Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 2)

— Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.

Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.

— Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?

— Щось таке.

— Невже в Ісландії так погано?

Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.

— Там самотньо.

— Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.

Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:

— Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.

Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:

— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька[7]. Альбатрос.

Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).

Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.

Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, — ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.

— Маю зазначити, що з твого боку це неповага, — зауважив він, — особливо після усього, що я зробив для тебе.

— Я ціную усе, що ти для мене зробив, — мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.

— Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?

— То, може, зекономиш на мені трохи грошей?

— Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.

— А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.

Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.

— А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…

— Малим мене важко назвати.

— Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…

— Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.

Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.

— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.

Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.

— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.

— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.

— Гендріху?

— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.

З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.

Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.

— Будь-яке життя?

— Яке завгодно.

Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:

— Хочу назад до Лондона.

— Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.

— Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.

— Учителем історії? — розсміявся він. — У школі чи що?

— Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.

Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.

— Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді…

Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить з’явилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними — втекло на волю.

Лондон. Перший тиждень мого нового життя.

Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.

Ні.

Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.

Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив — і усе це водночас.

— Я давно вже тут працюю.

— Дійсно? — мовив я.

Десь надворі залунала поліцейська сирена.

— Час — дивна річ, згодні? — вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.

— Найдивніша, — погоджуюсь я.

Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.

— Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них — у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, — зітхає вона з посмішкою.

Мене завжди смішить, коли люди так говорять.

— Ніколи б не сказав, що вам стільки років, — звично відповідаю я.

— Зараховую вам додаткові бали за лестощі! — сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.

— Добре бути молодим, як ви.

— Сорок один — не такий я вже й молодий, — я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.

— Маєте чудовий вигляд.

— Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.