю, дивно називати дитину на честь… ну, сам розумієш… Але з мого боку недоречно ревнувати до когось, хто жив чотириста років тому. А крім того, вона мені подобається. Вона допомогла тобі стати тим, хто ти є. Думаю, це хороша ідея. Продовжити якусь лінію.

— Подивимося.

Я цілую її. Цілую її в лісі. І я до нестями її кохаю — кохати сильніше просто неможливо. Страх від того, що я міг би не дозволити собі її кохати, нарешті переміг страх втратити її. Омаї мав рацію: треба обирати життя.

— Усе буде добре. А якщо й ні, то воно принаймні буде. Тож не треба хвилюватися.

Вона права. Я це бачу. Іноді я бачу майбутнє. Я бачу, як вона намагається пригадати моє обличчя, хоча я стою перед нею, бачу, як я тримаю її бліду хвору руку, як із Роуз. Відчуваю відгомін болю, що охопить мене колись. Коли її не буде. І вона знає, що я це бачу, але вона не хоче, щоб я говорив про це. І це правильно. Бо все буде. Кожен момент — вічність у собі, яка не зникає. Вона завжди десь існує. Тому ми з нею повертаємося тією стежкою, якою прийшли, але у якомусь розумінні ми лишаємося там у лісі цілуватися під деревами. Так само, як я десь лишаюся вітати Антона з успішно складеними іспитами. Лишаюся пити віскі з Маріон у тому будиночку на острові. Лишаюся здригатися від шуму артилерійського обстрілу. Лишаюся під дощем розмовляти з капітаном Фюрно. Лишаюся стискати в руці щасливу монетку. Лишаюся гуляти вулицями з Роуз. Лишаюся слухати маминих пісень під платаном, з якого падає насіння. У цьому самому лісі.

Є одне-єдине теперішнє. Але як кожна річ у світі складається зі схожих атомів, так само і кожне «зараз» складається зі схожих частинок безлічі інших «зараз».