Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 22)

Ґрейс схопила кошик, відчинила двері та впустила світло, що великим, майже чарівним прямокутником упало на дерев’яну підлогу.

— Отож… — мовив я так, наче планував щось додати. Роуз перехопила мій погляд та кивнула — і без слів мене почула.

Третя година ранку. Я мав би бути в ліжку, бо за чотири години мені вставати на роботу до школи.

Тим не менш, спати я більше не можу. Я дивився на комп’ютері документальний фільм від «Діскавері» про п’ятисотсемирічну династію Мін, але вимкнув його. Тепер прости сиджу, втупившись в екран. Можливо, це безсоння недобре вплине на мій головний біль, але я вже змирився. Це прокляття всіх альб, як висотна хвороба, тільки не від висоти, а від часу. Спогади борються одне з одним, час плутається, стрес від цього усього — чого дивуватися головному болю.

Погрози з ножем теж не полегшують моє становище. А ще мені неспокійно через те, що я бачив із ними Антона.

Я відкриваю сайти BBC та Guardian і читаю новини про відносини між Китаєм та США, які дедалі погіршуються. У коментарях усі говорять про апокаліпсис. Але я після чотирьохсот тридцяти дев’яти років не хвилююся. Після стількох років засвоюєш головний урок історії: історія нічого не вчить людей. Двадцять перше століття виявилося лише невдалою пародією двадцятих років минулого століття, але що ми можемо вдіяти? Люди в усьому світі ніяк не можуть позбутися утопічних уявлень — і це шлях до катастрофи. Добре, що ця катастрофа для мене вже не нова. Емпатія, як завжди, поступово згасає, а мир, як завжди, зроблений із порцеляни.

Я закінчую з новинами та відкриваю Твіттер. У мене немає акаунту, але читати цікаво: різноманітні голоси, дрібні сварки, надмірна самовпевненість, гордощі, зрідка — диво! — співчуття. А ще дивно спостерігати за розвитком мови, яка чомусь знову рухається в напрямку ієрогліфів.

А потім я роблю те, що й завжди: набираю в пошуковому віконці «Маріон Азар» та «Маріон Клейбрук». Гугл не видає нічого нового. Отож, вона не використовує своє справжнє ім’я, якщо жива.

Потім я відкриваю Фейсбук. У Камілли новий пост: «Життя спантеличує».

Просто два слова. Під ним уже шість «лайків». Мені стає ніяково за свою поведінку, і я знов і знов замислююсь, чи матиму колись життя, хоч трохи схоже на нормальне. Я дивлюсь на Каміллу, і мені хочеться мати таке життя. У ній було напруження, знайоме мені напруження. Я уявляю, як ми разом сидимо в парку на лавці та спостерігаємо, як Авраам вовтузиться у траві. Просто сидимо у приємній тиші. Як пара. У мене вже багато століть не з’являлося подібних бажань.

Мені не слід нічого робити, але я чомусь натискаю «лайк» під тим її постом. А ще коментую: «C’est vrai»[70]. Як тільки слова з’являються у розділі коментарів поруч із моїм ім’ям, я розумію, що треба їх видалити.

Але я цього не роблю. Я лишаю все, як є, та йду спати. У моєму ліжку вже спить Авраам, сопучи уві сні.

Роками я переконував себе, що сумні спогади важать більше та тривають довше за щасливі моменти життя, а отже, краще не шукати ані кохання, ані близькості, ані навіть дружби. Краще стати крихітним островом у архіпелазі альб, що ніяк не дотикається до решти людського суходолу. Я повірив Гендріхові: краще не закохуватися.

Але не так давно мені почало здаватися, що такий суто математичний підхід не працює з емоціями. Намагаючись захиститися від болю, ти сам собі завдаєш іншого, менш помітного. Тож, по суті, перед тобою постає вибір між двома видами болю. І не думаю, що мені вдасться. Сьогодні вночі я зроблю цей вибір.

Життя — складна річ.

Ось і все, що ми знаємо. І більше нічого. Ця думка крутиться у моїй голові на якийсь мотив, і я повільно засинаю.

Бенксайд[71] у ті часи був місцем привілеїв, тобто звичайні закони там не діяли. Насправді, там взагалі жодні закони не діяли. У Бенксайді можна було знайти будь-що. Там велась різноманітна торгівля і можна було знайти розваги на будь-який смак. Проституція. Цькування ведмедя. Величні артисти. Театр. Усе, що тільки можна уявити.

Це був район свободи. І коли я вперше туди потрапив, то виявилося, що свобода смердить лайном. Звісно, у порівнянні з теперішніми часами весь тодішній Лондон тхнув лайном. Але Бенксайд був його осередком, бо тут було повно чинбарень. Одразу за мостом розташовувалося принаймні п’ять. Я одразу не зрозумів, чому вони так смердять, але пізніше мені пояснили, що чинбарі вимочували шкіру у фекаліях.

Я йшов далі, й сморід лайна поступово змішувався з іншими. Запах тваринного жиру й кісток з миловарні та майстерні клею. Задавнений запах поту. Я наче відкривав для себе новий світ смороду.

Я пройшов повз загорожу ведмедя — її чомусь називали Паризьким садом, я і досі не знаю чому, — де сидів чорний ведмідь, закутий у кайдани. Більш сумної істоти я у своєму житті не бачив. Він просто сидів на землі, увесь вкритий ранами та брудом. Вочевидь, уже втратив будь-яку надію на нормальне життя. Той ведмідь був місцевою знаменитістю, головною цікавинкою Бенксайду. Його звали Секерсон, і потім я часто бачив, як його цькували собаками, а він із налитими кров’ю очима відкидав їх від свого горла. З рота в нього стікала піна, а натовп навколо волав від жорстокої радості. Той ведмідь здавався живим, лише коли захищав своє життя. Я часто згадую його і його безцільну жагу до життя. До життя, у якому все одно немає нічого, крім болю та жорстокості.

Я трохи відхилився від теми. Так ось, у свій перший день я, керуючись вказівками Роуз, прийшов туди, хоча це і не здалося мені гожим місцем. Воно розташовувалося досить далеко від шуму миловарень, хоча сморід від чинбарні помітно відчувався. Тут безцільно вешталися люди. Жінка в зеленому одязі з чорним зубом та рясно напудреним обличчям із цікавістю поглядала на мене. Вона спиралася на стіну кам’яного будинку з капелюхом кардинала на вивісці. Я швидко зрозумів, що то був один з багатьох місцевих борделів — як виявилося, найпопулярніший. Робота там не припинялася ніколи. А ще там була «Таверна королеви». Вона розташовувалася в одному з найчистіших будинків Бенксайду, попри те що її відвідувачі були чи не найбруднішими мешканцями міста.

Перед таверною та борделем була невеличка прямокутна галявина, вкрита травою, — тут я і сів.

Глибоко вдихнув. І почав грати.

Музики в ті часи не стидалися. Навіть грати музику було не соромно. Сама королева Єлизавета грала на кількох інструментах. Але грати музику привселюдно для людини високого походження було абсолютно неприйнятно. Так повелося і в Англії, і у Франції. На вулицях ніхто не грав, а для сина французького графа грати у навіть найменш смердючій частині Бенксайду було просто ганебно.

Проте я грав.

Я грав французьких пісень, яких мене навчила мама. Перехожі кидали на мене здивовані погляди, здійнявши брови. Пізніше я став трохи упевненішим у собі та перейшов на англійські пісні та балади. Навколо мене швидко зібрався натовп, із якого іноді прилітали дрібні монетки. Я бачив, що вуличні артисти іноді обходять натовп з капелюхом, аби зібрати гроші — так само, як і сьогодні, — але капелюха у мене не було, тому після кожних пари пісень я обходив народ, тримаючи в руках лівий черевик. Мені доводилося стрибати на одній нозі, і людям це подобалося не менш, ніж моя музика. Дивна то була аудиторія: веслярі, вуличні торговці, пияки, повії та театрали. Половина з них прямувала зі своїх домівок, які вони винаймали на південь звідти, а інша половина йшла з-за мосту — вони частіше кидали пенні. Мені було легше грати із заплющеними очима, мабуть, через погляди. У перший свій день я заробив досить, щоб заплатити за сливи, а до кінця тижня розрахувався за кошик.

— Не квапся, Томе Сміт, — мовила Роуз, намагаючись не посміхатися. Вона їла гарячий пиріг із кроликом, що я купив дорогою додому. — Ти і досі маєш платити за житло.

— А можна ми кожного дня їстимемо пиріг із м’ясом? — пискнула Ґрейс, обличчя якої густо вкрили крихти. — Він смачніший за сраний пастернак та тушковані овочі.

— Пастернак не може бути сраний.

— Пироги точно кращі за пастернак, — вирішив я урвати їх дискусію. — Його не побачиш на столі у королеви чи у вельможі.

— Так і ми не вельможі, — закотила очі Роуз.

Для них я був просто Том Сміт із Саффолку, і так і має лишатися надалі. А ще я все одно ніколи не стану графом і ніколи не житиму в гарному будинку зі слугами, бо мої батьки померли, і Франція тепер для мене чужина. Я був просто вуличним музикантом із Лондона, і мої зазіхання на хороше життя могли б призвести до біди.

Наступного вівторка я заплатив за житло за перші два тижні, як і обіцяв. З того дня я став повноправним мешканцем будинку та членом родини. Загалом, у мене з’явилося відчуття, наче я маю дім, і я намагався позбутися думок про майбутнє та проблеми, які на мене очікують. Співаючи натовпу, що чекає на виставу в театрі, чи споглядаючи, як щоки Роуз спалахують рожевим, перш ніж вона засміється, я уявляв, що щасливий.

Ґрейс попросила навчити її грати на лютні, і якось увечері ми почати уроки. Її долоні стрибнули на струни, наче павук. Я вмостив її пальці належним чином — уздовж довгої сторони інструмента. Вона хотіла навчитися грати «Зелені рукави»[72] і «Чудовий та веселий місяць травень»[73] — її улюблені. Я не хотів учити її першої, бо, як і більшість популярних пісень усіх часів, вона була не з тих, що їх варто знати дітям. Тоді я ще був не надто мудрований, але знав, що Леді Зелені Рукави було du jour[74] образою та означало розпусну жінку. А рукави були зелені, вочевидь, через секс у лісі. Тим не менш, Ґрейс наполягала, а я не хотів її образити відмовою лише заради того, щоб захистити її дитячу невинність. Тож ми почали уроки. Учити її було важко, бо вона поспішала поперед батька у пекло. Та ми не відступали. Грали на вулиці, бо наближалася середина літа. На мить я підвів погляд та побачив за вікном Роуз — вона спостерігала за нами і посміхалася.